І коли зрозумів, що сили нерівні, вирішив їхати за кордон. Але куди? Туди, куди всі їхали, куди легше всього було потрапити — у Португалію. Спочатку був нелегалом. Потім узаконив своє становище. На життя заробляв етюдами, портретами для туристів, сувенірами "азулезош" (керамічна плитка з малюнками синього кольору). Але брався і за серйозні полотна. Малював те, що бачив. Океан, мандаринові гаї, пальмові алеї, вулиці Лісабона, людей. Намагався вловити ритм португальського життя, знайти в ньому спільне і відмінне з українським. Дійшов висновку, що португальці більш темпераменті, запальні, ритм їхнього життя шалений, але водночас немає в ньому нашої метушливості, нервозності, дражливості. Його приголомшили океан, який, як йому здається, має магічну надприродну дію на людей, і сила сонця, котре неподільно владарює у Португалії упродовж дев'яти місяців року. Обидві ці стихії зримо й незримо відбиваються в його картинах. Пише маслом і акріліком. Нині перебуває під впливом творчості відомого португальського художника-аквареліста Пауло Оссіао. Захопився вивченням португальських народних пісень Фадо (доля), які виконуються під гітару і чимось нагадують кобзарські балади. Є селянські, міські, морські, місцеві, студентські Фадо. Ці пісні навіюють йому нові й нові сюжети картин. Фраза однієї Фадо дала назву цілому циклу полотен під назвою "Куанду ера пикиніно" ( "Коли я був маленьким").
Велика честь і досягнення для португальського художника — виставитися в Галереї — мистецькому закладі, де постійно відбуваються художні виставки та аукціони картин. Потрапити до Галереї дуже важко, але колекція творів Валерія Васькова вже побувала там двічі. Зібрання його найкращих полотен із успіхом демонструвалися у всіх великих містах Португалії і навіть Бельгії. Сьогодні Валерій з дружиною готуються до підкорення сусідньої Іспанії.
У Португалії йому комфортно, спокійно, немає тієї шарпанини, як в Україні. Відчуває себе людиною і митцем. Живе тут із невеликою родиною: дружина, дочка, дванадцятирічний онук Данилко. Не жирують, але й не думають про шматок хліба, як це було вдома, коли позичав гроші, щоб у службових справах поїхати до Чернівців або до Києва. Пишається, що дочка й онук успадкували його творчі гени. Дочка здобуває фах дизайнера в Лісабонському університеті, а Данилко виявив хореографічні здібності, тож навчається в школі балету. "Я тут заради дочки й онука, бо в Україні вони не мали б таких перспектив". Більшість українців у Португалії живуть і працюють на чужині заради своїх дітей...
Моя розмова з Валерієм Васьковим відбулася на лісабонській площі де Аламеда, де проходило велике Різдвяне свято з участю українців. Художник виставив свої картини для огляду і продажу. При мені він продав іноземним туристам своїх "Тореадорів" і "Варінаш" (Жінка, що носить товар на голові). А після того, як до інших рук перейшли "Соняшники", я підійшов до покупців (чоловіка й жінки) і поцікавився, хто вони. З'ясувалося, що він — португалець Артуро Діонізіо, а вона Оксана Діонізіо (його дружина). Оксана в недавньому минулому — "лікар швидкої допомоги" у Львові. Підтвердила свій медичний диплом в університеті Коїмбрі і тепер працює в госпіталі. Я не став запитувати, чому українсько-португальська сім'я Діонізіо обрала "Соняшники" з-поміж інших картин. І так все ясно...
Про що шумлять мар'янівські верби
Зізнаюсь по щирості: Івана Семеновича Козловського я відкрив для себе вже у зрілому віці. Досі його ім'я й пісні пролітали крізь мене, як мовиться, не вражаючи життєво важливих органів — мозку та серця. Але доля ніби підштовхувала мене до нього, мовляв, підійди ближче, відкрий цей скарб для себе і для людей. 24 березня 2008 року вона занесла мене до Московського будинку національностей на Новій Басманній, де відбувався творчий вечір з нагоди 108-ї річниці від дня народження Івана Козловського. Зібралася московська творча еліта: солісти Великого театру, композитори, музикознавці, режисери, актори, які добре знали Івана Семеновича. Звучали його улюблені пісенні та музичні твори. Кожен виконавець ділився своїми спогадами про нього. Говорилося про Івана Козловського побожно, і не лише як про великого співака всесвітнього масштабу, а й як про філософа, педагога, громадського діяча і надзвичайно цікаву людину.
Його обожнювали шанувальники музики і ненавиділи можновладці, бо він їм був непідвладний. Розповідають таке. Прийшов якось до Сталіна Берія і доповідає, що на Козловського є два мішки компромату, тож пора його відправляти до білих ведмедів. "Ну, харашо, атправім, а пєть будєтє ві, таваріщ Бєрія?" — відповів вождь. Співак мав вибуховий характер, не визнавав авторитетів і не бажав коритися правилам того часу, хоча й був поза політикою. Ще один випадок. Вже за брежнєвських часів, згідно з процедурою присвоєння Ленінських премій, він мав дати сольний концерт. Бездоганно виконав усю узгоджену програму, а наприкінці не втримався і заспівав "Христос Воскресе...", бо це було одразу після Великодня. Зал плакав. А премія, звісно, "пролетіла". Іншого разу під час якогось великого офіційного концерту в Кремлівському палаці він поза програмою виконав українські колядки і щедрівки, ще й засіяв публіку пшеницею. І таких випадків — десятки. Але йому все сходило з рук, бо на утиски генія оперного співу з обуренням відреагував би увесь світ.
Упало в очі під час того вечора, що московська еліта, згадуючи про Івана Семеновича, старанно обходить той факт, що великий співочий талант подарувала світові українська земля. Ще й досі не віриться Москві, що маленьке село на Київщині могло народити генія. "Великий русский певец...". Що й казати, вміє Москва присвоювати чужі таланти. Звернув на це увагу і голова Об'єднання українців Росії Валерій Семененко, який був на вечорі і своїм виступом відвоював Козловського Україні.
А співак не соромився свого походження. І коли його запитували, звідки в нього такий талант, відповідав: "Від мар'янівських верб..." І згадував, як годинами сидів під вербами біля ставу, слухаючи їхній шум. Народився Іван Козловський у сім'ї бідного сільського кравця. А бідного тому, що нехтував своїм кравецтвом заради гармошки й співу. Сини Федір та Іван удалися в батька: голоси мали дзвінкі, високі, приємні. Місцевий священик запросив їх до церковного хору, а там їх почули монахи Свято-Михайлівського монастиря, що у Києві. Вмовили вони батька, щоб відпустив обох синів на навчання до духовного закладу. Там вони пробули десять років. Федір — постійно, а Іван із невеликою перервою, бо у підлітковому віці його голос було понівечено мутаціями. Довелося повертатися додому. Батько влаштував його працювати на Васильківський цукрозавод. Там підліток ошпарив руки гарячою патокою. Заживали руки, і поступово повертався до нього голос. Знову Іван їде до Києва. Доля дарує йому зустріч із відомим українським музикантом, диригентом Олександром Кошицем, який буквально за руку відвів Івана в музично-драматичний театр імені Лисенка до класу відомого педагога Олени Муравйової, а Федора залишив у своєму хорі. 1918 року Івана призвали до лав Червоної армії, а Федір із хором відбув за кордон на гастролі, звідки цей колектив так і не повернувся. Але Івану не судилося стати завзятим будьонівським рубакою. Почув якось на марші його спів командир частини Соколовський, який був випускником Санкт-Петербурзької консерваторії, і підписав наказ про переведення Івана до інженерно-будівельних військ, рятуючи його цим від куль і шабель того жорстокого часу. Служив у Полтаві. Командири ставилися до нього поблажливо і відпускали вечорами співати до місцевих театрів. Тут він набув своїх перших шанувальників, які дізнавалися про його виступи не з афіш, а з того, що до огорожі театру було прив'язано білого коня, на якому їздив Іван. Після демобілізації Козловський залишився працювати в одному з полтавських театрів. Звідти його було запрошено до Харкова, потім — до Свердловська, а згодом — до Великого театру у Москві. Мав тоді 25 років. Співакові одразу доручили перші ролі. Це був злет, якого досягає не кожен митець у його віці. Але голова в нього не закрутилася. Іван розуміє, що цей аванс, дає йому доля. Соліст оперного театру — форма, яку він наповнює змістом протягом 58 років служби високому мистецтву на сцені Великого ...
Кілька пісень із репертуару Івана Козловського виконав на вищезгаданому вечорі його учень, соліст Московської філармонії Руслан Кадиров. До речі, афроукраїнець, іншими словами, справжній негр, до того ж член Ради Об'єднання українців Росії. Коли заспівав "Чорнії брови, карії очі" зал зірвався на ноги і вибухнув оплесками. Було видно, що Руслан — улюбленець тутешньої публіки. "Чи розкрив тобі Іван Семенович таємницю свого мистецтва?" — запитую у молодого співака. "Він учив, що треба співати так, аби пісня увійшла в серце глядача. Але як це досягається технічно, не відкрию, бо це його і моя професійна таємниця", — відповів Руслан...
Була в Івана Семеновича власна національна ідея: вслід за собою вивести на вершину музичного мистецтва українське село, довести всім, що його особистий талант — не виняток із правил, не унікальний випадок, не відхилення від природи, а закономірність, тобто в Україні всі сільські діти талановиті. 1937 року він звертається з листом до Сталіна, в якому просить виділити кошти на будівництво у його рідній Мар'янівці середньої та музичної шкіл, а також електростанції. Вождь не відповідає. Тоді відразу після війни Іван Козловський пише повторного листа, в якому до переліку об'єктів, які слід спорудити в селі, додає інтернат для музично обдарованих сільських дітей із усієї України. Не дочекавшись відповіді, співак діє самостійно. У 1947 році він починає будувати у Мар'янівці загальноосвітню та музичну школи...за власні кошти. Перший із цих об'єктів відкрив двері для сільської дітвори на початку 1950-х. Це, мабуть, була найкраща сільська школа в Україні: цегляна, велика, світла. Справжній палац. Через деякий час поряд виросла і будівля першої в Україні сільської музичної школи. Та оскільки вчителям ніде було жити, її переобладнали під гуртожиток.