Так, що перестав боятися міліції.
Й навіть по ній зупинитися не мав снаги, — що й діти мої принишкли. Отямився я трохи вже над Атлантикою, бо там не було Гаїті. А був літак. Наш, вітчизняний такий. Перерахував — усі реабілітовані на місці.
— Не пов'язали, — поділився я з стюардесами радістю, й щосили втратив свідомість.
Доти, доки. Бо хтось настукав і мене шмонали до останнього рубчика, але окрім нього нічого й не знайшли. Це так подивувало митників, що вони прошмонали й стюардес.
Певно, недаремно кажуть, що алкоголь виводить, — не лише радіацію, бо є речі, отруйніші за неї. Це на мене так несподівано й міцно вплинуло, що навіть на місці постійної роботи моє чорнобильське минуле не порятувало — як приїхав, то швидко викинули з роботи — найцікавіше, що я про неї забув умить — така тоді в нас горілка була дешевша сама за себе, що навіть імпортна — за вітчизняну. Що навіть за закуску.
От як на Гаїті — рай земний, якби не люди — вони скрізь є й кожен цим хоче поділитися з тобою. Але ти хитрий і ділишся лише подільним, тобто чим завгодно іншим. На трьох, на двох. Особливо на одного — сам на себе ділишся, ділишся, а сорти нові весь час з'являються, що вже не до сортів, бо почали колотить їх, хто хотів і з чого хотів. Правда, часто було не до дегустації, так, що навіть лосьйон й одеколон одійшли в минуле, як оте майбутнє, яким жили — хто в це повірить? — замість теперішнього; не кажучи про сьогоднішнє — воно враз осиротіло од цього й не знало, за що зачепитися. Перекинутий світ! Бо тривати ж треба було, а от як? Отож те минуле у вигляді майбутнього продовжувало убивати тих ліквідаторів, чиї діти не могли летіти. Через Атлантику, бо лише по той кінець світу збереглося трохи його того, чим ми їх запліднили, а самі взяли й розпліднилися — от тамечки з'явилася нагода розквитатися собою, й не лише собою, а й дітьми, які були винні лише тим, що вразилися радіаційно.
Й загинути за людину, хто поніс революційне запліднення в далеку Венесуелу, а надто в гори її, які теж могли бути раєм, якби лише йому дозволили там дозволитися. А щоби ні — тому почали в тих горах заплідники ловити й неволити селян, силоміць некрутуючи в сперматозоїди у якості заручників — там, в горах, їм силоміць давали в руки те, чого найбільше боїться рай — зброю, змушуючи з неї користуватися. І от там, де це було робити важче, а саме у гірській річці до колін, у пояс, по груди, коли вода їх усіх тримала, а не вони автомати — там їх усіх і побито з засідки. Й лише для того, аби хоч не ті, кому б це належало, а таки подолали Атлантику й потрапили до потенційного раю, щоби зникнути в нім назавжди лише за те, що торкнулися того плоду пізнання у вигляді чорного берета з кокардою.
Що отямився я аж під дорогою. Під Глевахою? Вінницею? Козятином? Слава Богу, вдалося досконало відірватися від географії, принаймні хоча б у межах України, але! Коли я не побачив над собою неба, то кволо подумав про ніч. Однак день чаївся в річечці й я мляво зметикував, що ночував під мостом; таким же анонімним, яким в ту мить був Фастів імені Мотовилівки. Що навіть авта не котилися ним, запилюженим ізсередини, де випадковою билинкою виявився і я, страшенно з того втішившись. Себто протверезівши якоюсь частиною себе, тобто спершу правим оком. А коли розвиднілося остаточно, то роздивився чарівно тихим плином, який сотався сам собою так, що не вгадаєш, у який бік. Тієї чи цієї миті він є потоймиттєвим. Доки він не вплив ув обидві зіниці. Які, нарешті, не були ниць; за якими десь мусив бути і я, якби не течія нечутних напрямків — яка відображала досконало, що й не вгадаєш, по який бік вона, а по який ти. Й нарешті виливаєшся, а не навпаки. Я сидів на березі, зненацька тверезий.
— Да, день сьоні буде такий, шо да, — почув я приємні слова.
Під опорою сидів такий же чоловік. Бо поруч нього на бетоні стояла надпита пляшка, не знаю, чи прозорістю вона могла позмагатися з річечковою. Тут важко сказати, бо в цій не було течії, бодай прихованої. Мені враз стало легше, як буває з кожним, хто напередодні істини. Якої?
Я не встиг на неї налагодитися, бо чоловік вийняв пластикову скляночку, одноразову таку, яка вже кілька раз була багаторазовою. Хлюпнув туди, зважив, додав ще й підсунув мені — це взаєморозуміння піднесло мене вище й над похмілля, якого я проковтнув разом з горілкою. Й подивувався, що вона не з цукрової тростини, а навпаки: наша, майже призабута бурячиха увійшла в світанкову реальність ностальгічніше за неї.
Добродій загадково вийняв з кишені зеленої цибулі, вправно обскуб і тицьнув мені. Який ще прислухався до результатів, бо ті щойно почалися — там швидко розвиднілося також.
— Да, — сказав я замість "здрастуйте" або "спасибі". А вдихнув кілька разів, щоби пришвидшити ранок і позмагатися з ним оновленістю.
— Чувак, а ти шпіліндрикнутись хочеш?
Я вкляк разом з ранком. Од вітчизняної простоти, яка могла би позмагатися з цією річечкою. Я озирнувся незайманістю. Вона ще творилася, сотаючись, пронизуючи.
— Так, згоден.
Він весело свиснув за підпору:
— Олько!
Так же хутко там з'явилася дівоча постать. Проти сонця вона здалася дитиною, підбігла, спритненько сіла поруч. Така би швидкість подивувала, коли б я не додивився, що Оля калічка. Вона випромінювала на всі боки своє зображення.
— Знакомся, — сказав він, — це моя сестра. Ви шпіліндрикайтесь, а я не буду вам мішать.
Я, як сидів спершись, так земля крізь долоні увійшла в мене своєю збагненністю — тобто світ мені відкрився умить, без отих нескінченних послідовних дій задля його пізнання. Які приводять до чого завгодно іншого — а не того простого, коли сестра-Оля просто й швидко робила так, що мені лише довелося спертися з долонь на лікті, та й того. Лише потім я почув над нами кроки — це брат походжав мостицями. Доки не зупинився:
— Вуже? — наголосивши останній склад, запитав. Заторохтів згори, потім загупотів бетоном, далі прилопотів берегом. — Е-ех! — Скуйовдив їй зачіску. Очі в неї були завбільшки з воду.
Одкинувшись горілиць, я побачив під мостом й велосипеда. Бо Оля похапливими пальчиками своїми одторочила з нього авоську, принесла, розстелила газетчину; доки вона поралася-нарізала, я дивився на міст ізнизу — й дивувався, що навіть він такий нездатен застувати небо. Патріархальну тишу порушувало лише наше хрумкання огірків та плюскіт маленьких грайливих рибок, які, бавлячися, вистрибували з поверхні, помилуватися на нас таких.
— То шо ж ето я? — аж коли брат згадав про плящину. Бо мені було аж до болю незручно про неї. — Ну, ще одненьку, бо тобі ж треба пройти й ще одну ручку, — верховодив він голосно.
Оля схвально засміялася. Вона почала не мовчати, але не знала, про що. Я хотів казати ротом, але побачивши поруч нього зацвигану багаторазовістю пластикову скляночку, не став.
— Ну, я ето, а ви ето, — підвівся він йти на міст. На мого погляда він не зважив, твердо додавши: — Бо нам надьожно нужен рибьонок, — однаковим голосом сказав брат.
Щоби не зрадити цю простоту, я заплющив очі й принишк спиною до цілющої землі. Оля виявилася вправнішою, аніж уперше. А я, коли вдруге. Мене навіть не смішили ноги брата, коли він, стомившись походжати, сів на міст і звісив їх до нас, подригуючи.
Харчі, прості такі, райцентрівські, приємно входили у слизову оболонку. Й вона вдячно готувалася до третьої склянки, але натомість почула:
— Ну, браток, ти дєлай опять, а потім получиш, — продекламував він і красномовно поніс бурячиху нагору. Я ж засумнівавався не в їй, а в собі:
— Скільки можна?
— Стіко, скіко нада, — була відповідь. — Бо це таке діло, шо постоянне, требує привички, зятьок.
— Що? — недочув я нарешті. Так, що звівся на долоні.
— То, шо міні з сестрой нужен крепкий супруг, а не який. Так шо ти зразу привикай, триніруйся.
Вмить світ зачинився. Довоєнним мостом. Який міг, правда, бути й набагато старшим, адже подекуди був зі зопрілого дерева. Я зиркнув ліворуч, праворуч — але куди ти втечеш, коли вони, брат і сестра, на велосипеді? Й ноги мені стали непевні, бо й напрямки були тут геть незнані. Оля безтямніла ротом. Чудоподібні її очі теж. Непрофільтровані. Я підвівся швидше, аніж вона розстібнула на мені ремінь. Стояла, застуючи протилежний шлях до втечі.
— Ти шо ето? — непідробно щиро дивувався брат. — Сядь і сиди, хочеш, кушай, хочеш — нєт.
Він зичливо показав пляшечку, пестячи її пальцями — вони виявилися незграбними для цього, як би з ковалеві завгрубшки. Тут я лише додивився, з ким маю справу: такий задля рідної сестри зробить усе, аби надолужити їй долю. Бачачи, що я не виконую, він зробив погрозливого крока.
А я зробив свого — скочив у річку — запірнув зопалу так добряче, що почув лише кінець фрази:
— твою мать!
Він квапився рятувати нову сім'ю, рятувати рід, але не осквернив воду своїми штаньми. Доки скидав, я занурився ще, штовхнувшись дна, випірнув вінобіч. Коваль подивувався, не побачивши зятя там, де сам шубовснув. Певно, в цій місцині не було водяної традицї гратися в "жука", або вона була надто послаблена за останні часи. Де перемагає не сила, а хитрість обирати щоразу несподіваного керунка. Він не ладен осягнути, що штовхатися од твердого в такій грі продуктивніше, й чесно гріб руками, покладаючись на справедливість.
А я — на те, щоб він стомився раніш, аніж збагне суть гри — його вражало, що відстань між нами, аби зникнути, щоразу зростає; бо я, дурячи його, чесно до останньої миті не знав, у який бік рвонуся. Й тут, вихопившись, я, одкинувши воду з очей, узрів проти них Ольгу. Вона розпачливо стояла край берега. Й лише горб заважав їй кинутись. Я роззявив якомога рота. Так, аж вона вирішила, наче скажу. Й навіть вирішила, що. Однак, аби увібрати щобільше повітря й запірнути понад самим дном.
Вихопився я аж допоясу. Й геть не подивувався, що замість мосту наді мною височить Сен-Сімон. Так поруч, що вдалося розгледіти — мури його старовинні були геть подзьобані свіжими кулями. Однак не вони лякали. Тому я, знаючи: не слід робити коливань, тамуючись, посунув од бастіонів. Деякий час мені вдалося дурити тренованих акул, однак вони були позбавлені глузду, а безомильні рефлекси їм вірно вказували, як-то гратися в "жука". Тому, не криючись, я урвав батерфляєм до берега.