Рафінований обер-лейтенант зі слов'янським прізвищем Кабачек подає каву, бесіда котиться далі, легка і невимушена, мов кольоровий дитячий м'яч: тепер, коли всепереможні армії групи "Центр" марширують у глиб Росії і шалька історичних терезів рішуче схилилася на бік німецького генія, професор Холодний має єдиний у житті шанс зробити запаморочливу кар'єру. Його життя, його ім'я, його авторитет у наукових колах засяють ще чистішим світлом, коли він зрозуміє історичну доконечність поставити свій талант на службу великій ідеї європейського ренесансу під проводом непереможної Німецької націонал-соціалістичної робітничої партії. Зрештою, від професора Холодного вимагається невеличка послуга, певний формальний жест, науковий архіцікавий експеримент, який не забере багато часу, а в остаточному висліді спричиниться до ще інтенсивнішого прогресивного розвитку людства.
Обміри черепів.
Порівняльно-антропологічне дослідження, яке б переконливо доводило інтелектуально-духовну вищість певної нації (звичайно, сам професор Холодний належить до південної гілки нордичної раси, про що свідчать його зовнішні дані, як, рівною мірою, його родовід, де недарма згадується порцелянова німкеня, дочка гамбурзького купця, яку буйні вітри занесли до двору блискучого гетьмана-фельдмаршала Кирила Розумовського, де вона одружилася з сотником Холодним). Ось у чому полягає експеримент: німецьке Східне міністерство, його політичний відділ надасть професорові Холодному потрібну кількість черепів для досліджень: тут будуть гарбузоподібні слов'янські черепи комісарів, азіатські, монгольські голови політруків, звироднілі черепи європейських комуністок.
Все.
Струнко! Обер-лейтенант Кабачек цокає каблуками, нахиляє біляву голову з ідеальним проділом, відповідь завтра, о 14 годині за середньоєвропейським часом. М'який потиск руки чоловіка в чорному мундирі – немов тобі тицьнули в руки схололу сардельку.
Отак було, добрі люди, колись в Ярополі: там, де тепер універмаг "Перемога", де кав'ярня "Мрія", де бочка стоїть, біля якої хлопці дудлять пиво та базікають про футбол, хокей, мотоцикли і дівчат, був великий майдан. І от уявіть, що ви виходите на цей майдан, ще тільки починається бабине літо, сонце, багрощ, спека, Богунка прозора і обміліла, а на майдані – свіже риштування, начебто шибеницю зводять. Але це ще не шибениця, шибениці з являться згодом, це велика рама для портрета Гітлера; а портрет лежить на бруківці, власне не портрет, а кольорові, надруковані у Дрездені масовим тиражем фрагменти портрета, які ще треба звести докупи, за спеціальними позначками, аби підкорені тубільці не переплутали праве та ліве вухо фюрера. Його руденькі вусики лежать окремо, схожі на розчавленого величезного таргана, що повзе повз чоботи вартового, який ліниво грає на мунд-гармоніці, скинувши пропітнілий френч. Микола Сидорович йде поволі майданом, дивиться, як кілька наших військовополонених збивають сокирами величезну шестиметрову раму та трибуну, перед якою завтра відбудеться парад. Професор ледве не наступає на напис, який має оздоблювати портрет понизу:
ГІТЛЕР – ВИЗВОЛИТЕЛЬ УКРАЇНИ
І цієї миті з якоїсь підворітні раптом вихоплюється хлопчик у вибляклій футболці – синя, комірець білий, розріз на грудях зашнурований – підбігає, шибенник, до розкладених на майдані паперів, хапає один з фрагментів – саме той, на якому зображено грізне око фюрера, і стрімголов біжить назад. Вартовий чує якесь шарудіння за спиною, він здивовано оглядається; але хлопчик уже ховається у дверях будинку. Німець розгублено тупцяє на місці, потім дає чергу з автомата – із стіни сиплеться рожевий цегляний пил. Німець безпорадно метушиться і вибльовує з себе найстрашніші лайки Саксонії, та надаремно. Хлопчик, а разом з ним всевидюще око фюрера зникають.
Задумливо професор Холодний приходить на кафедру. Скляна пустка, ядучий запах формаліну, бруд і тиша в лабораторіях. Микола Сидорович дістає аркуш ватманського паперу і довго й зосереджено малює дулю. Спочатку він малює маленьку хлипку дульку, недокрівну, і пише під нею: "Ficum germanicum", що в перекладі з латини означає "дуля німецька". Потім старанно вимальовує велику, важку, опасисту дулю, яка ніби ковтнула трохи самогону, захмеліла і тепер подібна до великої довбні – незламної і шаленої, і пише під нею своїм професорським почерком: "Ficum slovenicum" тобто "дуля слов'янська". Свій витвір прикрашає Микола Сидорович загальним написом: "Деякі антропологічні порівняльні дані генези нордичної і слов'янської дуль", робить великий пакет, ховає туди свій малюнок і пкше на пакеті адресу та прізвище чоловічка в чорній уніформі. Віддає пакет прибиральниці, пояснює, кому його вручити, витягає з шафи дві великі пляшки чистого спирту і йдє на околицю Ярополя, до затишної кімнати, до своєї солодкої дівчини, яку любить останнім коханням у житті.
А вранці, коли його дівчина ще спить, пригорнувшись до нього, хтось стукає у двері. Дівчина схоплюється, підбігає до дверей, гола й прекрасна, якою може бути дівчина лише на сході сонця, і питає: хто там? І автоматна черга у відповідь; вона хапається руками за живіт і присідає, а двері засіяно дірочками, ніби хтось, пустуючи, бризнув чорної туші; Микола Сидорович підбігає до дівчини і пригортає її до себе – вона ще жива, але невблаганно завмирає її пульс, хрипке клекотіння. Професор бачить нестримне розширення й без того чорних її зіниць і останні рухи ніг, ніби дівчина втікає від смерті. Він обхоплює її голову, але дівчина вже далеко від нього; професор відчуває, як збігає по його тілу гарячий червоний струмочок її молодої крові. Старе дзеркало виблискує на підлозі зеленкуватими гострокутними скалками, в квітчастих шпалерах навпроти дверей він помічає дірки, в гітарі теж дірки й мідні струни порвано, вже й двері вивалили прикладами, рука коханої зі стукотом падає на підлогу... "Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони..."
Ви розумієте, було це дуже давно, за часів Великої війни, коли у світі з'явилося надто багато концтаборів, вони зростали, мов гриби після дощу в різних землях, – незчисленна кількість аушвіців, біркенау, бухенвальдів, дахау, треблінок – для багатьох вас ці назви звучать, як Фермопіли або Карфаген: іржаві руїни крематоріїв, мов розкопки міфічної Атлантиди, поглиненої часом та океаном. До одного з цих концтаборів потрапив професор Микола Сидорович Холодний, в якомусь цейгаузі лишилася його сорочка з вишиваними квітами. І годинник потрапив до спеціального бункера, де мільйони годинників відцокували сербський, французький, польський, російський час – справжня Ліга Поневолених Годинників. Надягли на професора Холодного смугасту куртку, дали кайло в руки – марш-марш, професоре! Його кидають у смердючий загін у блоці № 12, на брудну солому, поруч з сірим нордичним інтелігентом у смугастому вбранні. Сиві скроні, рогові окуляри. Знайомтесь: доктор філософії Герхард Штюльпнагель. Великий знавець України – його батько був керуючим цукровим заводом на Вінниччині – пан Герхард Штюльпнагель до останнього часу працював у важливій інституції – "Центральштелле Ост-Європа", що містилася в Берліні, Курфюрстенштрасе, 58. Пан Герхард Штюльпнагель ховає на ніч свої смугасті штани під солом'яну підстилку, аби хоч трохи випрасувати їх, перш ніж з'явитися на плацу перед рапортфюрером. Пан Герхард Штюльпнагель був незрівнянним співробітником української секції; він блискуче орієнтувався в українському політичному еміграційному багні, в усіх цих 82-х політичних партіях. В його картотеці містилися відомості про всіх політичних повій та політичних євнухів, розкиданих у 23-х європейських борделях. О незрівнянна картотека, біблія новітніх часів, струнка система доносів, пліток, інтимної інформації, глянсованих фотографій! О велике диво XX століття – система папірців, до яких, мов комахи, пришпилені люди – назавжди, навічно. Але пан Герхард Штюльпнагель припустився величезної помилки. Одного разу при черговій перевірці у нього виявили ОСД. Ви спитаєте, що таке ОСД? Одна самостійна думка, не передбачена і не затверджена імперським управлінням безпеки, ось що таке ОСД. Її вистачило для того, щоб дати під зад цьому сірому, занудливому інтелігентику. Марш-марш, докторе філософії! Прожектори на вежах освітлюють тобі путь, струм високої напруги вказує тобі напрямок, йди до своєї високої мети – до отого крематорію з темно-червоної цегли, до закіптюженого димаря, крізь який ти вилетиш у небо, у низьке безжалісне небо, і станеш хмарою, докторе філософії Герхарде Штюльпнагелю! А поки що працюй, бери кайло і працюй, свиняче рило, в ім'я тієї імперії, яку ти створив, падлюко, один з найстаріших членів НСДАП, плюгавцю, учасник історичного повстання в Мюнхені, лайно собаче; ти засновував цю велику і непереможну імперію, тепер їж її, жери, ковтай це шайзе, сволото, отримуй свою порцію ударів гумовою палицею по голові, це допомагає складним процесам мислення, болотяний солдате Герхарде Штюльйнагелю!
Довбали удвох з Холодним мерзлу землю. Гавкали в тумані вівчарки, варта грілася біля вогнищ, а вони заглиблювалися в мерзлу землю, кидали крижані грудки на ноші й несли їх метрів за двісті, зсипали у яр. Довбали вони цей колодязь рік, другий, третій, аж голова Миколи Сидоровича вкрилася сивим мохом, а від тіла його майже нічого не залишилося. Він скидався на один з тих анатомічних препаратів, що прикрашали колись його кафедру. Доктор філософії Герхард Штюльпнагель теж втратив приблизно 70 % ваги й жвавості і тепер вже не прасував штани під солом'яною підстилкою, бо не могло його зсохле, мов торішнє бадилля, тіло залишити на смугастому полотні навіть кволої зморшки.
І от тепер починається найголовніше, задля чого я веду цю розповідь. Одного дня Холодний і Штюльпнагель, зіщулившись, перепочивали на дні своєї шахти. Десь далеко вгорі гула завірюха, сніг петлював над отвором шахти, вартові нагорі змащували свої автомати спеціальним мастилом, щоб і в такий мороз могли стріляти, а наші професори курили один недопалок на двох, намагаючись зігріти теплою тютюновою смужкою диму себе зсередини.
Ось тоді Микола Сидорович і поділився своєю таємницею з доктором філософії.