Але втрутилися бойові друзі і вибухнула міжусобна війна.
Чапаєвці обох класів вовтузилися на підлозі, спліталися в один клубок і качалися по коридору з таким завзяттям і запалом, що чергова по школі вчителька не могла їх розборонити. Нагодився якраз Мартин Іванович і своїм неперевершеним авторитетом припинив війну. "Чапаї" ще показували один одному кулаки, але вже не лізли в бійку. Виконавши роль поважного арбітра і загнавши обох "чапаїв" до їхніх класів, Мартин Іванович вернувся у вестибюль, коли проходив Вова Порада.
Вова прийшов у школу, мов важка чорна хмара. І без того млявий, неповороткий, Вова був завжди зосереджений, солідний. Він навіть завів собі зачіску професорсько-поетичну, тобто зачісував волосся просто назад. З такою чудовою шевелюрою Вова був дійсно помітним, бо в наш час і поети і професори зачісують волосся, як і всі люди.
Вірші Вова інколи писав і довго ховався з ними, доки його не викрила Кіра. Вона знайшла віршовані спроби Вови в зошиті для запису конспектів. Ці зошити правлять за склад усього, що може написати, занотувати і вигадати школяр. Там записані, крім лекцій і ділових нотаток, нові пісні і романси, афоризми великих людей і власника зошита, чернетки важливих записок своїм однокласникам чи однокласницям. В іншому зошиті на весь аркуш накреслено фасончик цікавої кофточки, записано назву популярного роману, ім'я модного співака, адреси й телефони приятелів, знайомих, установ, є малюнки-карикатури на сусідів по партах із відповідними підписами, епіграми і просто короткі й гострі оцінки своїх однокласників у такому, приміром, стилі: "Вовка — скот! (не Вальтер)" і т. п. Можна б навести багато записів, що ними прикрашено зошити для конспектів лекцій...
У такому зошиті Вовки Кіра знайшла його власну лірику і оголосила учням. Це відкриття всіх радісно здивувало. Вірші, щоправда, були не дуже доладні, та все ж після цього Вова став виконувати обов'язки поета для класного вжитку. Йому замовляли оди, кантати, поеми, присвячені великим подіям у класі й школі. Як людина дисциплінована, Вова змушений був ночами сидіти над проклятими неслухняними римами і в душі прокляв поезію. Але надто подобалося йому ходити в поетах хоч і класного масштабу. Інколи він робив спеціально сумовито-млявий вигляд, замислено посилав погляд кудись удаль, немов у екстазі шепотів губами незрозумілі слова.
Проходячи повз Мартина Івановича, похмурий, Вова недбало кинув йому, майже не вклонившись:
— Привіт!
— Здоров, хлопче...— здивовано провів його очима сторож. Сьогодні Порада чомусь сумний і роздратований. Не вміє ховати своїх настроїв, жила тонкувата!..
Як же його не засумувати? Вчора Вова пообіцяв Марусі Рожко, що вона матиме всі три приклади з тригонометрії. Навіть забрав у неї для цього зошит. Але один приклад не вийшов. Сидів Вова кілька годин, мучився, ламав голову — не вийшов!
Але ж це не причина, щоб у Марусі в зошиті не було розв'язаних усіх трьох прикладів... Раз обіцяв, значить, повинен додержати свого слова. Крім того, довелося переписати Марусі конспект останніх лекцій Ольги Карлівни. Теж обіцяв, значить, мусив зробити! Тепер треба встигнути "скатать" у когось приклад і собі й Марусі...
Це ще не все... Всю ніч спав Вова погано, марилися якісь дивні картини. Якісь казкові дівчата з аеропланними площинами замість рук стрибали з вишки і пірнали в рожеву воду.
Прокинувся він через це рано, в поганому настрої, розбуджений громовою гуркотнею будильника, що заходився в'їдливим дзвоном біля самого вуха. Було якраз сім з половиною годин.
4
Маруся Рожко пройшла повільно, впевнено і гордо несучи голову, так, немов збоку сама милувалася з своєї ходи. Вона пересувається завжди не поспішаючи, немов пливе, бо вивчила перед дзеркалом кожен свій рух... Самовпевненість, витривалість, віра в свою привабливість ніколи не покидали її.
Зразу впадав у очі одяг Марусі. Дорогий каракулевий жакет, товста сукняна спідниця і кофточка не з віскози, а таки з справжнісінького шовку кольору фрез...
Маруся пройшла повз Мартина Івановича і процідила крізь зуби привітання так, що замість слова "здрастуйте" він почув тільки:
— С-с-те..,
Але сторож відповів їй поштиво. Мартин Іванович не розумів, звідки виростають такі люди, що вони думають і навіть як вони живуть. Для цього Маруся Рожко — незбагненна, і він ставився до неї з упередженням.
Роздягнувшись, Маруся діловито підіймалась на четвертий поверх. Маруся не поспішала — вона була цілком певна, що Вова Порада переписав їй конспект з історії і розв'язав для неї всі приклади з тригонометрії.
5
В розстебнутому осінньому пальті, з тихим рум'янцем на щоках, злякана, влетіла Тамара Незабудь. Оксамитовими очима Тамара тепло, як на батька, глянула на Мартина Івановича і, вдаючи байдужість, спитала :
— Не бачили, Мартине Івановичу, Віктор прийшов?
— Який Віктор? — зробив здивоване обличчя сторож.
— Та Мартинов.
— А, Мартинов... А навіщо він тобі?
— Ну, скажіть...
— Тут, тут, уже прибіг.
— Ах, тут...— розчаровано вимовила Тамара і повільно пішла далі. Це коштувало їй великих зусиль, але вона напевне знала, що десь близько чекав на неї Віктор. Так і є. Ось з'явилася його велична постать у військовому вбранні. Блакитні очі всміхалися, світле волосся стирчало над квадратним лобом.
Віктор розігнався до Тамари, щоб відразу лобовою атакою ліквідувати прорив у їхніх взаєминах!
— Тамарко, здоров!..— радісно вигукнув Віктор.
— Здоров...— Тамара, майже не глянувши на Віктора, пішла далі.
Віктор завмер на секунду, потім тихо побрів нагору.
Зовсім не треба дошукуватись причин, чому вони посварилися — пара неподільних. Для цього може бути тисяча причин, навіть більше. Але все одно більше кількох днів не витримає ні Тамара, ні Віктор, і мир буде підписано з великими втратами для того з них, хто виявить меншу витривалість.
Залишилося до дзвінка чотири хвилини. Мартин Іванович пильніше позирав на годинник і не відходив далеко від кнопки електричного дзвоника. Не доводиться вже йому бігати по сходах з мідною калатайкою!
Натиснув кнопку — і гримить дзвін, та ще який дзвін!
Зразу чути по всіх поверхах будинку і надворі. Спочатку Мартин Іванович не довіряв технічним удосконаленням і тримав біля себе старий, випробуваний десятками років дзвоник. Боявся, що зрадить електрика,— і тоді хоч бігай по коридорах і кричи. А тепер — не пам'ятає, куди й дівся старий дзвоник. Але до кнопки доторкатись нікому не дозволено, крім Мартина Івановича. За неймовірну честь вважає школяр молодшого концентру, коли йому дозволить сторож, підставивши стільця, натиснути цю чарівну кнопку, якій усі підкоряються.
В останні хвилини перед дзвінком двері майже не закриваються... юрбами сунуть школярі, поспішають учителі.
Директор, Пилип Данилович Кужіль, потиснув руку Мартину Івановичу, передав йому своє пальто, кепку і спитав, як справи. Сторож відповідав майже однаково щоранку:
— Немов усе гаразд.— Потім додав про останні події.— Вугілля возили весь ранок, а пальта Бондаренкового так і не знайшли вчора. Пропало у дитини пальто, немов злизало його... Ото роззяви біля вішалки сидять... Я вже їм...
— Звичайно, вони винні...— Пилип Данилович трохи розгублено, механічно пригладив неслухняний чорний, з фіолетовим відтінком чуб, посічений білими іскрами сивини, немов на його голову впала холодна паморозь.
З учителями Мартин Іванович міг дозволити собі деякі фамільярності, вільніші розмови, особливо з тими, кого знав багато років.
Ольгу Карлівну Райко, стареньку вчительку історії, зустрічав сторож, як свою стару знайому. Вони обмінювалися дружніми репліками, висміювали одне одного... Робили це дуже тактовно і обережно, з повагою до власної старості, яка й була предметом глузливих ніжностей... Ольга Карлівна, повільно проходячи до учительської вішалки, що містилася тут-таки у вестибюлі, віталася строго, без посмішки:
— Доброго ранку, дорогий гвардійцю!
— Здрастуйте, здрастуйте вам! — посміхаючись відповідав Мартин Іванович, пригладжуючи вуса.
7
За хвилину до дзвінка влетів Яша Баркін, за ним Аркадій Троян і Бася Райцина... Вони захекалися, не спускали очей з годинника, але спинилися разом проти Мартина Івановича і в один голос вигукнули:
— Привіт! — І побігли з сміхом в роздягальню.
Коли Мартин Іванович простягнув руку до кнопки дзвоника, ззаду пролунав переляканий крик:
— Спиніться, Мартине Івановичу, пожалійте нас, нещасних!
Сторож озирнувся і докірливо похитав головою. Повз нього бігли Кіра Коваль і Руфа Гольдман. Вони майже спізнилися. Мартин Іванович любить Руфу і Кіру, але він невблаганний, і в цей самий момент голосистий однотонний дзвінок заглушив вигуки сотень дитячих голосів і шум на всіх поверхах.
Школярі, як шквал, кинулися до своїх класів, намагаючись перекричати металеве деренчання. В коридорах стояли чергові вчителі і стежили за потоками дітей, кидаючись у саму гущу непорядків, бійок, заторів біля дверей...
Останніми мчали на четвертий поверх Кіра з Руфою, намагаючись перестрибнути більше східців... В цьому змаганні перемогла Кіра, хоч її й кололо, як ножем, у боку. Дівчата, немов маленькі дітки, спинилися, лише перестрибнувши останній східець, що привів на четвертий поверх. Там, схопившись за поруччя, вони стали одна проти одної і не могли віддихатись. В коридорах ще вешталися школярі, десятикласники заходили солідно. Аж тоді Руфа втихомирливо сказала:
— Пара божевільних... Не бачила? Подивися на нас обох... Бігли, мов очманілі...
— Ні, ти мені скажи, як я тепер повинна розмовляти з Вовкою, коли я його зневажаю! Ти мені скаяси?..— питала подругу Кіра. Це питання мучило її весь час. Хоч вона й не вірила пліткам про Вову, але якась частиночка правди, може, й була в тих чутках. Від Марусі ж можна чекати чого завгодно, а Вовку немов хто підмінив...
Кіра встала дуже рано, щоб забігти до Руфи. Вони повільно йшли в школу, обмірковуючи останні події, і нічого не могли вигадати.
— Ой, зараз тригонометрія! — стурбовано крикнула Кіра, і дівчата знову побігли по коридору.
8
Двері в десятий клас були напіввідчинені. В довгому світлому коридорі ще гули окремі голоси, як у великій трубі.
Переступивши поріг, Кіра знайшла очима Аркадія, але зразу одвела погляд на Вову Пораду, що розмовляв з Віктором.