І тільки тут зупинився. Де ж вони можуть бути?
Крізь нещільно прикриті двері пробивалося світло. Вони тихенько підібралися до дверей. Якби Тишко знав, що там відбувається, він, звичайно ж, удерся б туди відразу, а не обережно підкрадаючись!
Кінець сірої фарби
Тіні, які промайнули від повітки до головного будинку, побачив начальник охорони. А певно, повітка відчинена! Нети кинулися до шахти й побачили біля пульта дітей.
– Стій! – крикнув начальник охорони.
Славко і Оксана завмерли від несподіванки й переляку. Обидва нети наближалися до них. А ви на їхньому місці не злякалися б?
Нет Охайний уже відімкнув замочки. Підняв руки до грудей і Моргун. Ось тепер вже вони подбають, щоб сміливці не змогли знову втекти. Переправлять їх до короля Нетуша Першого, а той із величезним задоволенням запроторить їх на віки вічні до баобаба!
Ось що на них чекало.
І тут Славко зібрав усю свою мужність.
– Не підходьте! – крикнув він. – А то я натисну важіль!
Нети зупинилися. У Моргуна очі з червоних стали синіми, і він закліпав з такою швидкістю, немов на нього напали сотні мошок.
– Не можна цього робити, – намагаючись говорити спокійно, пояснював Нет Охайний. – Ти вчиниш непоправне. Якщо натиснути важіль, до шахти поллється пливун – пісок із водою. І доступ до сірої фарби припиниться назавжди. Розумієш? Пливун заллє шахту, і сіру фарбу неможливо буде видобувати.
Він говорив, ніби заколисував, а сам потихеньку наближався до Славка.
– За інструкцією важіль слід натиснути тільки в надзвичайному випадку. Коли на шахту нападе ворог.
Від таких слів начальника охорони Славко навіть розвеселився:
– А ви що ж думаєте, я вам – приятель? Такої гидоти, як отруйна сіра фарба, не повинно бути на світі!
Розуміючи, що вже ніщо не втримає Славка, Нет Охайний кинувся до нього.
– За мною! – крикнув він своєму підлеглому, сподіваючись, що в такій халепі той не наважиться його не послухатися.
Нет Моргун кинувся б за своїм начальником, аж тут до кімнати просунулася морда Тишка, який про всяк випадок випустив у стелю струмінь полум'я.
– Ох! – сказав Нет Моргун і опустився на підлогу. – Допоможіть! – прошепотів він, не зводячи очей зі стелі, де лишився темний закіптюжений слід.
– Ура! – закричала Оксана.
Нет Охайний здивовано обернувся: що це там із Моргуном? Цієї миті Славко натиснув важіль. Підлога затремтіла, пульт хитнувся, згасли всі лампочки, стало темно й моторошно. Славко намацав у темряві Оксанину руку й кинувся до дверей, переступивши дорогою через начальника охорони, який впав додолу.
На подвір'ї на них чекали Тишко і паркан.
Ніколи вони ще не бігали так швидко, хоч нети нізащо не стали б їх наздоганяти. Адже вони відразу засинають у темряві…
Незабаром попереду почулося спокійне хлюпання. Бури-Бури!
– Ми вийшли до річки! – радісно заволав Тишко. – Моя домівка вже зовсім поруч!
Тишко лагідно потерся мордою об Славкове плече, адже раніше він діставав тільки Оксані до колін!
– Ти здійснив подвиг, – сказав Тишко. – Тепер злим нетам ніколи не здолати данів.
– Ти герой, Славку! – захоплено додала Оксана.
– А ось коли я… – почав паркан, але Оксана поплескала його по дощечках і не дала договорити.
– Якби не Тишко, невідомо, що було б із тобою.
– Невідомо, як учинили б нети, якщо б Тишко їх не налякав. Тож ми всі одне одному допомогли, – підсумував Славко.
Блакитний вітер, старанно пригладжуючи Оксанине довге волосся, зітхнув. Він любив дівчинку понад усіх і тому сказав тільки їй:
– А я радий, що ти не сидиш більше в повітці, де пристойному вітру й розвернутися нема де!
У замку дракона
Вони вирушили в мандри, як тільки почало світати.
Вітер приніс кілька жмень малини, яку встиг десь знайти. Біля берега ріс невеликий гайок. Із двох струнких дерев з густими верховіттями Славко з Тишком зробили два незвичайних весла. Оксана нарвала запашної м'якої трави, щоб зручно було сидіти на плоту-паркані.
Погойдуючись на хвилях, паркан заявив, що ніколи більше не працюватиме парканом, бо йому дуже подобається бути плотом.
– Поживемо – побачимо, – невизначено відгукнувся Славко, лаштуючи весла.
– Попливемо! – Оксана заплескала в долоні. – Я від баби утік, я від діда утік…
– Від діда утік – це що? – за звичкою запитав блакитний вітер, розташовуючись біля дівчинки.
– Це означає, що ти молодець, – усміхнулася вітру Оксана. І він з утіхи полинув вгору й засвистів, наслідуючи невідомого птаха.
Тишко стояв біля керма, слухав і не слухав. Він старанно вдивлявся вдалину. Хоча Тишко був драконом, але ж він був драконом-дитиною і, як усі діти, скучив за своїми батьками. І хвилювався, чекаючи на зустріч після довгої розлуки.
Пригрівало сонечко. Два яскраві метелики кружляли над плотом, обганяючи один одного.
– Земля, земля! – заволав раптом Тишко, ніби вони пливли океаном або морем, а не вузькою річкою, де береги було весь час видно.
Праворуч забовванів великий темний замок. Довкола нього тяглася кам'яна стіна, було видно різьблені ворота. Поруч зі стіною валялося каміння, ріс рідкий, хирлявий чагарник. Усі почали дивитися в той бік, навіть вітер, і пліт зупинився.
– Щось не подобається мені це місце, – тихо сказала Оксана й зіщулилася. – Похмуро якось і тоскно.
– Та що ви! – захвилювався дракончик. – Тут усе чудово, ось побачите. Вітре, любий, чому ж ти не вієш? Сюди дмухай, ближче до очерету. Ні, ні, ось сюди!
Така несхожа була на звичну Тишкову поведінку ця метушня, що його стало шкода, і всі почали старанно допомагати йому. Славко підгрібав веслами, Оксана обертала стерно, а паркан легенько згортався й розгортався, намагаючись швидше підпливти до берега. У Тишка на морді було написано: ось я вже й дістався додому!
– Славку, – тихо гукнула Оксана хлопчика, – а ми коли добиратися додому будемо?
– Ось доправимо до матусі нашого дракончика – і додому! – бадьоро відповів Славко, хоча вже й сам із тривогою думав про це: як їм самим додому дістатися… Але зараз ця думка була ні до чого.
Пліт обігнув зарості очерету (там щось шаруділо, може, качки або жаби) і пристав до берега.
Тишко вистрибнув перший. Хоча тіло його було велике і досить масивне, зробив він це легко і, як здалося Оксані, навіть вискнув від задоволення.
Тримаючи в руках взуття, вилізли на берег і діти. Одним стрибком опинився на березі паркан. А вітер, махаючи капелюхом, уже кружляв високо над ними, роздивляючись околиці. Але роздивлятися особливо було нічого, навколо було безлюдно, наче все вимерло.
– Може, ти підеш додому, а ми попливемо далі? – невпевнено сказала Оксана, заплітаючи косу, що геть вигоріла на сонці.
– Нізащо! – захитав великою колючою головою Тишко. – Я повинен познайомити вас із моїми батьками. Ви в нас погостюєте, а потім видно буде! Ви що ж, образити мене хочете?
Тишко скривився, і в нього з пащі вирвалося полум'я, а це зовсім уже ні до чого. Тишко перелякано затулив рота лапою.
– Та що вже там, ходімо! – махнув рукою Славко. – А то він знову заблукає.
– Заблукаю, заблукаю! – із готовністю підтвердив Тишко, зрадівши, що нарешті всі рушили з місця.
І вони пішли курною, поритою ямами дорогою до дому дракона. Вітер і паркан були, як завжди, попереду. Вітер тому, що хотів швидше про все дізнатися, а паркан тому, що не ходив, а стрибав, і стрибки в нього були довгі.
Чим ближче вони підходили, тим тривожніше було на серці в дітей. Похмурістю віяло від масивних, старезних і наче аж закіптюжених замкових мурів, від високих темних вікон із металевими ґратами, від величезних воріт на дві стулки, оббитих поіржавілим від часу залізом. Тільки Тишко не помічав ніякої похмурості. Він забігав уперед, озирався і просив друзів:
– Ходімо швидше, га? Іще зовсім трішки! Там відпочинемо, ну ж бо швидше!
Тишко натиснув круглого бурубляха біля клямки, і брама відчинилася. І увесь гурт увійшов у двір.
Усередині був несподівано зелений і охайний дворик. Величезні дерева з густими кронами створювали прохолоду. Водограй обсипав мерехтливими бризками барвисті клумби й лави із білого мармуру. У кутку дворика дзюрчав струмочок, через який був перекинутий легкий місток із різьбленими поручнями. Біля водограю кружляли метелики, і Оксані здалося, що це ті самі, котрі над плотом літали.
– Оце краса! – зітхнула вона. А Славко тільки носом шморгнув. Він трохи застудився.
Навколо було дуже тихо, якщо не зважати на дзюрчання води, аж іззаду щось важко впало, забряжчавши, і всі здригнулися й озирнулися.
Вихід із замку зачинився міцними металевими ґратами, що затулили браму.
– Та-ак! – сказав Славко й поклав руку на плече Оксані. – Виходить, ми знову в пастці? Уже вкотре!
– Та ти що?! – пирхнув Тишко, підбіг до ґрат, посмикав їх, струсонув. Але марно. Вони й не похитнулися. Не для того вони опустилися, щоб просто так піднятися.
І тоді Тишко відчайдушно, наче маленька дитина, закричав, задерши голову:
– Ма-а-мо-о!
Із бічного вікна вирвалося полум'я. Хоча Славко з Оксаною стояли досить далеко, вони відчули пекучо-гаряче повітря й відскочили вбік. Їх стрімко загородив паркан, готовий прийняти на себе невідомий удар.
– Давно в нас людським духом не пахло! – пролунав громовий голос, і з вікна визирнув величезний дракон.
Очі в нього блищали, як розжарені вуглини. – Молодець, синку! Добрячих чоловічків привів! Особливо оця біленька, м'якесенька! – І дракон клацнув гострими жовтими зубами.
Мені просто прикро, що діти знову потрапили в халепу. Це найстрашніша мить у нашій історії. Не дуже зрадієш, коли на тебе дивиться величезний дракон із блискучими очима й гострими зубищами! А що ж Тишко? Адже це він привів друзів сюди!
Тишко аж підстрибнув з несподіванки від таких слів.
– Мамо! – заволав він, спираючись передніми лапами на стіну й намагаючись дотягнутися до вікна. – Мамо, це мої друзі, чудові друзі! Вони мене рятували, я їх рятував, і взагалі…
– Правильно робив, що рятував, – перебила його дракониха, а це була саме вона, – ці чоловічки нам тут будуть до речі.
Вона зникла у вікні й з'явилася за хвилину в дворику. Незважаючи на жахливе становище, Оксана ледве стрималася від сміху. На шиї в драконихи висіло намисто з дохлих жаб, вуха були помальовані жовтою барвою, а на хвості зав'язаний бант із корабельного канату. Ступала вона грайливо, і кігті на лапах були підпиляні й пофарбовані білим лаком.