під час канікул. Хоча твердо вирішила: нога моя до вашої квартири не ступить!
— Женько, — суворим голосом мовила мама (після розмови з тітонькою Алевтиною голос її завжди крижаніє). — Книжку про Мі— клухо Маклая ти перечитуєш уже вп'яте. Час подумати про уроки. Коли вивчиш їх, скажеш.
— Не хвилюйся, вивчу. А щодо четвертого прочитання книжки про Міклухо, то це з бідності. В нашій бібліотеці про мандрівників ані нічогісінько. Невже не пишуть?
— Не знаю, чи пишуть, але... я приготувала тобі подарунок.
— Книжка?
— Вгадала.
— "Щоденник капітана Роберта Скотта"?
— Ось роздобути "Щоденник" поки що не вдалося. Ще тільки обіцяють.
— Цікава? — допитуюся далі, знаючи, що на пряме моє запитання: "Як називається книжка:", або "Про кого вона?" мати не відповість.
— Повчальна, Женько, повчальна, — багатозначно відповіла вона, причиняючи за собою двері. — Виконаєш домашнє завдання — поговоримо.
Надвечір, коли я доповіла, що до уроків готова, мама справді подарувала мені книжку. На обкладинці її було написано: "СОС. Розповіді про корабельні аварії". Ото вже справді... повчальна!
— Ось цю книжку... я дозволяю тобі перечитувати, скільки завгодно! Навіть на шкоду урокам, — сказала мама, залишаючи мене наодинці з книжкою. — Сподіваюсь, що після сотого прочитання ти нарешті зрозумієш, що таке мо-ре! І якщо одна навіжена, — мама кивнула на фотографію Кристини, — зважилась на таке, то це ще не означає, що всі ми (вона так і сказала "ми", немовби хотіла виправдатися, що сама вона, дружина капітана, про море ніколи й не мріяла) повинні й собі брати дурне в голову.
4
Залізничник виявився занадто високим, занадто огрядним і занадто сумним. Поруч з ним всі ми — Льонька, Зойка, Вадикія — здавалися життєрадісними малюками з підготовчої групи.
Він зустрів нас біля неглибокої криниці, що стояла одразу біля воріт, з пилкою і метрівкою в руках. Був лише в сорочці з розстебнутим коміром, а на маківці голови, завалюючись на потилицю, чорнів новісінький залізничний кашкет.
— А я думав, що ви вже більше не прийдете, — проказав він, дивлячись на нас величезними темно-коричневими і дуже сумними очима.
— Чому? — розгублено зиркнув на мене Льонька. — Ми ж обіцяли. Ось командир нашої морської тимурівської застави — Женька Гайдученко.
Залізничник переклав пилку з правої руки в ліву, старанно потер долоню об запилені штани і поштиво привітався зі мною, тільки зі мною одною, заруку.
— А я оце криницю вирішив підлагодити, — він так і сказав: "підлагодити", і показав на дві свіжі дощечки в кришці, якою закривалася надбудована над криницею будка-теремочок. — Давно час було, та все в дорозі.
— То вам допомогти? — одразу ж запитав Льонька.
— Ремонтувати криницю? — здивувався залізничник. — В ремонті — ні. Але робота знайдеться, ви заходьте, заходьте до хати.
— Ось так завжди: "робота знайдеться, робота знайдеться...", — прошепотіла Зойка, коли ми увійшли слідом за Олександром Васильовичем у двір. — А потім садить нас біля хворої дружини і розпитує, розпитує... Ніяка допомога йому не потрібна — ось що я вам скажу. Він усе робить сам. Це чоловік-унікум. Я розповіла про нього матері, то мати не повірила: "Таких чоловіків в природі не існує!" Невже справді не існує?
— А цей? — заперечую я.
— Сказано ж тобі: унікум!
Зойка таки мала рацію: залізничник одразу повів нас до кімнати, в якій лежала дружина. А саме цього я найбільше й боялася. Не знаю, хто як, але я чомусь так і не навчилася поводитись із тяжко хворими. Що їм говорити, як триматися, як прощатись, ідучи від них? Чомусь я не годжуся до такої житейської науки.
Кімната виявилася на диво охайною. Але найцікавіше, що пофарбовано її було в зелений колір. Та й усе в ній було зелене: скатертина на столі, чохли на кріслах, підковдра... Ніби знаходишся не в кімнаті, а посеред умебльованої галявини.
Але саме ця "зеленкуватість" якось одразу заспокоїла мене. Річ у тому, що я була впевнена: в кімнаті тяжкохворої усе буде білим. А білий колір в помешканнях я зненавиділа ще відтоді, як у п'ятому класі відлежала місяць в лікарні. Якби моя воля, перше, що я зробила б у лікарнях — змінила все біле на блакитне.
— Як добре, що ви прийшли! Як добре! — раділа дружина залізничника. "Це в неї справді таке блідо-зеленкувате обличчя, чи, може, воно всього лиш відбиває колір кімнати?" — Я так чекала на вас!
— Ви тільки посидьте тут, горобчики мої, — проказував Олександр Васильович, допомагаючи дружині сісти в ліжку. Я все сам зроблю, все сам. Ви тільки посидьте біля Катерини Григорівни, поговоріть. Тепер у нас так мало друзів, і залишається їх усе менше й менше.
— Так, так, — кволо всміхнулася Катерина Григорівна. — Мій дивний чоловік — він усе сам. У мене, коли я ще була дужа і господарювала, ніколи не було так охайно в хаті, як зараз, — чесно зізнаюся. Я навіть не здогадувалася, що він такий господарник.
— Залізниця любить порядок, — підправив пишні вуса Олександр Васильович. — Сідайте, горобчики мої, де кому зручно.
Оце "горобчики мої" різало мені слух, так само як і "зоряні школярики" Ганни Степанівни. Моя б воля, взагалі заборонила б учителям вживати подібні звертання до учнів. Але промовляв він ці слова надзвичайно лагідно, ніби ми справді були дітками.
Зойка, Вадик і Льонька всілися на дивані. А мені не залишилося нічого іншого, як сісти в низеньке крісло-гойдалку, що стояла біля самого ліжка. Й оскільки Зойка й хлопці теж мовчали, то в кімнаті надовго запало гнітюче мовчання.
— А ви розповідайте, розповідайте щось. Про себе, про школу... — прийшла нам на допомогу Катерина Григорівна.
Ми перезирнулися. Особисто я уяви не мала, що можна розповідати незнайомій хворій жінці. Хіба що про те, як я сьогодні погиркалася з сусідкою, яку всі ми в нашому будинку звали "Грамофоном" (за те, що вона вічно мугикала якісь старовинні романси)? Але погиркалися ми не через романси, а через те, що хтось із дітвори не вгодив їй, і "Грамофон" завела свою давню платівку: "Ні, ви скажіть мені: хіба це діти? Хіба хтось займається їхнім вихованням?! А я скажу вам, хто це. Іроди в ангельській подобі — ось хто!"
На цю платівку я і нагодилася, повертаючись зі школи. Вислухала все те і ввічливо сказала: "Помиляєтеся, шановна Маріє Мусіївно: всі діти у нашому дворі хороші, доглянуті і пристойно виховані. І взагалі, на все місто залишилася тільки одна невихована людина, яка увесь час галасує, стоячи посеред двору..." Якщо вже всі дорослі вважають своїм обов'язком перевиховувати мене, то чому б і мені не спробувати перевиховати хоча б когось із них?
— Хто це невихований?! Хто це галасує?! — посунула на мене "Грамофон", наче крейсер на галапагоську черепаху. Але я повернулася і, вважаючи свою місію закінченою, гордо пройшла повз неї до парадної.
Ось така історія. Але суть не в ній. Про що розповісти Катерині Григорівні? Може, про те, як ми створювали нашу морську лицарську заставу? Але хтозна, можливо, і це їй теж буде нецікаво?..
— А ви не сумуйте, горобчики мої, не сумуйте, — з'явився на порозі з пірамідкою червоних яблук на фруктовниці Олександр Васильович. Таких свіжих на вигляд, нібито він щойно зірвав їх з яблуні.
Я пригадала розповідь Вадика про Кримчуків сад і вирішила, що слід оглянути його. А ще я подумала, що, зрештою, жити в міських квартирах зовсім нецікаво. Тому я обов'язково житиму десь на околиці, в хатині з мансардою, як у Колаша, біля якої будуть криниця і сад, як у Кримчуків. "Я нізащо не залишуся "міською", — ось що я вирішила, беручи яблуко, що вивершувало пірамідку.
— Невже так і мовчатимемо? — занепокоїлась Катерина Григорівна. Вона була схудлою, виснаженою, але очі всміхалися лагідно і доброзичливо.
Ми не знали, що відповісти, з чого розпочати. Отож, розкушуючи яблука, ми захрумкали так лунко, наче сотня зайців заходилася гризти моркву.
— Тоді починай ти, Олександре, — звернулася вона до чоловіка. — Виручай нас. Минулого разу обіцяв розповісти щось цікаве, але так нічого й не розповів.
— Якби ж я знав про що розповідати? — поважно відповів Олександр Васильович, знімаючи кашкета і пригладжуючи великою червоною рукою ріденьке сиве волосся. — Про те, як Віслу форсували — розповідав. Як за три кілометри від Варшави поранило — теж.
— А ти про свій перший рейс, — стиха нагадала Катерина Григорівна. — Ну, той, у сорок другому...
— Але ж їх, слідопитів, цікавлять спогади про війну, бої... А це ж у тилу було. В глибокому.
— ...І те, що в тилу відбувалося, нас теж цікавить, — якомога м'якіше, пояснила я, бачачи, що цей дядько-велетень чомусь геть розгубився.
До речі, я вже давно помітила, що чоловіки володіють якоюсь дивовижною здатністю розгублюватися саме в тих ситуаціях, коли для цього нема жодних підстав. З жінками такого, по-моєму, не трапляється. Почула б це моя мати — одразу сказала б: "Ой, Женько, менше б ти мудрувала та говорила про те, до чого не доросла, — менше б мала з тобою клопоту!"
— Але ж там справді нічого цікавого не сталося... — розгублено всміхнувся Олександр Васильович, поправляючи ковдру, якою була вкрита дружина. — Та, якщо просите — розповім.
...Й ось яку історію ми почули:
Партизанський рейс
Вранці Сашко Кримчук прокинувся від зляканого крику тітки: "Сашко, німці! Швидше! Входять у двір".
Сашко кулею вилетів з-під ковдри, миттю одягнувся, взув на босу ногу черевики і кинувся до сіней, сподіваючись заховатися за діжками. Але в дверях уже стояв дебелий солдат. Він пропускав повз себе офіцера та нового, призначеного німцями начальника станції — Дмитра Опанасовича Романчука, який до війни був черговим по станції, і знову заслонив собою вихід.
Вдавши, що вийшов зустрічати "гостей", Сашко відступив до хати і навіть спробував "гостинно" всміхнутися.
— Ето єст Олександр Кримчук? — запитав офіцер у Романчука, тикаючи пальцем в груди Сашка.
— Точно, він, — підтвердив Романчук, приземкуватий, хворобливий чоловік, який тільки й відомий був у їхньому залізничному селищі, що мовчазністю своєю та добродушністю.
— Ой, Сашко, Сашко, що ж ти накоїв? — впівголоса бідкалася тітка, сплескуючи руками. — А накоїв, то чому не сказав?
— Сколько єстлєт? — офіцер дивився Сашкові прямо у вічі, а розпитував так відсторонено, нібито хлопця тут не було.
— Шістнадцять, мабуть, — невпевнено відповів начальник станції, вважаючи, що й це запитання адресоване йому.