В трамваю.
Від такої несподіванки мій пан інструктор аж присів:
—Ов, та ж то ґранда, якої світ не бачив! З того готова вибухнути війна між Городком і Знесінням — за тяжку зневагу їхнього пароха!
—Це ж і є те, чого я боюся. Пане Максе, на вас моя єдина надія. Рятуйте честь парохії! Ви маєте всякі зв'язки з різними елементами…
—Прошу сюди, отче. Прошу до покою.
Обидва зникли за дверима так званого "покою", і дальшої їх розмови я не міг ні почути, ні підслухати. Але моя уява зразу стала гарячково працювати: "Вкрали золотий годинник!", "Ґранда, якої світ не бачив!", "Війна між Городком і Знесінням!". Го-го,— подумав я собі,— тут кнується якась грубша авантюра.
Поки я вспів це подумати, мій неоцінений пан інструктор випав бігцем з покою, вже в черевиках і в краватці, на ходу розчісуючи повісмо волосся на голові. Наш парох поспішав за ним, підбігаючи і напоминаючи його, теж на ходу:
—Пане Максю, зробіть це для мене і для добра парохії! Я вас дуже прошу!
—Зроблю все, що в моїй силі, хоч не ручуся за успіх. Ну, спробую.
Через кухню тільки перешуміли і вже були надворі, а я ще зачув, що о.Володимир і там лебедів: "Пане Максю, я вас дуже прошу!" Моєї приявности в кухні отець парох, здається, і не запримітив, хоч я двічі поцілував його в руку: коли він увійшов до кухні і коли виходив.
Ця несподівана подія геть перекреслила мої празникові пляни. Я вже не йшов під вікна парохіяльного будинку підглядати, як отці празникують, не тягнуло мене під церкву, де мої ровесники облягали будки з прецлями, мороженим і цукерками. Не вабила мене більше своїми чарами площа Робітничого Спортового Клюбу, де крутилась карузеля під музику катеринки.
А втім — той карузельний спорт абсолютно не оплачувався: перекрутишся раз на дерев'яному конику і мусиш потім за те через півгодини попихати дрючок, щоб ціла та старосвітська машинерія рухалася.
Ні, ні! Якийсь таємний голос шептав мені — не відходити задалеко від хати, бо вона готова стати незабаром ареною надзвичайних подій! Що вони будуть надзвичайні — в цьому я мав стовідсоткову певність: куди лише замішалася особа мого інструктора, пана Макса, там обов'язково мусіло вискочити щось несамовите.
Ну, і вискочило!
2
Розбудив мене легкий гамір на подвір'ї…
Так, треба признатись, що, вичікуючи "надзвичайних подій", я в звичайний спосіб задрімав, кучкуючи на "недокінченій симфонії". Був тихий літний вечір на Богданівці. Празниковий ярмарок поволі ущухав. Але в будинку парохії ще рясно горіли вікна, ще там комусь співали "многолітствіє", а потім "Крилець-крилець" напереміну.
Правда, вже трішки хриплими голосами.
Тим часом у півсутінку вечора під нашу хату наближалися три постаті: два отці духовні і мій неоцінений пан інструктор. Отут, звичайно, я мусів рішитися на один сміливий крок, який раніше уплянував: сховатися в шафу з убранням. Я так і передбачав, що в обличчі подій, які назрівали, присутність такого свідка, як я, буде не на руку цим трьом дорослим особам, і що пан Макс просто візьме мене за боже пошиття та й викине з хати.
Саме тому я заздалегідь пішов у "підпілля".
З шафи крізь легенько відтулені двері я міг цілком добре бачити кожного, хто сидів чи стояв до мене лицем. Отже, насамперед побачив о.Каштановича, а радше його чорну бороду і рум'яне та трохи сердите обличчя. Наш парох о.Володимир сів обернений плечима до шафи, але я зараз пізнав його по лагідному і немовби стривоженому голосі.
Панотці посідали за стіл, а мій неоцінений пан інструктор тим часом замкнув вікно і щільно засунув фіранку.
—Здається, ми досить добре законспіровані,— сказав пан Макс.— Ви, отче-парох, розуміється, не розбубнили цього випадку?
—Абсолютно — ні! Ніхто не знає, куди ми пішли. Я сказав панотцям, що йду підпровадити отця професора до трамваю.
—Ясно, що ніхто не сміє знати!— додав від себе о.Каштанович, нервово шарпнувши бороду. Потім попросив склянку води, казав, що має спрагу…
—І мені язик присох до піднебіння,— пожалівся наш о.парох цитатом із св.Письма.
Помітно було, що обидва отці хвилюються, подібно як і я в шафі, вичікуючи надзвичайних подій.
Пан Макс подав їм по склянці води і важко сів на "недокінчену симфонію":
—За десять мінут повинні тут бути,— сказав.
—За десять мінут?
—Так, отче професоре. Під'їдуть своєю машиною. Я мусів заручити своєю головою, якщо вона взагалі має якусь вартість, що ми їх не всипемо і не впакуємо в халепу. Втім, я думаю, вони обставили, мабуть, вулицю своїми людьми… Це ж приїжджають дві грубі шишки!
Отець парох поквапно проковтнув лик води:
—То хто, кажете, приїде, хто?
—Йосиф Бик і Шмалємберґ.
—Той Бик?.. Той славний Бик?— зацікавився о.Каштанович.
—Він самий. З цього, отче професоре, можете зробити висновок, яку вагу прикладає підземний світ до вашої особи, делеґуючи на стрічу двох, можна сказати, асів.
Отець професор погладив бороду і промимрив: умм!.. Видно було, що пан Макс цим разом солідно його "помастив" і що це дало йому моральну сатисфакцію, поки що. Зате наш отець парох не проявляв занадто оптимістичного настрою…
—Слухайте, пане Максю, а воно безпечна річ, така стріча?
—Для кого — для них чи для нас?
—Ну, я думаю про нас, очевидячки. Все ж то стрічатися око-в-око з такими кримінальними типами…
—Будьте спокійні, отче,— сказав якось дуже самопевно мій неоцінений пан інструктор.— Злодії, бандити мають також свій кодекс чести. Раз такий тип скаже слово — вам волосок із голови не впаде!
—Та він молодий піп, він ще того всього не знає!— махнув нетерпляче рукою о.Каштанович.— Я волію мати діло з Биком, як з тими собаками з Яховича вулиці.
На сусідньому перевулку заскреготали ґумові колеса по присохлому болоті. По нашому вікні блиснули два рефлектори і згасли…
—Здається, приїхали!— пан Макс кинувся до вікна, відслонивши краєць фіранки.
Жадне перо, в тому числі і моє власне, не опише тепер того, що творилося зі мною в шафі, коли пан Макс провістив, що в нашій хаті з'явиться за хвилину сам Бик!
В тих часах, треба знати, ім'я Йосифа Бика було у Львові таке прославлене, як, наприклад, ім'я Аль Капоне в Шикаґо, чи Джані Ділінґера в Клівленді. Брукові ґазети розписувались про нього як про "грізного, фантастично-сміливого опришка, який кпить собі з облав і поліції і якого куля не береться", а його портрети красувались на сторінках часописів майже так часто, як портрети прем'єра міністрів Складковського, розуміється, при цілком інших оказіях і без зв'язку з високою політикою. Зрештою, і без якоїсь спеціяльної подібности.
Передусім, Йосиф Бик носив чорну шматку на лівому оці (що було в нього або вибите, або ушкоджене), і ця, власне, чорна шматка робила Бикове обличчя несамовито-таємничим, що заморожувало кров у жилах, як писали ґазети. Без шматки це була б просто фізіономія різницького челядника, яким і був колись пан Йосиф Бик, поки не переключився на теперішню, більше поплатну професію.
Ім'я Шмалємберґа тоді нічого мені не казало, принаймні я не зустрічав його останнім часом у поліційних хроніках, хоч звик був доволі пильно їх студіювати. Аж потім виявилось, що пан Шмалємберґ — це майже міжнародня величина, артист-вломник, спеціяліст від розпорювання панцерних кас. А що його ім'я не попадалося тепер на сторінки преси, то справа ясна: ще не минуло два тижні часу, як пан Шмалємберґ вийшов із тюрми у Вронках, відсидівши чесно 5-літній вирок за обчищення Крайового Господарського Банку.
Ось таких двох достойних гостей впровадив до покою мій неоцінений пан інструктор і з відповідним фасоном відрекомендував панотцям. Ох, була це сцена, ніби з пригодницького роману!.. Розгублені панотці не знали, що їм робити в той момент — сидіти чи вставати, вітатись з "лицарями" підземного світу чи ні.
"Лицарі" тим часом познімали капелюхи, чемно, коректно вклонились і сказали по-українськи "Добрий вечір". Потім пан Бик блиснув допитливо одним своїм оком на пана Макса і спитав:
—Все в порядку?
—Так, все в порядку,— відповів пан Макс і попросив гостей сідати на "недокінчену симфонію", бо в кімнаті не було більше стільців.
Пан Бик мав особливу причину клопотатися, чи все в порядку, бо на мурах королівсько-столичного міста Львова ще, мабуть, фарба не обсохла по розписаних за ним гончих листах — за напад на поштовий амбулянс під Винниками. Пан Бик заінкасував при цій нагоді три тисячі польських злотих (не рахуючи так званого більону) та підстрелив двох поліцаїв.
Ось тепер я приглядався цій майже леґендарній фігурі з віддалі двох метрів, з мого підпільного сховку… І справді, було, як кажуть, на що подивитись! Пан Бик мав ведмежу структуру, широкі плечі і туго випняті груди, які, здавалося, ось-ось і вискочать наверх із накрохмаленого, сніжно-білого "передка" сорочки. Червона воляча шия з таким же підгорлям ніяк не вміщалися в "парканику" числа 44, і тому, мабуть, король підземного світу крутив на всі боки головою, як віл у ярмі, та розвільнював дебелий вузол краватки, що горіла яскравістю веселки.
Його пальці не мали аристократичної форми, а були, радше сказати, різницькі, короткі, обрубкуваті, зате прикрашені кількома перстенями з самоцвітами, відповідної товщини.
В тій хвилині поле обсервації заступила мені довга постать мого неоціненого пана інструктора. Пан Макс стояв посередині чи на грані між підземним і духовним світом, тримаючи в руках відкорковану вже пляшку. Ого, тепер я був певний, що зараз почуємо балак!
І справді:
—Високопреподобні отці, шановні панове!— почав урочистим тоном пан Макс.— Поки ще приступимо до справи, дозвольте мені вив'язатись з обов'язків господаря тієї хати. Як, може, панам відомо (уклін у бік підземного світу), в нас на Богданівці припадає сьогодні празник. Тож дозвольте, нашим старольвівським звичаєм, погостити вас, чим хата багата.
—Та йо, дзіська празник! Я знаю, бо ніби сам походжу з тої парафії!— об'явив радісно пан Бик і заметушився на "недокінченій симфонії", якби пробував стати.
Тоді я запримітив, дивлячись попід стіл, як чийсь блискучий носик черевика копнув пана Бика в кістку, і він сів маком.
Тим часом на столі забряжчало скло, і в празничній тиші, яка наступила, почулось мелодійне булькотання розливаного трунку.