— Та все такі товсті, як ящики з-під мила.
— Було мені колись з тими книгами, — озвалась бабуся і перехрестилась. — Повік не забуду... Взяла була додому одну найтовщу книгу, щоб Кирило прочитав, про що в ній писалося. Показала я ту книгу йому, а він глянув та й каже мені: "Віднеси, Оксано, цю книгу назад, бо нечистий дух її в тебе виманить".
— А яка ж вона, та книга? — здивувався я.
Гарасько теж висунув голову з-під кепки, щоб послухати.
— Глянула я на Кирила і не повірила, одначе взяла й розкрила її посередині, — вела далі бабуся. — Та розкрити розкрила, а закрити не можу. Ніби в мене обидві руки відібрало, бо побачила там таке страхіття, що й зараз, як згадаю, душа тіпається... Посередині стоїть Ісус Христос, а кругом все тіла людські на шматки посічені, що й упізнати не можна. І здалося мені, що Ісус повернув голову до мене, а чийсь голос каже мені з покутя: "Дивись, Оксано, не втрачай віри в бога, бо й тобі таке буде". На превелику силу спромоглася я закрити її, впала на коліна перед іконами ні жива ні мертва. І відтоді в домі нашому не було спокою. Прокидаюсь якось я серед ночі, як чую — хтось в двері шкрябається.
"Хто там?" — питаю і оніміла від страху. А воно як загуде, як завиє, ніби в сіни звідусіль всі відьми позліталися, клацнуло зубами та й каже людським голосом: "Винеси мені ту книгу, що в свою скриню сховала..."
А ви що йому? —злякано запитала Потіпачиха і перехрестилась.
А я заклякла на печі, ні жива ні мертва.р Кирила якраз не було, і я сиділа одна як палець в хаті.
"Віддай мені книгу, ту, що в скрині! — не вгавав не чистий за дверима.— Бо як не винесеш, то я з тебе п'явку зроблю..."
— І зробив? — здивувався Гарасько.
— Зробив, окаянний, — відповіла бабуся. — Кожної ночі снилось мені, що я між осокою плаваю. Плаваю і не знаю, де в мене голова, а де ноги. Віднесла я книгу отцю Григорію, поклала так, щоб він і не бачив. А після того злий дух ще тричі мене з хати виманював. Пам'ятаєш, Прісько, як мене колись з верби зняли серед ночі?
— Аякже, — озвалась Потіпачиха. — Звичайно, пам'ятаю. А на другу ніч ви на шовковиці сиділи...
— Невже це правда? — не вірив Гарасько.
— Правда, — похитала головою бабуся.— І все це мені від бога за те, що батюшки не слухала. А він говорив мені: "Ніколи, Оксано, не бери нічого без мого дозволу з хати моєї, бо покарає тебе сила божа за спокусу..."
— Ну, поїхали, — сказав Гарасько. — Уже час...
І ми знов потягли тачку по сипучому піску до причалу. Згодом нам довелось звернути в долину, засіяну люпином і конюшиною.
З Дніпра повівав свіжий вітерець; на причалі якісь люди розвантажували мішки з яблуками, поряд паслись ' випряжені коні. Я глянув на Дніпро і здивувався. Після того, як я був тут, вода дуже спала, і всі верби, що були в воді, тепер стояли на сухому, ніби тільки що вибрели на берег і розчісують свої коси сонячними гребінцями... Далеко синів дубовий гай, а за ним простяглися полтавські степи, розмальовані зеленими смугами і жовтими квадратами... Десь там, в тихих заводях, гуляла рибка, кулики літали над водою...
Далеко за білою косою показався димок пароплава...
Не знаю, що Гараськові мати говорила на прощання, вона одвела його вбік і щоразу витирала сльози хусткою.
Бабуся Оксана нахилилась до мене і поцілувала. Потім повісила мені олов'яний хрестик на шию і шепнула у вухо:
— Що б не було з тобою, дитя моє, не скидай цього хрестика до кінця життя свого, бог бачить все, любить віру в себе; коли ж скинеш, він одвернеться від тебе, як і од матері.
Ще раз поцілувала мене і теж заплакала.
— Слухай, дитя моє, отця Порфирія, що б не загадав тобі, все роби з любов'ю... Тоді і .я буду щаслива, як побачу, що внучок мій молиться за мене в церкві, ставить свічки перед іконою. Не забувай своєї бабусі, — сказала вона на прощання, а потім взяла тачку і потягла її разом з Пріською додому.
Незабаром прийшов пароплав і причалив до берега. Ми обережно пройшли по трапу всередину і піднялись на палубу. Звідси було видно все наше село, що простяглось за полями.
— Глянь, яка краса! — шепнув мені Гарасько і забігав очима від одного кінця села до другого.
Я відшукав свою хату; недалечко від неї блищав ставок проти сонця, де я ще недавно купався.
"Чи то ж доведеться ще хоч раз скупатись там?" — подумав я, і якась гіркота, що стиснула горло, видавила з очей сльози.
— Плачеш? — здивувався Гарасько,
— Ні, — кажу, — це я глянув на сонце, ну й потекли сльози.
Тим часом почало вечоріти. Сонце вже низько спустилось над землею; на білий піщаний косогір від беріз впали довгі тіні.
Незабаром і Гарасько відшукав свою хату з лелечим гніздом на гребені і знайомий журавель біля Захарківської криниці.
Згодом долинула пісня: співали дівчата, що повертались з поля додому.
Я глянув на Гараська і помітив, що в нього по лівій щоці, як горошина, скотилась сльозинка.
— А ти чому плачеш? — засміявся я. — Тепер звикай без мами.
Гарасько промовчав, навіть не глянув на мене.
Поступово сонце зовсім сховалось за обрієм, і навколо посутеніло.
Ми спустились в трюм, щоб переночувати, але він був переповнений пасажирами. Довелося знову повернутись на палубу. Тут Гарасько випадково натрапив на купу канатів, що згорнуті кільцями лежали біля самої труби пароплава. Він поставив чемодан, витер піт з лоба і сказав стомлено: —Далі не підемо.
Я глянув на трубу, з якої валив дим і падав на канати, але промовчав, бо таки справді набридло снувати сюди-туди по пароплаву. Поставив свого кошика, заліз в кільце каната, згорнувся в ньому, як у величезному бублику.
Недалечко ліг і Гарасько. Він прив'язав свого чемодана пояском собі за руку, щоб не вкрали, бува, вуркагани. Ноги його не вміщались в канаті і простяглися на середину палуби...
— Де це Ніна й Соня? — сказав згодом він. — Мабуть,, гуляють аж на Чигиринській горі або ж зубрять перед іспитами.
— А може ж їм іспитів не буде? — перебив я Гараська. Але він лише засміявся.
— Знаєш, що я думаю? — сказав нарешті він. — Цікаво, як Дмитро Кроль сидітиме за рулем, як стане шофером. Мабуть, тоді доведеться для нього робити окрему дорогу з рейкою посередині, щоб не з'їхав убік і не розбився.
— Тоді й руль в машині треба переставити по центру, як у веломашини, — пожартував я. — Тільки де ж таку дорогу прокласти, щоб вона була корисна?
— Як де? — здивувався Гарасько, хоч знав, що ми насміхаємось з Митька Кроля. — Таку дорогу для нього проведуть від молочарні до райцентру, і він возитиме молоко до маслозаводу...
— А Сергій Смола що робитиме? — засміявся я.
— А він буде бігати попереду, ганятиме курей з дороги, щоб, часом, Кроль не наїхав своєю машиною...
І ми знов обидва засміялися.
— А ти хоч попрощався з Ніною? — запитав згодом Гарасько.
— Аякже, — відповів я червоніючи, бо й самому було соромно згадати всю ту прикру історію.
Від цієї розмови серед зірок, на які я дивився, в небі з'явилася Ніна, білява, голубоока і в червоній кофточці з білим комірцем...
— А я теж попрощався з Сонею, — сказав Гарасько.
— Як? — поцікавився я, бо знав, що він щось вигадує.
Ми випадково зустрілися ввечері з нею на Богданів-■ській греблі і слухали соловейка до самого ранку під старою вільхою.
— А хіба й зараз соловейки співають? — запитав я.
— Цього разу мов навмисне розспівався, — відповів Гарасько.— Мабуть, і йому від. нашої зустрічі було на душі радісно. А потім я провів Соню до хвіртки, — провадив далі Гарасько, — і хотів уже йти додому, як Соня 'раптом впала мені на груди і заридала.
— Невже? — визирнув я з-за каната.
— Клянусь, що правда, — скрикнув Гарасько. — Ти ж знаєш, що я ніколи не обманюю.
— Дивно,— кажу, — а мені чомусь не віриться.
— Чому ж не віриться, коли правда! — спалахнув Гарасько. — Заплакала та й каже: "Не їдь від мене, дорогенький мій, коханий мій, бо без тебе, каже, я висохну, як билинонька в полі..." А потім дістала нову хусточку з-за пазухи і
подарувала на пам'ять. "На, — каже, — та згадуй мене, а як забудеш, то спали і розвій попіл на вітрі, щоб і згадки не лишилося..."
— Справді подарувала?— допитувавсь я. — Покажи.
— Десь в чемодані аж на дні, — відповів Гарасько. — Та ще й вишито червоними нитками: "Кого люблю — тому дарю". Он як.
— А мені Ніна подарувала свою фотокарточку на згадку, — вигадав я, — і написала: "Коли любиш — бережи, а не любиш, то порви..."
Я знав, що Гарасько не вірить мені, але він мовчав, бо знав, що я теж йому не вірю про Соню.
— А потім що? — спитав Гарасько.
— А потім з нею ми сіли в човен і цілу ніч катались по озеру. Я нарвав їй білих лілей цілий оберемок...
— Що? — скрикнув Гарасько і засміявся. — Хіба ж лілеї зараз цвітуть?
— Мабуть, пізні якісь, — відповів я. — А може, навмисне розцвіли, як побачили нас...
Нашу розмову перебив гудок пароплава.
З несподіванки я вискочив, як заєць, з своєї схованки і кинувся вбік до поручнів. Гарасько з переляку забув про свій чемодан і смикнув його так, що й поясок перервався...
Я глянув на свого друга і не втримався — засміявся, все лице в нього було таке біле, ніби він натерся борошном.
— Ти дуже перелякався? — спитав я. — На тобі й лиця немає.
— Анітрохи, — виправдувався Гарасько. — Я схопився, бо подумав, що вже до Києва приїхали...
По цьому ми знов залізли між канати. Гарасько відразу ж захріп, забувши про все на світі.
Але я заснути довго не міг. Згадав бабусю Оксану. Вирішив, як стану артистом, навезу їй гору подарунків, щоб не сердилась на мене за те, що не схотів учитись в духовній семінари... Мені було жаль, що вона залишилась сама. Тепер, мабуть, сидить на печі в німій хаті, дрімає під комином...
"А може, й не спить, — подумав я, — може, стоїть на колінах перед іконою і молиться за мене..."
Потім очі мої самі заплющились. Замайоріла червона кофточка серед зеленої трави, вчувся легенький шелест кущів ліщини, між якими вилась стежина до Приймаківської хати... Думка перенеслась в столицю, куди ми зараз поспішаємо, і здалося, що я стою на сцені весь в чорному і виводжу пісню "Брела річку невеличку", що її часто співала бабуся, як рвала коноплі на городі.
Згодом заснув і я.
По Дніпру віяв низовий вітер, з труби пароплава, як з мішка, сипало на нас попелом і сажею...
Тепер мені снився ставок, ніби я купаюсь в озері разом з Ніною.