Тому, що я такий зайнятий, всі молитви, які я досі знав, були для мене задовгі. Довелося вигадати свою власну молитву, коротеньку: "Ісусе-Христе, це я, Джіммі!" — мовлю кожного разу, пригадуючи Ісусові, що люблю Його і за нього не забуваю.
— Добре, Джіммі, добре, Ісус Христос, цілком певно, і про тебе не забуде, — посміхнувся парох і поплескав хлопця по плечах.
Від тієї події не пройшло навіть дві неділі, як раптом, одної днини під парафію пригналося, завиваючи сиреною, поліційне авто! З авта вискочив шериф і загримав п'ястуками до дверей приходства:
— Отче Венедикте, — скрикнув, — мерщій, ради Бога, беріть Божі Дари і сідайте в мою машину! Там, на вулиці, хлопець вмирає!
— Хто такий?
— Таж той шоловило-Джіммі! Летів, як звичайно, мов навіжоний на своєму байсиклі, зударився з троком на перехресті та й тепер немає що з нього збирати…
Джіммі справді помирав, лежав на скривавленому бруку, з переламаним хребтом, а трохи оподалік валявся поторощений байсикль і розсипані всуміш помаранчі, бісквіти, булки, консерви… Ще й досі остовпілий водій вантажного самохода стовбунів серед натовпу людського, бився кулаками по чолі й заклинався на рани Христові, що він не знає, як і коли це трапилось, і чому саме на нього, наче грім з ясного неба, звалилося таке нещастя?..
Отець Венедикт приклонився з Божими Дарами над вмираючим хлопцем, з обличчя котрого втекла вже була вся кров, так само, як з понівеченого тіла притьмом втікало життя, так поквапно, як воно тікає лише з вмираючих навесні життя. Священик поклав свою долоню на холодне чоло Джіммове і промовив якимось дивно-ласкавим голосом:
— Джіммі, це я, Ісус Христос!
Тоді ще раз, на мить лише, у великій смертній натузі, відкрилися очі Джіммові і синя спопеліла, остання в його житті усмішка, відповіла:
— Знаю, і дякую, що й Ти за мене не забув.
МАТЕРИНІ ГОРДОЩІ
Недавно хтось сказав мені чи то півжартом, чи півсерйозно, що я ношуся з моїми земляками з Бібрецького повіту так, ніби дід із писаною торбою, — поза ними світу Божого не бачу. Що це не так, хай послужить вам прикладом нинішня коротка історія, присвячена моєму доброму сусідові, Рамосові, уродженцеві Порторіко, якого, звичайно, з Бібрецьким повітом нічого не в'яже. Сеньйор Рамос є власником фризієрні на 10-ій Евню і час від часу клопочеться моїм волоссям.
— Боже мій! — говорить схвильовано, саджаючи мене на коловоротне крісло, — ви, мій приятелю, сивієте не то з кожним вікендом, а з кожним днем!
Крім проблеми з моїм волоссям, він має ще мороку з власною жінкою, — до речі, він кличе її "Мама", — так само, як у нас, у Бібрецькому повіті, уявіть собі!.. Клопіт із Мамою почався з того часу, коли їхній син, Альберто, ветеран в'єтнамської війни, дістав добру роботу водія автобусів у міській комунікаційній системі, з усіми забезпеченнями і бенефітами. Крім цього — дістав шоферську уніформу, штани, блюзу і службову шапку з блискучим дашком. І це Мамі вдарило на голову: згорділа від надмірного щастя!
— Дружина моя, — говорить вибачливо посміхаючись, мій приятель Рамос, — це жінка старосвітських поглядів: трохи заскорузла й відстала від сучасного ритму життя. Нині, скажемо, в часі соціяльних по-трясень, стати кольоровому хлопцеві водієм автобуса — не така велика штука. Але Мама нічого не знає та й нічого не читає про соціяльну революцію, що проходить в Америці, і для неї життьовий аванс сина — це вершини щастя! В її очах за кермом водія сидить не син її, Альберто, а принаймні князь Валії!
Ось, уявіть собі, що сталося того самого дня, коли свіжоспечений водій міського автобуса відбував свою першу туру по лінії число 11… Того дня Мама одягнулася в святочну одежу, заложила на голову капелюх, взяла парасолю і, як пишна пава, розсілася в автобусі, зараз за сидінням сина. Любовно обняла очима його струнку постать в службовій уніформі і перехристилась, коли син поставив ногу на газі…
Потім гордим поглядом обкинула сусідів-подорожніх, ну — і почала:
— Ви, мабуть, ще не знаєте, що це мій син, Альберто, керує нині автобусом?.. Еге-ж! Він у мене дуже добрий хлопець, — не хуліганить, по барах не волочиться, не пристає з голотою. Був на війні, але вернувся, слава Богові, живий та цілий. Увесь час гроші нам посилав, а ми складали йому в банку. Ще не одружений, але має гарну дівчину: італієчку!.. Хто це подумав би: ще недавно, здається, пелюшки зрошував, а сьогодні, — дивіться, який орел: міським автобусом керує!
Розуміється, цим її говоренням син так поденервувався, що на Бродвеї трохи не розбив автобуса! А вдома заявив, що коли Мама буде так надалі його компромітувати, він зрезиґнує з міської роботи, візьме ще один курс і зачне їздити грузовиком! Мовляв, — до шоферської будки Мама хіба за ним не полізе, бо там і так не буде перед ким величатися, який у неї син-орел!
СПРАВИ ЛЮДСЬКІ І СПРАВИ БОЖІ
Пан і пані Джонс сиділи на ґаночку й частували полуденком сільського пастора, якого тут звали "міністром". Саме недавно місцева парафія зробила йому гарну несподіванку — купила на сплату нового автомобіля, і з цієї щасливої оказії пастор відвідував тепер свої овечки, щоб особисто подякувати за дарунок кожному з парафіян, обмінятись з кожним кількома теплими словами.
Надворі стояла рання ласкава осінь. Дерева, обсипані прозолоттю, ятрилися кольорами нечуваної краси й непорочности, і на фоні блакитного неба ліс горів, як величезна ватра серед білого дня. По "гай-вею" безшумним потоком пливли машини, а в далині синіли безгомінням і задумою Ведмежі гори. В цілому отому безмежному краєвиді не було ніде й сліду живої істоти. Картина така, що навівала вам на душу дивний настрій, просто змушувала вас призадуматись над справами Вічности.
— Як дивно і розумно господарить наш Лорд на своїй фармі, що нею є цілий світ! — зідхнув пастор, задивившись в панораму осени.
Пані Джонс сказала побожно "Амінь", позабиравши тарілки зі столу, а пан Джонс, господар дому, запалив люльку і нічого не сказав. Він був чоловік зроду мовчаливий, і коли за годину часу втрутив до розмови двоє-троє слів, то й це вже був з його боку не абиякий подвиг.
— Гляньте, мої дорогі, хоч би туди, на межу, що ділить ваш ґрунт від Шепардового, — продовжував пастор. — Що воно за дерево росте там, на межі, — дуб чи явір?
— Клен, — бовтнув пан Джонс, не виймаючи люльки з-поміж зубів.
— Ну, звичайно, клен. Само собою. Та чи ви, дорогі мої, звернули увагу, як він дивно росте?.. Одним боком росте, другим усихає, до речі сказавши. З Шепардового боку, зверніть, будь ласка, увагу, де бур'яни, солонець і тернина, дерево широко та буйно розпустило свою корону, кидаючи холодну тінь на Шепардову землю: та це їй анітрохи не шкодить, бо Шепард на своєму ґрунті нічого не садить і не сіє, тримає пустирем. Але поцейбіч, дорога пані Джонс, де пишались цього літа ваші прекрасні грядки з городиною — дерево взагалі не пускає галуззя, фактично ніби всихає, якби сам добрий Господь так розпорядився, щоб воно не кидало тіні на ваші грядки, не шкодило плодам роботящих ваших рук!
— Амінь, амінь! — мовила пані Джонс і сплеснула руками з дива. — Як же я цього досі не помітила, скажіть мені, люди добрі?
Пастор попрощався з господарями, подякував за полуденок і пішов до своєї нової машини, але пані Джонс ще далі не могла заспокоїтись, схвильована пасторовим відкриттям, що ніби її осінило й просвітило.
— Що ти скажеш на це, Бил? — спитала чоловіка. — Воно справді так виглядає, якби добрий Господь спеціяльно опікувався моїми грядками!
Пан Джонс витяг люльку з рота і по його зморщеному, як печене яблуко, обличчі промайнуло щось, ніби хитра усмішка.
— Якщо добрий Господь дійсно подбав за твої грядки, то я Йому в цьому дещо допоміг… Недарма ж я впродовж літа підливав цю кляту деревину нафтою, щоб вона йому всохла, тому Шепардові, і не псувала нам городу.
В ПОГОНІ ЗА ЧАСОМ
Пригадую, коли в наших емігрантських колах лютувала війна за календар, мене спитали в одному товаристві:
— Ну, а ви за який календар — новий, чи старий?
Тоді, пригадую собі, я виклав їм свою власну, календарну концепцію: Я, сказав тоді, за такий календар, щоб сонце частіше сходило, а рідше заходило… Щоб весна не відцвітала зарання, щоб літо не проминало, щоб зашвидко не надходила осінь… Щоб не треба було зривати з відривного календаря щодня по-одному листкові, бож ми таким способом крадемо самі в себе по-одній днині життя! Щоб ці, відорвані картки з календаря — наші втрачені дні, не розносив вітер у безвістя, як сухе листя з деревини. Одне слово — я за такий календар, щоб за ним — коли вже не можна помолодіти, то бодай щоб не старітись.
Тоді, пригадую, в тому товаристві всі єдинодушно схвалили мій проект календаря, а найбільше побивалися за ним представники "підтоптаної" Генерації, для якої сонце щораз рідше сходить, а частіше заходить і час безмилосердно коротшає.. Це ж саме з їхніх грудей так часто вириваються зідхання:
— Ех, якби так можна завернути час назад!
Це, до речі, можна зробити. Можна затримати час на місці, можна завернути його назад. Покищо — на фільмовому сеансі… Саме в наші дні завелася така мода, що господарі показують гостям свої здобутки в царині кінематографії — свої аматорські фільми з вакацій. Такі сеанси бувають дуже приємні, зокрема після доброї вечері і при стонованій музиці (а пригашене світло робить своє…) Тоді частенько чуєте з темряви прохання:
— Пане докторе, затримайте на хвильку цю сцену, де пан Влодко обіймає панну Лесю.
Еге ж… Услужливий кінооператор може робити різні фокуси: може "затримати" цю сцену, де пан Влодко обіймає панну Лесю, або якусь іншу панну, а може покрутити корбочкою і ви побачите все назад-гузь: як пан інженер дельфіном виплигнув з басейну, смішно вивертається в повітрі й опиняється назад на дошці… Як пані господиня гузькує від столу, несучи гостям якусь закуску чи перекуску… Звичайно, публіка має з того сто потіх, але тоді рідко хто усвідомляє собі факт, що одним покрутом корбочки кіноапарату можна справді завернути час назад!
А мій приятель, що студіює в Колюмбії якусь-там дуже високу математику, запевняє мене, що час можна буде затримати чи завернути не лише під час кіносеансу, але й у реальній, так сказати, дійсності.