Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в однаковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов веретено, й лютувала перед нею.
Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись головою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:
— Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.
Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:
— Я тут. А ти чого тут?
— Почуєте.
Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік голови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з відтінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:
— Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою роботу й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим часом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, найкращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мовчить. Я ходив на село до двірника й оповів, що сталося. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як найде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами...
Зоя на ту вістку неначе на хвилину захиталася. На мить притиснула руку до чола, мов туди вдарила їй уся кров і хотіла розсадити чоло. Відтак диким поглядом глянула на сина і знов повернулась до противниці.
— Я йду,— сказала беззвучним голосом,— але ви не гадайте, що я не наберу каміння в полу, як ваша "макітра" поволоче мого сина до шлюбу, та не лопну їй у голову. Не гадайте! Зоя Жмут не така дурна, як ви розумні, а свого сина, свого Юзя, я не дам. Раз не дам, і другий, і третій не дам! Ні-і! — скричала, як божевільна.
"Макітрина" мати хотіла щось відповісти, але було вже запізно. Мов фурія гнана, полетіла Зоя додому: може, хоч там урятує втрату, може, хоч там, бо тут...
І сама не знала, як її ноги несли. Її били громи один за другим. Господи, за що все се?
І Зоя вибухла тяжким риданням...
* * *
Два дні перед весіллям Зоїного любимця Юзько скликав потайки невеличку нараду. Зібралися найліпші його камрати: дехто з війни, що осталися, як він, живі, дехто з позавоєнних часів, молодший од нього.
— Хлопці! — казав зворушеним, низьким голосом.— Ви знаєте, бо й усе село знає, що моя мати не хоче, аби я брав Аничку Журавку. Вона грозила їй, та з тим і мені, що обкидає нас камінням, як будемо їхати до церкви вінчатися. Я не можу вволити її волю й пустити з дівчини сміх. Вона мені до вподоби, і я їй до вподоби. В війні я тримав цісареві присягу, служив вірно, де б і не треба було, сповняв усі розкази офіцерів, робив, де що кому обіцяв,— раз був вояк! А чи нарешті мені знеславити дівчину, що ні мені, ні нікому з моєї родини зла не зробила? Ні. Мама знає своє, а я своє. Коли будемо їхати до церкви, ба ще раніш перед тим, то так, знаєте, несподівано по-вояцьки тайком, тайком із землі виростіть, обступіть хату й вартуйте. Коло дверей троє, коло кожного вікна по двоє і так стійте так довго, доки з церкви додому не вернемо. Коли зачуєте коло дверей голос батька, отворіть настільки, щоб вийшов. Ми вмовилися з ним. Я на нього буду ждати перед від’їздом до вінчання коло містка з фірою. Як вийде сестра, отворіть двері. Вона прийде до церкви, я знаю, а звідти я її заберу з батьком до Журавків. А як схоче вийти мати, ви її не пускайте. Я не хочу крові на своїм весіллі, бачив я її вже доста у своїм житті, мені й без того тяжко...
І замовк.
— І з Миколою не було ліпше,— обізвався один із камратів.
— Юзько тепер її мізинчик! — сказав другий.
— Вона його все ліпше любила,— замітив третій.
— Будемо вартувати. Треба, то й треба. Хто і гадав: своїми грудьми плекала, а кров’ю до весілля загрожує,— докінчив четвертий.
— Се все війна тому винна, товаришу,-сказав п’ятий.
— Війна, брате...
— Ні, вона все така страшна була...
Юзько мовчав. За якусь хвилину задуми обізвався:
— Килим, що я недавно забрав з дому, як мати з старою Журавлихою сварилася за мене, треба віддати назад. Щоб розлучити обох, я сказав тоді мамі, що його хтось украв, щоб тим завернути її найскорше назад додому. Той килим треба завтра віднести до нашої хати, сказати, що віднайшовся, і передати мамі. Я сам, як знаєте, маю багато роботи на всі боки, і мені не до тих жартів. З мамою, я знаю, не побачусь, ще хіба завтра зрання, а там аж по весіллю. Вважайте, щоб усе вийшло гаразд.
Камрати мовчки подали один одному руки й розійшлись кожний у свій бік.
Коли зійшов місяць, вийшла надвір Зоя, "на холодок", як казала, а за нею, похилившися, і старий Павло. Посідали обоє на призьбу. Почерез місяць поплила чорна хмара...
— Отже, ти йдеш позавтра на весілля, Павле? — спитала Зоя.
— Йду.
— Бо я не йду. Якби пішла, то лише з камінням у руках. Се вже я казала.
— Ти, може, й доживеш і повороту нашого бідного Янка, справиш інше весілля, але я його не доживу, Зоє, я се чую. Тому я піду. Маю двох живих синів. Дожив, як старший звінчався і не зле трафив. Може, і з другим не буде зле. Се не людська рука кермує в таких справах, і нам нема чого розбивати того, що ми не зв’язали! Дай собі спокій, Зоє. Буде зле, нам не закине.
— Як не кину каменем, то піду рано до Ч. Але на зорях піду.
— В день весілля, жінко? — спитав Павло, звертаючись до неї цілим тілом.
— Так! — відчулося твердо й коротко.
— Як хочеш. Я не ворог своїм дітям. Не міг Санді справити весілля, не було й нема для неї, сироти, пари, поблагословлю бодай Юзька. Він мені не зла дитина, чого брехати?
В його голосі пробилося щось грозливе й урвалося. Сказавши се, він устав, лишив Зою саму й пішов до хати.
За хвилину з’явилася Санда й сіла мовчки коло мами.
— Ти хочеш іти до церкви позавтра? — спитала Зоя.
— Хотіла б.
— Але до них до хати аби-сь і кроком не поступила, бо через мій поріг не вернеш! — погрозила мати.
— Мамо! — сказала Санда, і через її голос пробивався жаль.— Чи ви гадаєте, що ми будемо вічно вкупі? Ви старі, тато подався. Я не відьма, щоб від людей крилася. Мої молоді літа потоптали ви, пожерла праця, ще б і до церкви мені не заглянути, не бачити весілля мого брата?
— За те, що тебе бив?
— Бив, мамо, бив, нехай би й ще бив, але я його сестра, а він мій брат, та й просив він мене, щоб я не гнівалася на нього, що бив. Дуже був лютий тоді, як бив, а то був би ніколи сього не зробив. Та й вони, Аничка й стара Журавлиха, і Микола, і Ганна, всі просили зайти. "Будем укупі,— казали — й тата вшануємо, як належно". Я піду, мамо. Вони лагодяться прийти до вас із музикою, мамо, з гонорами, так чула я потайки від Анички.
Зоя прокинулася.
— Я їм подякую. Ніхто нехай не важиться, а то...— і вона перервала.
— Мамо,— успокоювала Санда.— Юзько не йде на війну, що вам бог дав, уже забули?
— Пустота, донько, офіцерам у війну їсти варила! — і, відпихаючи доньку від себе, встала, відійшла і злилася з темнотою саду...
Санда ще посиділа. Дивилась на небо. Пасмо хмари, що покривало місяць до половини, кудись щезло. Потиху вернула до хати й залізла до свого кута домашньої хати. Над збитою з простих дощок її постелею висів темний образець пречистої діви. Вона зсунулася на коліна, закрила руками обличчя і, замість молитися, плакала.
"Де ти, царице небесна, де ти? Що я кому винна?" І, хрестячися раз по раз три рази, кинулася на постіль. Коли заснула, срібне світло місяця пасмом упало на неї й цілувало її руки. Грубі, спрацьовані, почорнілі, ніким досі не зуважені руки.
* * *
Юзькове весілля відбулося гарно, без пригод. Рано тої днини, як ще лиш світало, вийшла Зоя з невеличким клунком із своєї хати й не вертала довший час. Зробила, як сказала. Пішла до Ч. й довго не вертала. Коли пішла Санда по неї, побоюючись, що, може, мати розхорувалася й через те сидить довше в місті, як загадувала, довідалася тут, що її задержала на недовгий часок знайома пані, щоб виручувала її в домашній, невеликій міській господарці, бо слуга її виїхала на деякий час до своїх родичів у недалеке село. Саме в переддень приходу Санди вона вернула. Але не на те, щоб уже лишитися, як звичайно, дома у своєї хлібодайниці, але, навпаки, появилася лиш на те, щоб випросити собі в пані дозволу перебути ще днів із вісім у родичів, бо старша її сестра віддавалася і треба було більшої помочі на такий святочний день. Пані, хоч і нерадо, згодилася, але натомість випросила для себе на той час у Зої Санду, заки не вернеться служанка, і Зоя пристала, бо сама вже квапилася додому.
— Я винагороджу Санді за ті дні,— успокоювала й запевняла Зою, котра рада була в душі, що донька прибула по неї, і вона сама ніби "себе" не верне додому.
— Та нехай буде вже й по-вашому, пані, нехай Санда лишиться за мене, а я кваплюся та й розповім, чому сама без дівчини вертаю. Побоююся, що, як мене не було, сталася не одна шкода...
Але Санда заперечувала, впевняючи, що все в найкращому порядку і все жде на маму, особливо батько.
Зоя пішла.
В визначений час прибула служанка, і Санда, нагороджена панею, вернула додому.
Вона не йшла, а летіла. Щось мов гнало нею. Се було вже на початку вересня. Погода тої днини була (се було по обіді) хоч не похмура, але й не ясна. Щось неначе крила в собі для Санди, і Санді було ніяково на душі. Недалеко мала вже вона додому, може, ще з годину й пів ходу, коли нараз саме як ішла пустою стернею, короткою дорогою, вузенькою стежечкою, зачула над головою вгорі, майже у хмарах, сумний зойк, що врізувався боляче в її серце. Підняла голову й почала шукати очима. Се були журавлі, що ключем одлітали.
"Журавлі,— погадала,— прощаються... сумну свою співанку лишають",— і, сама не знаючи чого, зітхнула. Станула хвилину, слідячи за відльотною птахою. Сумний зойк журавлів неначе турботою наповнив нараз цілу спустілу площінь стернини. Жалібно, високо за собою тягнув душі. "Плачуть, неначе ховають когось, ах",— перейшло болючою гадкою крізь думку дівчини, і вона пішла далі, опустивши голову на груди. В її голові роїлося різне. Що поробляла там мати, що другі поробляли? Її вісім день не було вдома.