Так можна накликати на себе біду.
— Більшої вже не накличеш, ніж є,— відповів Зайднер. Але все ж стишив голос.— Що я вам хочу сказати, пане Янчук. Ми почали свій похід тріумфальним маршем, а закінчимо — похоронним. Та до того ж на нашій німецькій землі. Росіяни не зупиняться. Вони захочуть поквитатись. Це їхнє право.
І раптом він зареготав, п'яно розтягши губи:
— Ха-ха-ха! Уявляю: великий фюрер, покоритель світу, задравши поли, тікає з власної землі! Пречудова картина! Вам не здається, пане Янчук що ми з вами — мерці? Ще поки що ходимо... ось п'ємо... балакаємо, але вже мерці...
Він уже не контролював себе і говорив перше, що просилося на язик:
— І великий фюрер — теж. По вулицях із свастикою на рукавах — теж крокують мерці. Кругом. Кругом.— Він повів довкола себе важкою неслухняною рукою.— Я їх бачу щодня. У кожного в очах — смерть. Просто люди не розуміють...
Він в'яло помахав пальцем перед своїм носом.
— Ні-ні, брешу. Розуміють! І ви розумієте, пане Янчук, і я — теж...
Було вже пізно.
Марта вже давно стоїть під стіною свого вагончика, слухає розмову, але зайти всередину не наважується.
Нарешті відчиняються двері. Разом з клубком густого тютюнового диму вивалюється великий, як гора, Янчук... Він не помічає дівчини, що причаїлася в темряві. Суне до свого вагончика.
А вона, як мишеня, шмигнула всередину свого дерев'яного пересувного житла. Картина та сама, що і завжди після пиятики. Зіпершись ліктем на стіл, в незручній позі сидить п'яний і розм'яклий пан Зайднер. Перед ним порожня пляшка, шматки булки, недогризок ковбаси.
Дівчина швидко стеле ліжко панові Зайднеру. Він, мабуть, не бачить її, не чує, бо сидить в тій самій позі з заплющеними очима. Але видно, що не спить. М'язи на блідому стомленому обличчі здригаються, ніби по ньому пробігає якась тінь.
— Ліжко готове, пане Зайднер,— тихо озивається Марта. Він розплющує очі.
— Ти, дівчинко? Ага, це добре. Я бачив твою роботу в цирку. Пан Янчук зробить з тебе добру артистку...
— Пан Янчук навмисне споює вас,— каже Марта, допомагаючи Зайднеру дістатися ліжка.
— Споює? — ледь повертає він язика.— Н-ні... Пан Янчук гарна людина. Ми випили, це так.
— Часто дуже,— каже Марта.— У нього щось лихе на думці. Я не раз стежила, як він слухає, як дивиться на вас. Не пийте з ним.
— Часто, бо... гарна людина,— белькоче Зайднер.
Але то — останні його слова в той день. За хвилину він уже спить, повалившись в ліжко одягнутим.
Марта скидає з нього черевики, стягує піджак і розстібає на грудях сорочку.
Тільки після цього вона ставить ширму, гасить світло і ховається під ковдру в своєму ліжкові.
7
Вранці Зайднер прокидається з якоюсь неясною тривогою в серці. Лежить на спині, дивиться широко розплющеними очима в низеньку дерев'яну стелю, думає: "Чому це мені так тривожно?.. Що сталося вчора таке, що сьогодні мене бентежить і про що я забув?.."
Він схоплюється з ліжка. Оглядає всього себе. Бачить, що без піджака, роззутий, але — у верхньому одязі. В кімнаті чисто. Марта прибрала з столу пляшку, чарки, недоїдки. Поклала його улюблені сигарети. Дерев'яна підлога теж чиста, навіть помита, і від неї віє здоровою свіжістю.
Зайднер запалює сигарету.
Марта... Ага, це ж вона йому вчора сказала щось таке, від чого у нього сьогодні так тоскно на серці. Але що, що?..
І раптом наче хтось знімає важке темне покривало з його пам'яті. Він згадав: "Пан Янчук навмисне споює вас. Я стежила, як він на вас дивиться... Не пийте з ним".
Учора він аж надто відверто говорив з Янчуком.
— Ну, може, й справді щось бовкнув сп'яну,— заспокоює сам себе Зайднер,— так і пан Янчук же був п'яний. Ніхто нас не чув. А пана Янчука боятись нічого. Він сам — не з власної волі тут. Його самого відірвали од рідної землі. Та й не сказати: коли б у нього були якісь погані наміри, то вже щось би сталося. Адже не вперше ми з ним розмовляємо про війну. Ні, даремно Марта сказала ті слова. Даремно чогось боїться".
Але все ж неспокій ятрить серце, холодком ворушиться в грудях. Зайднер взувається, голиться, випиває чашечку чорної кави, яку завбачливо йому теж приготувала Марта. Вирішує: треба піти на манеж. Там він поверне собі спокій.
Ще за лаштунками чує різкий окрик Владислава Янчука:
— Гей ти, медузо! Недоспала чи переснідала сьогодні, що повертаєшся, як нежива? Де гнучкість? Ще раз. Алей! Ап!
"На кого це він так? — дивується Зайднер.— Невже на Мар-ту?"
І навіть зупинився за лаштунками, щоб не бути свідком цієї грубої лайки.
А може, вона справді щось не так робить! Буває ж... Одразу не станеш бездоганним акробатом. Та ще й — повітряним!
Але наступна лайка вже стосувалася когось із хлопців:
— Ти, троглодите! Я тобі кажу, швунг! Швунг давай! Ти не дерев'яна колода, а акробат. Трюкач!
А ще за якусь хвилину він горлає на всіх разом:
— А посмішка! Де ваші посмішки, черепахи? Я вам роти пороздираю, щоб були, як у бегемотів. Посміхатись! Всім посміхатись!
Зайднер не витримує, виходить із-за лаштунків. Побачивши його, Владислав Янчук перестає кричати. Він уже зовсім іншим тоном говорить:
— Доброго ранку, пане Зайднер. Як спалося?
— Дякую,— бубонить Зайднер зніяковіло. Він сьогодні чомусь все-таки побоюється Янчука. Питає співчутливо: — Важко з ними?
— Еге ж, нелегко. Доводиться іноді й прикрикнути.— І пропонує люб'язно: —Посидьте, подивіться.
Тренування триває далі.
Хлопці міняються ролями: один стає ловитором, другий вольтижером, потім навпаки. Марта подає трапецію. Це дуже складно — вчасно подати вольтижерові трапецію, щоб він не пролетів мимо. Потрібне особливе відчуття часу і відстані. Але Марта виконує свої обов'язки добре. І Зайднер радіє за її успіхи.
Хлопці здійснюють "перехресні" польоти, роблять подвійне сальто в сітку і в руки, а Юра навіть виконав надзвичайно складний трюк — сальто-пірует-сальто.
В присутності Зайднера Янчук не лається, тільки раз у раз коротко викрикує:
— Не зменшуй "кач" трапеції!
— Мах ногами! Швунг!
Він не називає нікого по імені, але цілком ясно, кого стосується та чи інша команда.
Гімнасти вже втомлені. їм потрібно перепочити. Але Янчук, мов навмисне, змушує Марту робити політ ще й ще раз. А потім десятки разів вона робить сальто в сітку.
Після тренувань він всіх трьох ставить перед собою на манежі.
— Тобі,— тикає батогом Марті в живіт,— окрім спільних тренувань, щодня по годині працювати на римських ланцюгах (трикутні кільця). Преднос і, головне, бланж. Чуєш? Щодня, не менше як годину. І — бланж, бланж, бланж. Сто разів підряд. У повітряного гімнаста головне — м'язи живота і плечового пояса. Запам'ятай це. Тобі,— торкається батогом Петиних рук,— зміцнювати кисті. Щодня, щодня, поки стануть залізні. Завтра на тренування перетягнеш кисті бинтом... Ти,— він кінчиком батога піднімає Юрине підборіддя, думає, але не знаходить, що сказати, і кидає : — Стежиш за всіма, щоб мій наказ було виконано.
Він глянув у Юрині очі, прочитав у них острах і ненависть. Грізно додав:
— Посміхатись навчись, верблюде! Щоб усмішка не сходила з лиця протягом усього номера. Навіть тоді, коли висиш вниз головою!
— Навіщо ви так суворо? — запитав Зайднер, коли вони з Янчуком залишилися тільки вдвох.
— Інакше не можна. Трюкач мусить знати тільки свій трюк і більше нічого. Це має бути механізм, автомат, який не мислить, а діє.
Зайднер нічого не сказав. Тільки запитливо подивився в каламутно-білуваті Янчукові очі. Але Янчук зрозумів той погляд і додав:
— Так, так, пане Зайднер. Пан Шредер сказав, що він чекає від мене карколомного повітряного номера. І я йому покажу цей номер.
Звістка про те, що приїхав пан Шредер, швидко облетіла весь цирк.
Досі виставу давали лише тричі на тиждень: в суботу, неділю і в середу. Тепер стало відомо, що пан Шредер викликав пана Зайднера і наказав дати позачергову виставу у вівторок. Він сам буде присутній.
По місту розклеїли величезні афіші. Вони кричали:
"Усі до цирку!
Нова різноманітна програма на два відділи!"
"Вечір сміху!
Ви нудьгуєте? У вас поганий настрій?
Ідіть до цирку, там розваги і веселощі!"
"Вечір карколомних трюків!
Троє дияволят! Політ під куполом цирку!"
А одна фраза в афіші навіть попереджала:
"Всім, у кого слабкі нерви, іти на виставу не рекомендується!"
Але це тільки підігрівало, розпалювало цікавість у мешканців міста, і квитки були розпродані наперед.
Раніше рідко хто з артистів, окрім Янчука, проводив систематичне тренування. Тепер же Зайднер змушений був установити сувору чергу. Кому ж хочеться провалитися, осоромитись! А особливо перед паном Шредером. Провалитися на його очах, це значить втратити роботу, лишитися без шматка хліба. Тому тренувалися навіть уночі.
Генріха Зайднера наче підмінили. Він по кілька разів на день з'являвся на манежі, за лаштунками, в артистичних гримувальних і скрізь порядкував, наказував, вимагав. Йому теж не хотілось, щоб хазяїн цирку лишився чимось незадоволений. Шредер не ходить в театр і в кіно, але надзвичайно любить цирк. Порівняно з консервною фабрикою, шкіряним заводом чи навіть аптекою, цирк давав йому мізерні прибутки, але тримав він його головним чином заради власної втіхи.
У вівторок, в день позачергової вистави, територія і приміщення цирку вражали зразковою чистотою та охайністю.
Більше ніж за годину до початку вистави на фасаді цирку спалахнули різнобарвні гірлянди електричних вогнів. Всередині заграв оркестр, і до цирку повалила публіка.
Тут були поважні, огрядні, в чорних костюмах "хазяї" міста, запрошені особисто паном Шредером. Вони сідали в передніх рядах, і вигляд у них був такий незалежний та набундючений, ніби своєю присутністю вони зробили всьому світові величезну послугу.
Були малі й великі офіцерські чини. Ці трималися групами, на всіх і на все дивилися з презирством і цілковитою зневагою, поводилися розв'язно, наче, окрім них, нікого більше в цирку не було.
У середніх і вищих рядах тіснилися службові чиновники і робочий люд.