І вони ж таки зродили славу непереможного князеві Ружинському. Автор "Історії русів", очевидно, виходячи з більш ранніх, літописних джерел, запевняє нас, що ці перемоги князя О. Ружинського дуже здружили козаків і поляків. Здружили настільки, що чимало польських аристократів, кращих воїнів Польщі, вважали за честь служити офіцерами в козацьких полках. Саме після цих перемог, змогу воювати разом з козаками молоді шляхтичі почали сприймати, як вияв романтичного лицарства.
А тим часом князь не припиняв реорганізації українського війська і готував свої полки до нових битв. Слава Його козаків була такою, що не тільки середня українська шляхта, а навіть гонорова польська аристократія почала відносити себе до козацтва. Саме поняття "козак* сприймалося відтоді в Україні й Польщі, як синонім "лицаря*.
На жаль, ми не маємо докладних відомостей про його подальше життя, але навіть те, що дійшло до нас, засвідчує: гетьман князь Остафій Ружинський був визначним полководцем і реформатором. І таким і повинен залишитися в історії України. Помер він, чи, може, загинув у бою, в 1534 році. Висновуємо це з того, що саме названого року гетьманом замість князя Ружинського обрали генерального осавула Венжика Хмельницького.
Венжик Хмельницький. Гетьман українського козацтва
Гетьман Венжик Хмельницький цікавий для нас уже хоча б тим, що його вважають прадідом гетьмана Богдана Хмельницького. Дехто з дослідників навіть упевнений, що саме слава прадіда, про яку сучасники Б. Хмельницького пам'ятали, допомогла майбутньому гетьманові України в становленні його авторитету серед козацтва, у визнанні його лідерства.
Як і про всіх гетьманів тієї пори, знаємо про Венжика Хмельницького надзвичайно мало. Походив він з литовсько-українського роду. За рангом шляхетності належав до бояр, або, як тоді казали до української "рангової шляхти".
Як полководець уславився під час кримсько-польської війни 1534 року. Тоді на Україну посунули одразу дві орди — кримська і буджацька. Щоб уникнути сутички із запорізькими козаками, ці орди перейшли Молдавією і, грабуючи та випалюючи все на своєму шляху, вже поминули Поділля й вдерлись на Волинь. Пограбувавши і її, збирались рушити на Польщу.
Коли постало питання, хто ж має дати відсіч ордам, король назвав Венжика Хмельницького. "По с кону гетьмана князя Ружинського, — повідомляє "Історія русів", — року 1534-го, вибрали гетьманом із осавулів генеральних Венжика Хмельницького*. Діставши наказ короля виступити проти татар, він зібрав під свою руку реєстрових козаків, полки охочекомонних і запоріжців, кілька польських гарнізонів... Та до чисельної рівності з ординцями цього всього було мало. Тоді гетьман збив кілька рейдових загонів і вислав їх назустріч ворогам із наказом: нападати тільки вночі, нищити, скільки змога, живу силу й тікати, зате татарські обози та роз'їзди скубти повсякчас. Хроністи свідчать, що така тактика страшенно гнівила татар. Одначе вдіяти вони нічого не могли. Ще б пак! Летючі загони до відкритих боїв не ставали, але не давали ординцям продиху аж до містечка Заславль.
Побачивши там великий, добре укріплений козацький табір з возів, татари аж нібито полегшено зітхнули. Нарешті можна буде налягти на козаків своєю кількісно переважною силою та розгромити їх, а по тому вже спокійно грабувати далі. Одначе й тут В. Хмельницький удався до хитрощів. В таборі лишився тільки невеличкий гарнізон з артилерією. А сам гетьман з кінними і пішими полками пішов у засідку. Не збагнувши цього, татари кинулися на штурм табору, що його мужньо боронила жменька козаків, завдаючи гарматним і мушкетним вогнем татарам великого лиха. А ті, захопившись оточенням козацького табору, не помітили, як самі опинились у кільці гетьманових військ. Між двох мушкетно-артилерійських вогнів татари запанікували, кинулись пробивати оточення окремими загонами.
При цьому хан сподівався, що козаки теж розпорошаться на загони і почнуть гонитву. Але В. Хмельницький добре знав тактику ординців. Тому, виславши навздогін лише кілька невеличких загонів, він рухався слідом великою бойовою колоною. Його сподівання виправдалися. Коли татари збились у потужну орду, він готовий був до нової битви. І розбив ворогів. І знову погнав у степи, відібравши при цьому все, що татари встигли награбувати.
На всьому шляху, яким військо гетьмана Венжика Хмельницького вертало до Заславля, жителі зустрічали його невимовною шаною. У містечках йому влаштовували тріумфальні виходи. Усі розуміли, що гетьман урятував не лише Україну, але й Польщу, бо вже давно польська держава не знала такого жахливого нападу двох татарських орд. Король відзначив заслугу Хмельницького перед Польщею спеціальною похвальною грамотою.
Можливо, саме ця осяйна перемога гетьмана Хмельницького спричинилась до того, що рішенням сейму та спеціальним указом короля Сигізмунда-Августа українські землі було виведено з-під юрисдикції Великого князівства Литовського і "до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних" приєднано. Водночас, українську аристократію і весь український народ було урівняно в правах із польською аристократією і польським народом. Наскільки це урівняння відповідало дійсності та наскільки польська шляхта дотримувалася цього закону — то вже інше питання.
Ми ж маємо всі підстави говорити про гетьмана Венжика Хмельницького, як про уславленого полководця свого часу. Таким він і має увійти в історію України,
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
"Історія України — це криниця без журавля. Спрагло вдивляючись у неї на порозі XXI століття, починаєш усвідомлювати, що в недосяжних глибинах її — минувшина не лише українського народу, а й усього слов'янського світу.
Осягнути першоджерельні істини історії України — означає осягнути вічність".
Богдан Сушинський
Михайло Вишневецький. Князь, гетьман українського козацтва.
В сімдесяті роки XVI століття Україна опинилася в епіцентрі реформ, що розпочалися в польсько-литовській державі. 1569 року в Любліні відбувся так званий Люблінський з'їзд, в якому взяли участь сенатори, представники найвпливовішої польської, литовської, української та білоруської аристократії й духовенства. Саме на цьому з'їзді сталося те, про що так довго мріяли польський король Сигізмунд II Август (правив з 1548 року), вся польська і значна частина литовської шляхти: Польща і Литва об'єдналися в одну державу — Річ Посполиту.
Щоб зрозуміти вагу цієї події, слід передусім усвідомити, що об'єднання витворило в Європі нову могутню імперію, одну з найгрізніших на той час. Таку, що й сама могла значно реальніше протистояти іншим войовничим імперіям, як Туреччина з її васалом Кримським ханством, Московія чи Швеція; разом з тим вона вже становила загрозу для багатьох своїх сусідів, оскільки будь-якої днини могла взятися до нового переділу Східної, Центральної чи Північної Європи.
на подив литовців, умови цього об'єднання, що ввійшло в історію під назвою Люблінської унії, виявилися настільки невигідними для їхньої досить-таки підупалої держави, що навіть ті аристократи, які прибули на з'їзд із твердим наміром підтримати ідею унії, зазнали шоку від безпардонності поляків і в розпачі залишили сейм. Вдаючись до цього, горді литовці, які й самі ще недавно (за князювання Вітовта) почувалися володарями "імперії від моря до моря" були певні, що зірвуть з'їзд, унії не станеться. Але вони жорстоко помилилися. Поляки вже настільки дібрали смаку до імперського владарювання, що їм було байдуже: є на з'їзді литовці, чи нема. Як нема, то це ще й краще: не треба нікого переконувати, ніхто не виступить проти.
Литовці, звичайно, схаменулися, та було вже пізно. Скориставшись з їхньої відсутності, польські сенатори й ухвалили рішення про виведення мало не всіх українських земель з-під юрисдикції Великого князівства Литовського та про безпосереднє підпорядкування їх Польщі. Таким чином територія князівства поменшала чи не наполовину. Тобто, по суті, під час Люблінського з'їзду Польща дала Литві, Україні, Білорусії, зрештою, цілому світові урок імперської зверхності. Який, як побачимо згодом, ні українців, ні білорусів так нічому й не навчив. , л
До речі, про українську шляхту. Як вона сприйняла унію? Історичні джерела свідчать, що більшість високорідних аристократів ставилася до передачі українських земель негативно. Вона чудово розуміла, що Україна через це втрачає останні залишки хоч якоїсь там автономії та державності. І мала рацію: досить скоро українці переконалися, що співжиття в Литовській державі було раєм супроти польсько-католицького гноблення. Найвпливовіші з-поміж князів — Костянтин Вишневецький, Костянтин Острозький, Богдан Корецький і Олександр Чорторийський — навіть відмовилися складати присягу королеві. І не корилися, аж поки не дійшло до погроз смертної кари.
Історія донесла до нас слова К. Вишневецького, на той час старости житомирського, що їх він мовив королеві перед присягою: "Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднуємось як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми народ такий благородний, що не поступимося першістю ніякому іншому народові світу".
Ось так. Виявляється, й українські аристократи могли іноді тупнути ногою.
До цієї романтичної декларації додавалось і кілька конкретних вимог. Зокрема, Польща мала гарантувати визнання честі давніх українських князівських родів, шанувати право українців дотримуватися грецької віри, не змушуючи до переходу в католицтво. Але все це так і зосталося декларацією. Король і польська імперія керувалися тільки своїми інтересами — імперськими.
Одначе повернімося до князя Михайла Вишневецького, що був двоюрідним братом засновника Січі Дмитра Вишневенького і родичем уже згадуваного Костянтина Вишневенького.
Він з'явився на історичній арені 1569року, в досить сприятливу для Речі Посполитої пору — добу унії та час певного порозуміння Польщі зі своїм одвічним ворогом Московією. Турки і татари взяли в облогу Астрахань, яка до загарбання московітами була татарським містом. Не маючи змоги визволити обложених, московський цар звернувся по допомогу до поляків. Відмовити вони не могли, оскільки невдовзі перед цим московіти повернули Польщі Полоцьк.