– Вже ми правили, як в стольнім городі
Народивсь буй-тур Вольгá Всеславович,
Як, навчившись хитрощів і мудрощів,
Вибирав дружиноньку хоробрую,
Як ходив у землю ту Індійськую,
Покорив він землю ту Індійськую,
Вбив царя індійського Ставруловича,
Взяв його жону собі Азвяківну.
От живе він на Русі во стольнім городі,
Тих карає праведно, тих милує…
Але сталася Вользі тут прикра річ:
Мужики з двох городів Русі –
З Гурчевця
Та із Оріховця –
Даней-мит не висилають Києву.
Так що молодий Вольга Всеславович
Зі своєю та й дружиною хороброю
До тих міст бунтливих споряджаються.
Добирають жеребців все в добрій силоньці,
В добрій силоньці та темно-каріїх.
Посідали на жеребчиків, поїхали.
Виїжджають на роздолля в чисте полечко
Та й почули в чистім полечку оратая:
Оре в полі орач, посвистує,
В оратая чепіги поскрипують,
Лемеші по камінцях покресують,
Золот плуг проти сонця поблискує.
Їдуть молодці вперед до ратая,
Їдуть день із ранку до вечора,
А не можуть до нього доїхати.
Оре в полі ратай, посвистує,
Лемеші по камінцях покресують,
Золот плуг проти сонця поблискує.
Другий день вони їдуть до ратая,
Другий день із ранку до вечора,
А не можуть до нього доїхати:
Оре в полі ратай, посвистує,
В оратая чепіги поскрипують,
Лемеші по камінцях покресують,
Золот плуг проти сонця поблискує.
Третій день вони їдуть до ратая,
Третій день вже до полудня хилиться –
Тільки тут орача наздогнали вже.
Оре в полі оратай, понукує,
На кобилку свою погукує,
З краю в край бороздечки покладує,
В один край поглянути – другого й не видіти.
Із землі дуб'я-колоддя вивертає,
А велике каміння все в борозну валить.
Лише кучері в ратая качаються,
Перлами добірними по плечах розсипаються.
В плугаря кобилонька буланая ,
На кобилці гужоньки шовковії,
Хвіст аж до землі розстеляється,
Грива колесом завивається.
В плугатаря чепіги дубовії,
Плуг же сам зі щирого золота.
Промовляє Вольга
Такії слова:
"Помагайбі ти, плужникароньку!
Се ж нелегко пахати-орати, селянствувати,
З краю в край борозенки покладувати".
Промовляє оратай такії слова:
"Далебі, далебі, Вольго Всеславовичу!
Треба з Божою поміччю нам селянствувати,
З краю в край борозенки покладувати.
Ти ж далеко се їдеш— Куди путь твоя
Із твоєю дружинонькою хороброю-"
Промовляє Вольга
Отакі слова:
До міст Гурчевця
Та Оріховця:
Не хотять мужики даней-мит щось платить мені".
"Ой ти молодий Вольго Всеславичу!
В тому Гурчевці
Та в тім Оріховці
Мужики-бо живуть все розбійники.
Я недавно там був, позавчора лиш,
Закупив собі солі цілих три міхи,
А в кожнім міху десь по сто пудів.
Положив оте все на кобилку буланую,
На кобилку булану Обнеси-Голова,
Сам я сів, – нівроку також, сорок пудів, –
Та й поїхав тим Гурчевцем-Оріховцем.
Аж тут стали мужики мене захоплювати,
Ті розбійники гурчевці-оріховці,
Стали грошей подорожніх з мене правити,
Став я грошей подорожніх мужикам ділить,
Та що менше грошей залишалося,
Прохачів усе більше з'являлося.
А я був із ґирлиґою подорожньою,
Став ділити я їм грошей подорожніх:
То котрий стоячи стояв, той сидячи сидить,
А котрий сидячи сидів, той лежачи лежить.
Покотив їх, розбійників, до тисячі".
"Ой же ти, ратаю-ратаєчку!
Та поїдь ти зі мною товаришем".
Згоден їхати оратай за товариша,
З плуга гужики шовкові ж вистібує,
Та із ниви кобилку булану витягує,
Сам сіда на кобилку буланую,
Князь з дружиною на добрих коней – поїхали.
Мовить же оратай отакі слова:
"Ой же ж ти, Вольго Всеславичу!
Я ж оставив плуга в борозенці,
Плуг з черленого щирого золота,
А чепіги у нього дубовії.
Нам його колись з неба ізіслано,
Залишати негоже без пригляду.
Ти пошли-но дружину хоробрую,
Щоби плуга з земеленьки висмикнули,
З лемешів щоб земеленьку витрусили,
Кинули плуга за вербняки".
Посилає Вольга Всеславович
Зі своєї дружини хороброї
Молодців трьох найкращих, воїтелів,
Щоби плуга з земельки висмикнули,
З лемешів щоб земельку витрусили,
Кинули плуга за вербняки.
Їдуть до плуга могучих три витязі,
Усі троє взялись за чепігу одну –
А не сила їм плуга із землі піднять.
Посилає Вольга іще десятьох,
Молодців десятьох, воїтелів.
Усі троє взялись за чепігу одну –
А несила їм плуга із землі піднять.
Посилає усюю дружину хоробрую,
Тридцять молодців без єдиного,
Їдуть тридцятеро без єдиного,
Узялися усі за чепігу одну –
А несила їм плуга із землі піднять.
Мовить же плугатар отакі слова:
"Ой ти князю Вольго Всеславовичу!
Не дружинонька в тебе хоробрая,
А немудра у тебе лише хлібоїдь".
Сам під'їхав до плуга ратаєчко,
За чепігу одну брав плуга рукою,
Плуга із земельки висмикнув,
З лемешів земельку витрусив,
Підхопив та махнув за вербові корчі:
Полетів плужок
Аж під оболок,
Впав плужок
Межи вербових гілок,
В сиру землю по чепіги ввійшов.
Сіли верхи оп'ять, поїхали.
Промовляє Вольга Всеславович:
"Ой же ти, ратаю-ратаєчку!
А поїдьмо з тобою навзаводи".
Ув оратая кобилка ступою йде –
У Вольги ж бо кінь побігує;
Ув оратая кобилка ристю йде –
У Вольги ж бо кінь поскакує;
Ув оратая кобилка грудьми пішла –
А Вольжин-бо кінь увігнатись не міг.
Став Вольга до ратая гукати,
Став Вольга ковпаком махати:
"Стій-но ти, постій, оратаєчку!
Зупинися вже, плугатарю!
Якби ся кобилка та й конем була,
Дав би за коня гривень і п'ятсот".
Зупинивши скач,
Пащекує орач:
"Глупий ти, князю, нерозумний, князю!
Сю кобилку я взяв лошатком ще,
Одноліткою-жеребчиком із-під маточки,
За лошатко дав п'ятсот гривень я,
Їй тепер ціна – добра тисяча.
Якби ще вона та й конем була –
Пів твого князівства варт вона була б".
Мовить врешті Вольга Всеславович:
"Ой же ти, плужнику-ратаю!
Я ж ім'я твого досі не знаю,
Як тебе на імення й по батькові-"
"Ой ти, молод Вольго Всеславичу!
Як я жито-рож накошу
Та в скирти складу,
В скирти складу,
З поля повожу,
З поля повожу,
Вдома змолочу,
Вдома змолочу,
Пива накурю,
Пива накурю,
Гостей ізберу, –
Стануть усі вітати мене,
Стануть усі хвалити мене:
"Здоровенький будь, Микуло Селяниновичу!
Вольга ронить на се отакі слова:
"Багатьох же наук-премудростей навчений я,
А твоєї науки земної не навчений…"
Їхали отак князь Вольга Всеславович
Зі своєю дружиною хороброю,
З хліборобом Микулою Селяниновичем,
Під'їжджали під Гурчевець, під Оріховець.
Мужики ж ті гурчевці-оріховці
Віддалік упізнали, що їдуть погрізно до них
Вождь із воями брати данину від них,
Та й були ті злодíї здогадливі:
На тій річеньці та й на бистрій тій
Повкладали місточків підроблених.
"Ти не їдь по містках через річечку, –
Радить князю Микула-ратаєчко: –
Ті містки враз під кіньми проломляться.
Нум стрибати на них через річечку!"
Одним скоком дістались на той бережок,
Стали ворів отих пошановувати,
Пошановувати та й почестувати,
Батогами від серця похльостувати:
"Отсе вам-бо, хлоп'ята, за дурощі!"
Тут хлоп'ята клянуть-зарікаються:
"Тричі проклят хай буде той дурень із нас,
Хто з такими хлоп'ятами зв'яжеться!"
А як ближче приглянулись, кажуть іще:
"А отой же, хлоп'ята, був третього дня,
Третього дня в нас бував,
Нас, мужиків, бив-побивав!"
Тож збирались хлоп'ята, звинялися,
Низько-низенько поклонялися:
"Вже ж ви гой єсьте, удалії молодці,
Гурчевці-оріховці – в вашій руці.
Получайте від нас усі дані-невиплати".
Брав Вольга ту получку, всі дані-невиплати,
Із Микулою борзо вертався назад.
Вертався назад до стольного Києва,
Просив і Микулу до стольного Києва:
"Ти ж могутній Микуло та й Селяниновичу,
Годі тобі пахати-орати,
Ходи до мене данину збирати,
В стольному Києві жить-поживати".
"Будь здоров, княже Вольго та й Всеславичу!
Час мені вже на ниву вертати,
Час мені вже її засівати.
Хай тобі Господь Бог допоможе,
Селянину такеє негоже.
Неспроста отаке в мене ім'ячко,
Сакви́ в мене з добірним же сім'ячком".
Билина чотирнадцята
Микула і Святогор
Богатир-гора і богатир-землероб. – Земна тяга в торбині селянина. – Князь Володимир посилає храбрів до Святогора
Є ще й інша билина, Олешечку млад,
Млад Олешечку-пересмішничку,
Про Микулу про Селяниновича:
Може, й ся тобі також піде на ум
Й перестанеш з простолюду кпитися.
***
На крутих горах, на Святих горах
Велетень-богатир Святогор сидів.
Та не їздив він на святую Русь:
Ледь носила його матір сира земля.
Захотілося ж раз Святогорові
Погулять на роздоллі
В чистому полі.
Засідлав він коня богатирського,
Виїжджає у путь у доріженьку.
Стрепенулося серце молодецькеє,
Заіграла силонька по жилоньках,
Так-от живчиком переливається.
Та ж і грузно йому з тої силоньки,
Грузно, як від найважчого тягаря.
Ні з ким силою такою помірятись,
Ні з ким в чеснім бою і поратитись.
Викидає він палицю булатную
Вище за хмару із виду геть,
На білі ручки ізнову підхоплює.
"Коби мені та земную тягу знайти,
Утвердив би кільце в небесі,
Прив'язав би до нього ланця залізного,
Притягнув би я небо до землі-матінки,
Повернув би землю краєм уверх –
Та й змішав би земних із небесними!"
Ба уздрів Святогор тут у чистому полечку
Молодця доброго, йдучого пішечки.
За плечима у нього звичайні сакви.
Йде собі полем, пісню поспівує.
Пустить велет скакати свойого коня
У всю силу коня богатирського –
Селянин усе пішки неквапно іде,
Не нагнати коню богатирському.
Як же їде вольготою тихою він –
Селянин уперед не відірветься.
Кликнув тут Святогор того молодця:
"Будь здоров, чоловіче прохожий сих піль!
Ти постій-но, постій-но хоч крихітку.
Як скакать припущу я свойого коня
У всю силу коня богатирського –
Ти ідеш уперед, пішки тихо ідеш,
Не догнати тебе коню бистрому;
Як же їде вольготою тихою він –
Ти ідеш, уперед не відірвешся".
Зачекав Святогора прохожий тих піль,
Клав на землю з плечей із могутніїх
Ті сакви звичайнісінькі, прості сакви.
Мовить так Святогор перехожому:
"А скажи-но мені, перехожий сих піль,
Що у тебе за ноша в тих торбочках-"
Одвічає йому перехожий тих піль:
"Ай же ж славний ти велетню, наче гора!
Ну-бо спробуй піднять мою ношицю
На своє на плече велетенськеє
Та й піти з нею полем за обрій ген-ген".
Опускається славен той велет-гора
Із коня за отими торбинами.
Спершу брав ті сакви він єдиним перстом –
А вони хоч би й ледь зворушилися.
Брав тоді він одною рукою сакви –
А вони хоч тобі зворухнулися б.
Богатир же обіруч тоді їх схопив –
А вони аніруш, аніскілечки.
З усієї вже силищі велет-гора,
З усією натугою тужиться,
Вже у землю угруз по коліна він аж,
По лицю вже не піт, а кровини течуть –
Лиш малий він душок підпустити зумів
Підо тії сакви звичайнісінькі.
Й Святогор промовляє отсі-от слова:
"Я такої ваги зроду не піднімав!
Що ж бо в торбах твоїх понакладено?
Хто ж ти сам, перехожий сих піль,
Як зовуть на ім'я і по батькові-"
Одвічає йому чоловік тих полів,
Все спокійно, з легкою усмíшкою:
"Ой ти, славен на світ Святогорочку!
Як я жито-рож накошу
Та в скирти складу,
В скирти складу,
З поля повожу,
З поля повожу,
Вдома змолочу,
Вдома змолочу,
Пива накурю,
Пива накурю,
Гостей ізберу, –
Стануть усі вітати мене,
Стануть усіх валити мене:
"Здоровенький будь, Микуло Селяниновичу!"
А у сих же саквах, а у сих же торбах –
Усю тягу земну навантажено".
Ронить Святогор на се отакі слова:
"Носиш тягу ти всюю земну, Селяниновичу,
А я й тягу людську неспроможен нести…"
Взяв Микула сакви, взяв він тії торби,
Черезпліч положив і подався туди,
Де от поле орав нещодавнечко.
Йде він нивами сам, сіє з саков отих,
Тихо пісню веселу поспівує.
Щось хотів ще сказать Святогор сіячу,
По коліна усе отак стоячи…
Та сіяч усе йде,
Щось услід золоте
Поміж скиби в ріллі мов видніється.
Ще приклав богатир свою руч до чола –
Сіяча вже й не видно за обрієм.
***
Поклав гуслоньки Добрик на лавицю вже
Й промовляє громаді такі-от слова:
"Де угруз Святогор у землицю сиру,
Тут, як бають, устати на ноги не зміг,
Тут було вже йому преставленіє:
Покарав Господь Бог за велику хвальбу!"
Промовляє ж на теє Берм'ята Васильович:
"А неправильно ж бають про діло оте.
До Святих гір той велет усе ж повернувсь,
Й нині він на Святих горах тих прожива,
Та не сміє додолу спуститися,
Роз'їжджає ущелинами лиш камінними,
Лиш ущелинами прямостінними".
Так говорить на те Олекса Попович млад:
"Князю наш Володимире стольнокиївський!
Хто з них правду рече, хто побріхує, –
Чи старий Берм'ята Васильович,
А чи молод Добриня Микитович?
Не пошлеш ти кого до Святих отих гір
Правду-істину звідати,
Святогора провідати?
Вже ж пошли туди первого богатиря
Удалого Іллю світла Муровця:
Там вони, як Господь Бог волитиме їм, –
Або силоньки один в одного звідають,
Або ж стануть братами хрестовими".
Миттю Муровець – скок
Із-за столу-лавок
Та й промовив весéло такії слова,
Аж ясніє йому від тих слів голова:
"Будь здоров, наш батеньку Володимире-князю!
Добре слово мовляє тут молод Олешечко:
Зволь мені поїхати на гори Святі,
Бо не личить же первому богатирю
На покої жити,
Живіт кормити".
Одвічає батенько Володимир-князь:
"Ай же ти, Ілле Муровцю Івановичу!
Їдь-бо справді ти до тих гір Святих,
Та бери собі товаришем найлюбішим
Ізо всіх тут буй-турів щонайкращого".
Промовляє на те Ілля Муровець:
"Ай же ти, Добринечку Микитичу млад!
Уставай же на жвавії ніженьки,
Споряджайся у путь у доріженьку,
Їдь зі мною найкращим товаришем.
Ми на луках на тих Леванидових,
При хресті отім Леванидовім
Із тобою та й побратаємось,
Золоченими хрестами зміняємось.
Та від розстані два братики названі
Вчинимо поїздочку богатирськую".
Каже Олешечко Попович млад:
"А дорогою, братці, не забути би вам
Ще навідатись до соборних попів –
Щоб замовить дві служби весільнії,
Аби діло відтак не загаялось,
Коли вернетесь із тої поїздочки
З чиста поля з двома поляницями,
З доньками ж Микули того Селяниновича
(Третя-бо – за Ставром Годиновичем)".
Не сказали ні слова на теє вони,
Вийшли з терема-гридниці мовчки вони.
Слідом всі з-за стола підіймаються,
Тут і пир, і билина кінчаються.
Билина п'ятнадцята
Добриня Микитич і Настасія Микулівна
Богатирі виїжджають у Святі гори.