Хлопець зрозумів, що закохався, і освідчився дівчині. І та згодилася вийти за нього заміж.
Весілля мало відбутися, як було заведено в тій країні, на Новий Рік. Хлопець вирішив влаштувати бучне свято, запросити якомога більше знайомих і незнайомих – хай усі бачать, який він успішний! Але для того були потрібні гроші, і хлопець вирішив піти до міста на заробітки. До того ж, якийсь подарунок треба було зробити нареченій, щоб усі знали, як він її любить.
Батьки дали йому трохи коштів на перший час і листа до родички, яка працювала при дворі королеви. Тітка допомогла хлопцеві влаштуватися на роботу, але він із самого початку нехтував своїми обов'язками. Краса та велич старовинного палацу, де проходило зовсім інше – королівське – життя, дратували. Хотілося бути схожим на поважних панів, які у дорогих каретах привозили на щотижневі бали розцяцькованих пан та панянок. Хотілося посидіти з ними за понаставленими, понакриваними столами, скуштувати небачених страв та напоїв, веселитися та розмовляти на рівних. Хотілося бути поруч з принцесою, яка йому дуже подобалася. Але, підглядаючи у високі вікна за танцюючими парами, він розумів, що цього ніколи не станеться.
Це неабияк дошкуляло хлопцеві, і він вирішив швидко розбагатіти. Легше за все, як йому здавалося, було виграти багато грошей у карти. Дійсно, спочатку йому поталанило. Але замість того, щоб збирати кошти на майбутнє весілля, він почав тринькати їх наліво-направо. Друг-картяр пообіцяв провести його до палацу і познайомити з принцесою, звісно, не за спасибі. Хлопець накупив собі пишного одягу, за великі гроші позичив карету і вже мріяв про побачення і шлюб з багатійкою. У призначений час він довго чекав свого товариша, але той не прийшов. По-зрадницьки прихопивши усі гроші та найману карету, невірний приятель щез у невідомому напрямку, залишивши хлопця без шеляга за душею.
Хлопець кинувся за поміччю до тітки. Вона була дуже невдоволена, але згодилася допомогти йому дістатися додому. "Спокуси великого міста не для тебе, – сказала вона. – Тут ти зовсім пропадеш. Їдь назад: де народився, там і згодився. А у мене справ багато – треба до весілля готуватися. Наша принцеса заміж за молодого гарного та заможного князя виходить, куди тобі до нього!"
Ця новина остаточно добила хлопця. Усі його мрії про багате безтурботне життя розбилися вщент. Проклинаючи лиху долю, повертався він у рідний край. Чорна лють переповнювала його й без того недобре серце.
Раптом почув він чийсь крик і побачив на гірській стежці старенького сивого дідуся. Він лежав, напівзасипаний камінням і волав про допомогу.
– Що буде мені, як визволю тебе? – похмуро спитав хлопець.
– А що б ти хотів? – простогнав дідок.
– Грошей, золота й діамантів! Та пребагато!!!
– У мене є тільки це, – відповів нещасний і простягнув хлопцеві велику білу соснову шишку.
Покрутив хлопець шишку в руках та недобре розсміявся: – Через оцю нікчемну річ я маю собі руки бити? – переступив через дідуся і пішов собі далі. Настрій у хлопця трохи поліпшився, коли він побачив, що комусь ще гірше за нього. Шишку собі лишив. Хоч якийсь подарунок нареченій принесу, подумав він. Скажу, що це якась особлива шишка з королівського палацу, улюблена шишка самої королеви, або ще щось вигадаю…
Тільки-но відійшов він подалі, дідусь легко піднявся і, подивившись услід хлопцеві, пробурмотів:
– Зле в тебе серце, холодніше за це каміння. Ніколи нікого не зможеш ти зігріти. Навіть вогонь не зможеш розпалити. Буде навколо тебе все замерзати та леденіти. Бути тобі ЗАМОРОЖИЩЕМ!!!
Він ляснув у долоні і декілька разів обернувся навколо себе. На гірській стежці, загорнений у чарівну сяючу мантію, з дорогоцінним вінцем на чолі стояв сам Веліюр Лотароз, господар тамтешніх гір, хранитель усіх гірських скарбів – діамантів, самоцвітів, золота та срібла!
Домівка була вже зовсім недалеко, але хлопець зненацька зупинився. Навіщо йому повертатися? Батьки вже старі, немічні. Будуть змушувати працювати з ранку до вечора. Дівчина? У місті багато красивіших і багатіших дівчат. Він подивився на шишку, яку все ще тримав в руці:
– Засміють мене з таким подарунком! – і жбурнув її подалі від себе.
Шишка покотилася засніженим схилом гори, розсипалася на друзки і з неї повилітало насіння.
Раптом з кожного зернятка, що покружлявши у повітрі, впало на сніг, почали виростати дивні білі істоти. Вони росли й росли, ставали з-під снігу наче страшні велетенські сніговики. Їх була безліч, і хлопець дуже перелякався. Він хотів втекти, але ноги наче примерзли до землі. Велетні наближалися, хлопець зіщулився від страху і заплющив очі, коли раптом почув:
– Наша шана тобі, Володарю Білої шишки! – і велетні низько перед ним вклонилися.
Хлопець миттєво збагнув, як йому пощастило. Снігові потвори можуть бути його слугами, та що там слугами – справжнім військом, із яким можна стати повновладним хазяїном рідної долини, завоювати і королівський палац, і принцесу, і весь світ!!! Але Володар шишки... Якось воно… не солідно.
– Кличте мене… Заморожищем! – вигукнув він.
Це імʼя народилося з його вуст наче само по собі. Хлопець навіть не здогадувався, що проклятий і зняти це прокляття може хіба що диво.
На чолі свого війська він таки повернувся додому. Дівчина нетерпляче чекала свого нареченого, але побачивши його, злякано відсахнулася – замість стрункого парубка перед нею стояла скривлена, спотворена істота у сірому лахмітті, і віяло від цієї істоти пустою та холодною люттю.
Розділ 8
ДЕНЬ СВЯТОГО МИКОЛАЯ
Маленька Бабка Йожка слухала розповідь Льодянички, затамувавши подих:
– І тепер він блукає світом, намагаючись знайти принцесу, тобто… тебе?
– На превеликий жаль, так. Він знає про моє захоплення квітами, знає, що кожного року я зустрічаюся з чарівничками у Завороженому Лісі. Тут у нього є шанс спіймати мене та взяти за дружину.
– Ніколи цього не станеться! – скочив на ноги Князь Паморозко. – Ти МОЯ наречена, і я буду захищати тебе до самої смерті! – він схопив шаблю й войовничо закрутив нею над головою.
– Тихіше, ніхто не збирається вмирати, – зупинила його Хатинка на Курячих Ніжках. – Ми разом захистимо Принцесу Льодяничку і звільнимо Заворожений Ліс від Заморожища та його війська!
Розвідникам вдалося досить швидко та без будь-яких перешкод дістатися цілі. Сорока, збираючи пташину зграю, якимсь чином встигла попередити мешканців Майданчику, і Чаро Піч вже чекала напоготові.
Наче шпаркий паротяг, сунула вона крізь сніг, залишаючи за собою нешироку, але достатню для Хатинки стежку. Зайчиха з Білосніжкою бігли попереду, показуючи дорогу до узлісся, на якому залишили Маленьку Бабку Йожку і Хатинку на Курячих Ніжках.
Нарешті подруги зустрілися! Нашвидкуруч привіталися, вирішивши одразу пускатися в путь: вже сутеніло і починало сніжити. Мабуть, то поверталися обдурені сніжні велетні зі своїм ватажком. Зустрічатися зі злючими сніговиками нікому не хотілося, а хуртовина, яка так вчасно розпочалася, надійно засипала стежку, не залишивши й сліду втікачів.
Білий фаетон із Князем та Принцесою летів позаду і трохи не проминув Дитячий Майданчик. Віти дерев куполом зійшлися над ним, наче захищаючи від сторонніх очей. І Вітряк і Млин до самих маківок були засипані снігом, гойдалки і пісочниця щезли під сніговою ковдрою. Але в середину вів сніговий тунель, і скоро подорожні опинилися наче у величезній ІГЛУ: сніговій будівлі, які будують жителі далекої півночі – ескімоси.
Чаро Піч вирішила не гаяти часу:
– Треба усім зібратися разом, поки сніжні велетні не отямилися. Я протоплю дорогу до Ведмежого Барлогу і ми заберемо усіх звідти.
– У нас є летючий кінь Білаш та повітряний фаетон; за їхньою допомогою можна перевезти малечу, – запропонував Князь Паморозко. Йому дуже кортіло якнайшвидше прийняти участь у боротьбі із Заморожищем.
– А потім підемо звільняти Кришталика, – згадала Маленька Бабка Йожка про улюблену подружку.
Мешканці Дитячого Майданчику на спали усю ніч. Нарешті вони почули пихкання, тупцяння та охання: то поверталися Чаро Піч, Пан Ведмідь та Хатинка на Курячих Ніжках. Майже одночасно задзвеніла коняча збруя і білий фаетон, наче літак, приземлився на протоплену Чаро Піччю стежку, яку ще трохи було видно з-під снігу. Не встиг Князь Паморозко направити Білаша у сніговий тунель, як хуртовина накинулася на Заворожений Ліс з новою силою. Але друзям вже нічого не загрожувало.
Важко навіть уявити, як раділи заворожці, що нарешті зібралися разом! Обійми, поцілунки – здавалося, нема вже ніякого лиха, усі біди позаду. Вітра, Світла і Блискітка, хоч і були дуже виснажені, радо привітали Принцесу Льодяничку і разом із Чаро Піччю почали влаштовувати та зігрівати дітлашню, яка веселилася так, ніби настало вже свято, прийшов справжній Новий Рік! Раптом звідкілясь залунала пісенька:
Чуєш, дзвоники дзвенять!
Диво станеться за мить.
В небі зореньки горять –
Миколай до нас летить!
Він запалить навкруги
Вогники веселих свят
І дарунки принесе
Для улюблених малят!
– Завтра – ой ні, вже сьогодні – день Святого Миколая, – згадала Маленька Бабка Йожка. – Але як він знайде нас у цьому схроні? Залишиться малеча без дарунків, – похнюпилася вона.
– Не сумуй, – спробувала втішити її Хатинка. – Я гадаю, що зустріч із батьками – найкращий подарунок для заворожської дітлашні. Подивись, як вони радіють! А що це з чарівничками? – раптом спитала вона.
Бліді, немічні, вони на очах розквітали наче квітки. Їхні зівʼялі прозорі крильця випрямилися й швидко замерехтіли у повітрі. Чарівне сяйво, яке вже майже розтануло навколо них, розгоралося з новою силою.
– Святий Миколай опікується воїнами та подорожніми, – Світла зі значенням подивилася на друзів. – Хіба це не ви? Ще він допомагає тим, хто в скруті. Це ми, чарівнички, що втратили свою чарівну силу. Святий Миколай подарував нам в цей день можливість знову стати сильними і здатність чаклувати!!!
Розділ 9
ПОДІЇ РОЗВИВАЮТЬСЯ
– Швидше біжимо звільняти Кришталика! – радісно закричала Маленька Бабка Йожка. – Якщо встигнемо, вона теж може повернути свою силу! Ще б Лісну знайти…
– На жаль, ніхто не знає, де вона, – застрекотіла Всюдисуща Сорока. – Кого я тільки не питала!
– Кого? – прискіпливо спитала Хатинка на Курячих Ніжках.