Мені так боляче було за людей, за неправду. Газети писали неправду. Може, я вперше віч-у-віч зіткнулася з цим... Знати реальну суть речей і читати такі бравурні статті — це потрясіння страшне, це душу вивертало..."
А. Перковська: "Після евакуації я ще залишалася в Прип'яті. Уночі, коли всі вже виїхали, я вийшла з міськкому — місто затемнене. Воно взагалі було чорне, розумієте. Ніякого світла ніде не було, вікна не світилися... На кожному кроці стоїть воєнізована міліція, перевіряє документи. Я коли вийшла з міськкому, дістала посвідчення, так і дійшла до свого під'їзду. Прийшла — у під'їзді також світла нема, зайшла — в темну ніч — на четвертий поверх. У мене квартира затишна, але квартира нібито вже не моя. Так це страшенно вражає.
У понеділок, двадцять восьмого, виїхали ми у Варовичі — проводити партійні збори. Пробули там цілу ніч. Тільки-но приїхала, ми почали переписувати по сільрадах людей. Неясностей безліч. Зібрали врешті комуністів, а потім комсомольців. А наступного дня я їздила у Поліське, повернулася у Варовичі, потім мене забрали в Іванків — там організували штаб, там були наші люди: від міськкому партії Трянова, Антропов, Горбатенко, від виконкому — Єсаулов, від міськкому комсомолу — я.
Там працювала з восьмої ранку до дванадцятої години ночі — і в штабі, і по селах їздила. Натовпи людей, одні шукають своїх дітей, інші — внуків...
Справа у тому, що не було ніякої схеми вивезення, і ми не знали, у яких селах які розміщені прип'ятські будинки чи мікрорайони. Я досі не розумію: за якою схемою вивозили людей, хто куди виїжджав? У нас у Поліському був списочок дітей. Отож дзвоню в сільраду і запитую: "У вас нема таких і таких батьків? Їх діти шукають". А вони мені можуть сказати: "У нас є отакі й отакі діти, котрі без батьків. Ми взагалі не знаємо, звідки ці діти". Сидиш і дзвониш по всіх сільрадах. Інколи з'ясовувалося, що в отакому селі бабуся добра сиділа з чужою дитиною і нікому нічого не казала...
Треба було вивозити дітей у піонерські табори, потім жінок з дошкільнятами і вагітних жінок. Треба було визначити їхню кількість, куди їх вивозити. Ми проводили комсомольські збори, призначали комсоргів, щоб хоча б реально була людина, на яку можна покластися, з ким можна тримати зв'язок.
Різне було в ті дні. Мені запам'ятався один чоловік. Хотілося б, щоб ці мої слова прочитав той чоловік, щоб у ньому заговорила совість. Було це Першого травня. Прийшла я вранці в інформаційний центр. Ще нікого з наших не було. Стоїть чоловік років сорока восьми і каже: "Ага, так це ви від Прип'ятського міськкому партії?" — "Так, це я".— "Дайте мені списки загиблих". Я кажу: "Загинули двоє: Шашенок і Ходемчук".— "Неправда". Я кажу: "На якій підставі ви зі мною так розмовляєте?" А він кричить: "Звичайно, ви тут красива, квітуча (а я стою в чужому одязі), ви така спокійна, бо вивезли усе з Прип'яті. Ви думаєте, що ми не знаємо? Ми знаємо все!".
Мені в цю мить захотілося одного: посадити цього чоловіка в машину, завезти в мою квартиру і там з ним поговорити...
Його син працював на атомній станції. Тому я й кажу: "Судячи з усього, він перебуває в піонертаборі "Казковий". А він знову кричить: "Як ви зі мною розмовляєте, я шахтар, заслужена людина з усіх боків". Я запитую його: "Звідки ви приїхали?" Він відповідає: "З Одеси".
Дали ми йому машину, він поїхав у "Казковий", знайшов там сина, як я і казала йому, потім щирі подяки, але все це вже не сприймалося. Це запам'яталося надовго. Його поведінка так вибила мене з колії, що я кілька годин не могла отямитись.
Зрозуміло, було багато незгод і труднощів, але я б сказала, що наші, прип'ятські, в основному поводилися гідно".
Евакуація...
Це правда, що проведена вона була організовано і чітко. Це правда, що мужність і стійкість виявили більшість евакуйованих. Усе це так. Але хіба лише цим обмежуються уроки евакуації? Невже знову почнемо тішити себе і заспокоювати напівправдою, закриваючи очі на гіркі істини, що відкрилися в ті дні? Хіба організованістю і дисципліною вдається закрити, заглушити гіркі запитання тисяч людей? Запитання, звернені до тих, хто повинен був керуватися не холодним, байдужим розрахунком боягузливого чиновника, а гарячим серцем громадянина, патріота, комуніста, який відповідає за життя і здоров'я свого народу, за його майбутнє — дітей.
Після опублікування однієї моєї "чорнобильської" статті в "Литературной газете" редакція переслала мені листа. Ось він:
"Пишуть вам робітники з м. Прип'яті (зараз живемо у Києві). Лист цей не скарга, а лише окремі факти, з яких просимо зробити висновки. Наведемо приклади злочинної безвідповідальності службових осіб м. Прип'яті і Києва. Передусім безвідповідальність була виявлена щодо всіх дітей (у тридцятикілометровій зоні), коли цілу добу до евакуації нічого не оголошували, не забороняли дітям бігати і гратися надворі. Ми, знаючи рівень радіації з обов'язку своєї роботи, подзвонили в штаб цивільної оборони міста і запитали: "Чому немає вказівок про поведінку дітей на вулиці, про необхідність перебування їх у приміщенні і т. ін.?"
Нам відповіли: "Це не ваше діло... Рішення прийматиме Москва..." І лише потім (сьомого травня 1986 року) всі дізналися, що рішення вивезти, відправити в Крим дітей (своїх внуків та їхніх бабусь) Високе Керівництво прийняло негайно, і "обрані" діти були відправлені в кримські санаторії першого травня.
Другий приклад безвідповідальності, коли у важкий момент треба було негайно скористатися необхідним майном, приладами по контролю. Необхідне майно виявилося непридатним до користування. Як це оцінити? Чому керівники, обіймаючи високі посади і кілька років підряд одержуючи зарплату (незароблену) не знали дійсного стану речей — з тим же майном ЦО, з іншими неподобствами? Чому не контролювали, а задовольнялися папірцями-звітами про "цілковите благополуччя".
Просимо перевірити Держкомісією все і вжити потрібних заходів, особливо щодо тих болючих питань, де вина в непорядності і в службовій непридатності "великих керівників".
Наша адреса: Київ. Головпоштамт, до запитання. Нікульников С. В., Колесник Д. В., Павленко А. М., Радчук Н. Н.".
(Лист написано у червні 1986 року, коли в евакуйованих прип'ятців ще не було постійних адрес.— Ю. Щ.).
Автори листа порушили разом з іншими одне з найболючіших питань усієї чорнобильської епопеї: про своєчасність і якість заходів для захисту людей від наслідків аварії. Це питання продовжує хвилювати багато тисяч людей, воно досі звучить в довірчих розмовах у вузькому колі, у сім'ї, але чомусь соромливо замовчується у відкритих виступах керівників міського, обласного, республіканського рівнів. Мені думається, що інтереси гласності — цього дуже важливого фактора перебудови нашого суспільства у дусі рішень XXVII з'їзду партії — потребують принципового і відкритого обговорення цієї проблеми. Настав час зняти з неї покривало таємності. Якщо автори листа і ті, хто згодний з ними (а таких десятки тисяч), у чомусь не мають рації, якщо все було зроблено ідеально, то треба це переконливо довести і пояснити. Боюся, однак, що зробити це важко, якщо взагалі можливо.
Я не беру на себе роль судді чи обвинувача — тепер, через багато місяців після аварії, легко розмахувати кулаками. Не хочу ставати в позу всевідаючого прокурора. Але хочеться все-таки зрозуміти — що сталося? Багато прип'ятців (згадаймо розповідь А. Перковської) ніколи не забудуть наради, проведеної вранці двадцять шостого квітня у Прип'яті другим секретарем Київського обкому партії В. Маломужем, який дав вказівку робити все для того, щоб продовжувалося звичайне життя міста, ніби нічого не сталося: школярі повинні навчатися, магазини працювати, молодіжні весілля, призначені на вечір, повинні відбутися. На всі здивовані запитання була одна відповідь: так треба.
Кому — "треба"? В ім'я чого — "треба"? Давайте спокійно обговоримо. Від кого треба було приховувати нещастя? Якими правовими чи етичними міркуваннями керувалися ті, хто приймав це більш ніж сумнівне рішення? Чи знали вони справжні розміри катастрофи? Якщо знали, то як могли давати такс розпорядження? А якщо не знали, то чому поспішили взяти на себе таку серйозну відповідальність? Невже ранком двадцять шостого квітня ще не відомі були рівні радіації, що стрімко зростали внаслідок викиду палива з АЕС? Пригадую, як у травневі дні в одній з київських лікарень довелося побачити жінку, жительку Прип'яті, яка отієї фатальної суботи, як і тисячі інших городян, працювала на присадибній ділянці поблизу Рудого лісу — про нього я вже розповідав. У неї було діагностовано променеві опіки на ногах. Хто пояснить їй, в ім'я чого вона зазнала цих страждань?
А школярі, які, нічого не знаючи, пустували надворі в суботу на перервах? Невже не можна було устерегти їх, заборонити перебувати надворі? Хіба хто-небудь засудив би керівників за таку "перестраховку", навіть коли б вона була зайва? Але ці заходи не були зайві, вони були конче потрібні. Іронія долі — за три дні до аварії у школах Прип'яті проводилися навчання з цивільної оборони. Дітей вчили, як треба користуватися захисними індивідуальними засобами — ватно-марлевими масками, протигазами, робити дезактивацію. В день аварії ніяких — навіть найпростіших — заходів вжито не було.
Через обстановку секретності, що запанувала в Прип'яті одразу після аварії, справа дійшла до того, що навіть відповідальні працівники міськвиконкому та міськкому комсомолу не знали дійсних рівнів радіації протягом двох діб. Вдовольнялися чутками, що повзли по місту, неясними натяками знайомих, багатозначними поглядами дозиметристів... Тим часом активу міста доводилося провадити роботу в тих місцях, де рівень радіації вже був неприпустимо високий. Чи здивуєшся, що в такій обстановці повного "заглушування" інформації чимало людей, піддавшись чуткам, кинулися з міста тією дорогою, що вела через Рудий ліс. Свідки розповідають, як цією дорогою, що вже "світила" на повну силу радіації, йшли жінки з дитячими колясками...
Може, враховуючи незвичайність і несподіваність ситуації, інакше не можна було вчинити? Ні. Спеціалісти запевняють, що можна і треба було вчинити інакше: варто було лише місцевому радіо оголосити про можливу небезпеку, мобілізувати актив міста на вжиття обмежувальних заходів, не випускати на вулицю тих, хто не працював на ліквідації аварії, зачинити вікна, призначити негайну йодну профілактику населенню.