Але годі було чекати, що стрілка зупиниться на потрібному мені градусі: тепер вона невблаганно відхилялася ліворуч.
"150, 149, 148… 146… 140", — крижаніючи від жаху, про себе відзначав позначки на репітері гірокомпаса.
— Який курс? — поцікавився штурман.
Гм, який курс! Він міг би й не запитувати — сам добре знав, а до того ж у ходовій рубці табло, на якому крейдою виведена циферія — позначка курсу. Вона, правда, для нас, стернових, щоб, чого доброго, замість півдня не повернули в протилежний бік.
— Курс який? — перепитав я.
— Курс, курс! — підвищив голос штурман. — Відповідайте чітко, як і належить стерновому.
— Сто… п-п… п'ятдесят градусів…
Аби виграти час і таким чином вирівняти напрямок судна, я ото й заїкаюсь, невпевнено так відповідаю. Але стрілка, як навмисне, і не думає повертатися на 150°.
Глянувши на шкалу компаса, штурман не своїм голосом заверещав:
— Півборту праворуч!
— Єсть півборту праворуч!
— Хто вас учив відповідати "єсть"?!
Не знаю, хто мене вчив. Десь колись, мабуть, вичитав чи, може, й чув від когось. Не пам'ятаю! За статутом морського флоту цього "єсть" говорити не слід: воно лишилося тільки на військових кораблях. Та чи до тонкощів мені, коли я аж упрів через неслухняність керма!
Ми наближалися до Цусіми.
До штурманської завітав Павло Гурійович — капітан.
— Японці недаром кажуть, — глянувши в ілюмінатор, відзначив він, — осіннє небо міняється сім з половиною разів на день.
І до гідрографа Євмена Вільямовича:
— У Корейській протоці як попрямуємо: Східним чи Західним проходом?
— А все одно!
— Десять градусів ліворуч! — наказав капітан.
— Десять градусів ліворуч! — повторив я команду, перекладаючи коромисло стерна.
На компасі було 140°. Ми наближалися до Східного проходу, або інакше — протоки Крузенштерна.
Довкола нас засновигали кавасакі — невеликі білобокі шхуни, з яких японські рибалки кидали сіті.
Із дванадцяти вузлів хід стишили наполовину, аби не наскочити на ті всюдисущі суденця. Та й вода дедалі ставала каламутніша, в жовто-зелених плямах, серед яких стали траплятися багатометрові батоги трави. Капітан пояснив, що то від берегів Кореї хвилі приносять рештки саргасових водоростей, які, відірвавшись од морського дна, спливають на поверхню, а потім дрейфують і, намотуючись на гребний гвинт, завдають чимало клопоту мореходам. Он скільки їх за бортом, тих водоростей, і ще слизькі, потьмяніло-бурі стрічки морської капусти — ламінарії.
З імли проступив скелястий острів Цусіма — місце битви наших співвітчизників з японцями.
У книзі, що колись прочитав, протоку цю, пам'ятаю, названо "Страшними воротами смерті", бо не багатьом російським кораблям у той далекий 1904 рік вдалося прорватися до рідного берега.
На палубу висипали всі учасники експедиції.
А коли Цусіма була на траверзі "Буревісника", застопорили машину. Всі вишикувалися. Далеко над морем в урочистій тиші пролунав басовитий гудок.
Ми вшановували пам'ять полеглих земляків.
Лише на підступах до Східно-Китайського моря — у-у-ух, яка втома! — змінивсь я з вахти.
Розділ тринадцятий
КУРС 142°
Згадалися слова Лисогурського. Якщо "втоптані" морські стежки, що ведуть з країни в країну, від материка до материка, казав він, можна порівняти з шумливими вулицями, то протоки — немов міські транспортні магістралі в години пік.
У цьому я переконався, коли минали Цусіму. Корейська протока кишіла великими кораблями і зовсім маленькими суденцями, що раз по раз шмигали перед самісіньким носом нашого "Буревісника".
Аби не наразитись на небезпеку, уповільнили хід, підсилили вахту.
Замість одного впередзорящого тепер було троє, причому один стояв на салінгу фок-щогли.
Так, лавіруючи цим лабіринтом, дісталися в буряне Східно-Китайське море.
Курс 142°. Архіпелаг Рюкю — низка суходолів, витягнута з півночі на південь між Японією і Філіппінами, розкинувся ліворуч від нашого курсу. Він нагадував загороджувальну сітку — бони, які ставлять на підступах до гавані, щоб туди не пробралися чужинські підводні човни. Та це "загородження" нікудишнє, бо ні японці, ні філіппінці не врятувалися від проникнення у свої води непроханих гостей: тут з Гавайських островів до В'єтнаму пролягає дорога, що нею янкі возять смертоносні вантажі. А на Окінаві — групі островів, повз які проходимо, вони давно звили своє кубельце.
Десятки разів пролітали над "Буревісником" невідомі літаки, фотографуючи нас, — зацікавилися, бач, неабияк песиголовці.
— Хоч невеличке фото пришліть на згадку! Боцман не втримується — складає докупи три пальці:
— Бачиш, яка штукенція? Великим планом сфотографуй!
З далини проступило громаддя голомозих, рудих, як маківки буддійських богомольців, гір. То вершини острова Куме.
Климчук, що завітав до нас на твіндек, наспівуючи, запропонував:
— Вип'ємо, куме, тут, на тім світі не дадуть!
— Ця точка з координатами 25°36′ північної широти, 127°10′ східної довготи знаменна у Світовому океані, — пояснив він.
— Чим?
— Чим? — здивувався штурман. — Вашому колезі Степану Вяткіну в ній сповнилося сорок!
Як він нас обдурив, підшкіпер! Казав, через десять днів відзначатиме сорокаліття. Нахвалявся навіть почастувати. От хитрун! Сам, бач, веселенький ходить — "причастився", либонь.
— Іди-но сюди!
І от Степан, як м'яч, перелітає з рук у руки.
— Годі, душу з нього витрясете!
Сорок років? Не схоже! З вигляду він підліток: сухорлявий, низенький. Обличчя, правда, виказує його вік: зморшкувате, вподовж і впоперек помережане тоненьким павутинням.
Подібні лінії, бачив я, Климчук креслив на карті, прокладаючи маршрут корабля.
— Ба то вони і є, — захекавшись від "м'яча", якого так завзято підкидав, пояснив штурман, — дороги, пройдені Степаном.
Він не помилився, Климчук. За сорокаліття підшкіпер таки багато встиг пройти. У нас їх трійця — боцман, тесля і підшкіпер, хто з дитинства морячить. Ну, та ще іхтіолог Мар'янович.
Ми заходилися вшановувати іменинника. Заради такої нагоди іхтіолог розщедрився: поставив пляшку "цілющого" нектару. Степану багато не треба: сьорбнув раз-другий і готовий!
— До чого тут я? — обурився. — Іменинник, так що з того! Ось кого слід вшанувати, Григорія Мар'яновича. Рідкісний екземпляр, унікум — останній вояка її величності Британських збройних сил. Поганяй, кермуй, Британіє! — переходячи на спів, затягнув англійський гімн. — Через хвилі, крізь моря-океани кермуй, Британіє!
— Він що — жартує? — звернувшись до іхтіолога, питаємо. — Чи, може, справді морячили під англійським стягом?
— І таке бувало, — погодився Мар'янович. — А тільки не в цьому річ.
— Тоді розкажіть.
— Розкажи, Григорію Мар'яновичу, — заволав Степан, — нехай сьогоднішні морячки послухають оповідь бувалого та не гнуть кирпу!
Ми сиділи в каюті, хто де примостився: я з підшкіпером внизу, на койці; Погорілий, боцман і Чмихун — на лаві; Мар'яновичу, як найстаршому з-поміж нас, відвели почесне місце на стільці, посеред каюти.
Його довгасте, кістляве обличчя вирізнялося на тлі ілюмінатора, неначе стародавня гравюра, втиснута в овал.
З Мар'яновичем я поки що мало знайомий. Кілька разів стрічалися в порту — я допомагав йому переставляти якісь важенні сулії.
— "Питво" для риб — формалін, — пояснив він. І ось тепер здибалися — в морі.
На "Буревіснику" іхтіолог чи не найстаріший: йому, мабуть, шістдесят. Він ладнає риболовецькі снасті. Ні спеціальної освіти, ані наукового ступеня іхтіолог, здається, не має. Одначе працівник незамінний. Професор Крепе, кажуть, назвав його батьком рибальства. Багато з тих маловідомих екземплярів риб, що знаходяться в музеї Інституту океанології, піймав Мар'янович — матрос її величності, як зве його підшкіпер.
Що ж, він був і ним, матросом…
— А тільки де в чому Степан помиляється, — кинув докірливо. — Яка то до біса величність — королева?! Рідна земля для мене найвеличніша величність!
Розповідь Мар'яновича
Ненадійна то гавань — виселок, а все ж пристановище для рибалок.
Може, бували в тих місцях? Від Новоросійська недалеко.
Розкинувся він на довгому, висунутому в море мисі. З півночі виселок відкритий степовим, з півдня усім морським вітрам. Юрмляться обабіч — одна вище другої — розмиті дощами скелі. Хтозна-коли споруджена мазанка стоїть впритул до води, остання на березі. То хата Мар'яна, рибалки, який більшу частину життя проводить у морі. Правда, не розбагатів колишній степовик од тієї пекельної праці: був голодранцем — ним і залишився: мов кефаль крізь подерті сіті, тікає від нього щастя.
Наміцно врісши в землю, хата прилипла до скелі. І бувало, коли розлютується бора — вітер тутешніх місць, а хвилі дістають порога, Гришатці хата уявляється неприступною фортецею, кораблем, надійно припнутим до якоря.
Зоріють синьо шибки перекошених вікон на синю пустелю, де-не-де поплямовану цятками човнів. Інколи на обрії майне силует корабля чи забіліє вітрило, ледь помітне, мов крило чайки. І скоро зникає, розтанувши в морській далечині. До берега наближатись не наважується жоден сміливець — мілина, рифи…
У вікно, як в ілюмінатор, дивиться на море син Мар'яна — майбутній рибалка.
То його вікно в світ, який починається за батьківським порогом.
Ще пам'ятає постріли серед ночі, зойк матері — тривожний дев'ятнадцятий рік, коли біляки замордували його батька.
Кров'ю покроплена земелька. Та немає козацькому роду переводу!
Виріс Мар'янів син — батька замінив. Розвіявся морок далеких далей, а дороги стали довшими.
— А скажіть-но, людоньки, чи то не Гриші мого кораблик?
Притуливши долоню до очей, підсліпкувата й стара мати з надією дивиться на море. І коли вітер постукає в двері, щоразу стискається серце: може, то син повернувся додому?
Мамо! Як пізно приходить до нас каяття, що не доглянули, не вберегли тебе.
Так само синіло море і на обрії біліли вітрила — вітрила над його кораблем.
Та мати не дочекалася сина…
— Пішов я в моря, — зітхнувши, повів далі свою розповідь Мар'янович. — Після служби на флоті не попрощався з морем. І куди тільки не заводили дороги!
Якось перед самою війною пшеницю возили до Норвегії. Гарне було судно — "Чернишевський". У Гібралтарі стали нас переслідувати підводні човни фашистської Іспанії. Ми прорвалися на північ. А от назад повернутись не довелося — війна. Мене разом з іншими послали в Англію кораблі переганяти.