Він дає наказ усім мешканцям Києва прибути до річки Почайни та зайти у воду. Наказ був достатньо грізний і рішучий. Князь погрожував: хто не послухається його, хай це буде "багатий чи бідний, жебрак чи раб", і не з’явиться біля Почайни — "противник мені да буде". Як бачимо, хрещення відбувалось під тиском Володимирової влади і сили. Хоча за традицією вся церковна література твердить, ніби всі кияни з великою радістю приймали це хрещення. Далебі, ні.
Це була драматична ситуація як для киян, так і для багатьох східнослов’янських міст. Прадавні захисники полян–русів — кумир Перун бог–громовержець, та інші статуї були стягнуті зі священного пагорба. Володимир наказав прив’язати Перуна до коней, а далі приставив, як оповідає літописець, до нього дванадцять мужів, які бігли слідом за Перуном, били його "желєзієм". Це робилося "на поруганіє бісу", який нібито через Перуна намагався "прельстити" людей.
Люди бігли слідом за дерев’яною колодою, на якій був висічений образ Перуна, плакали, рвали на собі волосся. І коли цей дерев’яний кумир був скинутий у Дніпро, він довго плив на хвилях, а люди все бігли берегом і кричали: "Видибай! Видибай!" — тобто випірни, випірни. І скоро хвилі Дніпра викинули дерев’яного кумира на рінь — на мілину — поблизу сучасного Видубицького монастиря. Колись ця місцевість, певно, називалась Видибичі, тобто місце, де "видибав", за літописом, Перун. І тут, напевно, таємно було відроджене капище цьому богові.
Як установив академік Б. Рибаков, згодом християнська церква завжди ставила свої храми на місці колишніх язичницьких требищ, щоб утвердити свою перемогу над поганською вірою. Тож згодом на місці, де "видибав" Перун і виріс Видубицький (ймовірно, первісне Видибицький) монастир.
Поступово хрещення поширюється на всю територію Київської держави. Дядько Володимира Добриня хрестив силою меча Новгород. Нова віра повільно входить у свідомість, поступово вживається в попередній світогляд слов’янського населення, переплітається з ним і співіснує. Цей багатовіковий процес призвів до витворення своєрідного двовір’я, коли поряд із язичницькими уявленнями про світ, поряд із старими звичаями і традиціями населення переймало й церковні християнські обряди. Це було унікальним і своєрідним явищем у духовному житті слов’янських племен, що входили до складу Київської держави, яке збереглось і до наших днів.
Прийняття Володимиром християнства мало надзвичайно велике значення як для внутрішнього, так і для зовнішньополітичного розвитку України–Русі. Передусім християнство вносило в життя суспільства високу культуру, ввібрало з древньосхідного та античного світів. Християнський світогляд змінював саму людину. Якщо язичництво культивувало залежність людини від сил природи, страх перед нею, то християнський світогляд стверджував її владу над силами природи, вивільняв людину від поклоніння силам землі, води, неба, підносив її дух, робив господарем землі, стверджував, що за свої вчинки людина відповідає лише перед Богом. Людина ніби діставала тепер захист від Всевишнього за свою трудову діяльність, за сміливе втручання й освоєння сил землі. Це сприяло посиленню трудової активності людини, зростанню продуктивності праці й, у цілому, економічному поступу суспільства.
У державно–історичному плані важливим здобутком від прийняття християнства для Країни Русі було те, що князівська влада тепер мала підтримку й освячення своєї діяльності від нової ідеології. Це посилювало владу київського князя на широких теренах Подніпровсько–Київської держави, зміцнювало централізм. У нових місцях виростають опорні пункти центрального управління, постають нові городи й монастирі. Нові території включаються в єдиний політичний державний процес. З другого боку, християнське віровчення згладжувало соціальні конфлікти, стверджуючи, що перед Богом усі рівні — багаті і бідні, а багаті, які визискують бідних, будуть покарані Божим судом і не треба хапатись негайно самому за сокиру, щоб розправитись із своїм гнобителем.
У міжнародному плані прийняття християнства вивело Київську поляно–руську державу на рівень добрих і плідних відносин з такими великими й процвітаючими християнськими країнами, як Візантія, Болгарія, Польща, Угорщина, Німеччина. Між Руссю і Сходом та Заходом віднині налагоджуються постійні культурні та торговельні зв’язки. Київська держава активно включається в загальноєвропейський політичний та торгово–економічний процес. Вона стає невід’ємною реалією європейського історичного життя.
Утім, діяльність Володимира Великого, як його потім прозвали історики, чи Володимира Хрестителя, не в усьому була непомильною. На схилі свого владарювання цей далекоглядний державець допустився політичного прорахунку. Залишаючи державу в спадщину своїм синам, він не визначив чітко, кому з дванадцятьох його синів мала належати першість у державному урядуванні. І цим він порушив традицію стабільного успадкування престолу, за яким княжий стіл мав передаватись старшому в роді.
Це й призвело після завершення його владарювання до драматичних подій.
Старшим у сім’ї Володимира вважався Святополк, якому князь став батьком, хоча насправді був його вітчимом. Святополк був сином старшого брата Володимирового — Ярополка, одруженого з красунею–грекинею, імені якої ми не знаємо. Коли Ярополк загинув, а Володимир зайняв київський стіл, ця дружина Ярополка уже була вагітною, і, за законами того часу, Володимир мав узяти її собі в жони. Коли народився Святополк, Володимир вважався його батьком. Святополк був старшим від інших синів Володимира, яких він мав від Рогніди та від царівни Анни.
Тепер виходило, що й за походженням (син старшого брата Володимирового — Ярополка) і за народженням (старший серед синів) Святополк мав право бути спадкоємцем Київської держави. І він вирішив цим правом скористатись, хоча князь Володимир мав намір передати кермо влади у своїй країні іншим своїм нащадкам, зокрема, синам від царівни Анни — Борису чи Глібу.
Святополк, певно, знаючи про це, організував змову проти батька–князя. Довідавшись про неї, Володимир велів кинути Святополка у поруб (підземелля), викликав із далекого Ростова сина Бориса, а сам поселився у Видубицькому монастирі. Коли Борис наблизився до Києва, дорогу йому перетнули союзні Святополку орди печенігів. Борис зіткнувся з ними на річці Альті. Та в цей час князь Володимир, не залишивши ніякого розпорядження щодо престолу, помер. Це сталося 15 липня 1015 р.
Наближені до Святополка бояри звільнили його з поруба й проголосили князем. Дізнавшись про це, Борис відмовився йти на Київ, бо зрозумів: влада до престолу мала пролягти через кров його зведеного брата. Але цю його нерішучість використав Святополк: він таємно підіслав своїх людей у табір до Бориса, і ті його вбили. Далі Святополк так само позбувся і ще одного суперника, Гліба, також народженого царівною Анною, який прибув з дружиною на допомогу Борису, але й Гліб таємно був убитий. У боротьбу проти Святополка за київський стіл вступають інші сини Володимира. Кривава боротьба між братами продовжується до 1019 р., доки Святополка і його польських союзників не розгромив остаточно Ярослав, син Володимира від Рогніди полоцької, який княжив у Новгороді.
Ярослав Володимирович і завершив реформаторську діяльність свого великого батька, остаточно перетворивши Київську державу в могутню державу європейського середньовіччя.
Епоха Ярослава Мудрого.
Київська держава за Володимира Мономаха
Володимир залишив після себе міцно сформовану політичну структуру Київської держави, дещо розхитану громадянською війною після його смерті. На долю Ярослава Володимировича (1019–1054) випало відновити її та завершити реформи Володимира блискучою просвітницько–культурною надбудовою.
Ярослав передусім змушений був знову збирати докупи всі землі, які внаслідок децентралістичних зусиль племінної аристократії після смерті Володимира відпали від Києва. Він приєднав до своєї держави в 1022 р. Берестіє, в 1030 р. — Белз, в 1031 р.— червенські городи та ін. Крім того, в 1038 р. він ходив походом на ятвягів, в 1040 р.— на Литву, в 1041–1047 рр. — у Мазовецьку землю на допомогу Казимиру, який боровся за княжий стіл у Мазовецькому князівстві. Ярослав одружив із краківським князем свою сестру Добронігу, а згодом — свого старшого сина Ізяслава одружив із сестрою Казимира — Гертрудою.
Отже, першою європейською країною, з якою Ярослав встановлює тісні добросусідські державницькі стосунки, була польська держава — Краківське князівство.
У 1030 р. київський володар здійснив похід на землі чуді, внаслідок чого на Західній Двіні побудував місто Юр’їв, пізніший Дерпт (нині це місто Тарту в Естонії). Ярослав здійснив кілька походів у північно–східні землі, де жили племена в’ятичів і радимичів та чимало неслов’янських племен, і знову підпорядкував їх владі Києва. Цей київський державець успішно завершив боротьбу своїх попередників із печенігами. У 1036 р. під Києвом він розгромив величезне скопище печенізьких орд, після чого вони покинули Придніпровські степи й пішли на Дунай. На місці битви Ярослав заклав і побудував величезний храм — собор святої Софії.
Ярослав продовжував політику миру із Візантійською імперією. Проте в 1043 р. його син Володимир і новгородський посадник Вишата, син Остромира, очолили похід русів на Константинополь. Цей похід був невдалим. Візантійці–ромеї, або ж греки, розбили їх, взяли великий полон, частину бранців осліпили, у тому числі й воєводу Вишату. Деякі історики вважають, що причиною цього походу була спроба Ярослава в непевні для імперії часи захопити там престол, оскільки його жінка була родичкою імператора Костянтина, інші ж історики припускають, що цей похід був спричинений незгодами між Константинополем і Києвом на церковному ґрунті: Ярослав хотів поставити в Києві митрополитом не грека, а русина. Це означало б, що Київська Русь повністю відмежувалась би у церковних справах від Константинопольського патріархату і виявилась би повністю незалежною від Візантії. Імперія ж цього не хотіла. Наслідком походу було замирення і одруження одного з синів Ярослава — Всеволода — з візантійською принцесою з дому Мономахів.