Треба було відволікти їхню увагу. Треба було…
Йому підставили ногу і з реготом штовхнули обличчям назад у листя, холодне і мокре.
Сашко перекотився на спину. Почув тупотіння.
– О, – процідив Рукоп’ят, сплюнувши цівку слини, – ти глянь. Ще одне. Підмога, типу.
Курдін налетів на нього з розгону й замолотив кулаками. Рукоп’ят зло й різко вдарив. Курдін осів, тихо засичав.
Краєм ока Сашко бачив дідову кульку – та застрягла в гіллі, але під вітром грізно розгойдувалася і, здавалось, намагалася вирватися з крони.
Рукоп’ят стояв, широко розставивши ноги, рухав щелепою і пробував язиком зуби.
– Ахрініли, – сказав.
Поряд Циркуль щосили втримував Настю. Кривився: та спромоглася-таки підбити-йому око, і тепер синець наливався густим фіолетом.
– Ковпаку, підбери там його портфель, – звелів Рукоп’ят. – Почитаємо.
Антипов потер долонею спітнілу шию:
– А по-моєму, час валить. Мало шо…
– Не сци.
– Та я не в тому смислі. Просто…
– Закінчимо – звалимо. Сам бачиш: шпондряки оборзіли. Треба провчить.
– Гей, Ромку.
– Зажди, Ковпаку.
Рукоп’ят знову сплюнув і ступив крок до Сашка. Примружився, зневажливо буцнув носаком:
– Розлігся, шмаркля. Встав-вай! І тіки спробуй комусь бовкнути… Ти затямив, каліч?
– Пішов ти!
– Шо ти сказав?!..
– Гей, – втрутився Ковпак, – Ромку, тут…
Сашко спершу подумав, що це в нього гупає у скронях кров. Потім побачив чиїсь ноги, багато ніг, взутих у чоботи, теплі черевики, кросівки.
– Це шо за… – Рукоп’ят, схоже, відверто потішався від того, що коїлося. – Дрібнота, ви для чого виперлися? Ану валіть, нах…
– Самі валіть! – перебила його Жирнова. Тихо і спокійно, хоча Сашко бачив, як тремтять у неї руки. – Негайно.
– Ш-шо?!
– Ромку, – покликав Антипов, – ми їх потім…
І тут над його головою щось зашурхотіло, подув вітер, струсив нарешті дідову кульку, що заплуталася в гіллі липи, і розвернув "обличчям" до Сашчиних однокласників.
Жирнова ойкнула, і ще хтось із дівчат, а похмурий Грищук із перекошеними окулярами прошепотів:
– От сволота!
Кулька танцювала в повітрі, дражнила. Грищук ухопив її за ланцюжок, щоб не знесло вітром.
І ступив крок до Рукоп’ята, стискаючи кулаки; решта пішли за ним, мовчки і сміливо.
– Війна з ліліпутами, – гигикнув Циркуль. – Ус-сацця.
Це було безнадійно і, за великим рахунком, безглуздо.
Що вони могли зробити кодлу? Навіть усі разом – що?
Сашко скривився від болю, але повільно підвівся, сплюнув рожеву від крові, спінену слину.
– Біжи, Рукоп’яте, – сказав тихо, але той почув і витріщився на нього, ще не розуміючи. – Біжи, – повторив Сашко, уже гучніше. – Пам’ятаєш, як чесав тоді? Ти і твої… – Він знову сплюнув червоним, у роті стояв солонуватий металевий присмак. Повернувся до Антипова і кодла: – Ну, чого стали? Бийте або втікайте, ну! Ну ж бо! Давайте!!!
Грищук уже підійшов до Рукоп’ята впритул, і той розгублено відштовхнув його, як відштовхують набридливе кошеня. Грищук перечепився й упав поряд із Курдіним. Скочив; одна дужка зламалася й висіла, наче перебита лапка у комахи.
Рукоп’ят бездумно позадкував. Його очі бігали, погляд метався з одного обличчя на інше, ніздрі роздулися, вуста зблідли.
Грищук налетів на нього раніше, ніж хтось із школярів устиг втрутитися. Він гамселив Рукоп’ята кулькою по обличчю, кулька розкотисто дзвеніла, Рукоп’ят прикрив голову руками, відсахнувся і з усього маху сів у розкремсану купу листя.
Несподівано пішов сніг.
Великі пелехаті сніжинки повільно кружляли в повітрі. Вкривали волосся, плечі, асфальт, гілля. Миттю танули – але зверху вже лягали нові.
Рукоп’ят заплакав. Беззвучно, так само закриваючи обличчя руками.
Від несподіванки Грищук перестав його дубасити і тепер просто стояв, з надривом, голосно видихав і дрижав усім тілом.
– Досить!.. – прохрипів Рукоп’ят. – Досить!.. прошу!
Він завовтузився, намагаючись відсунутися подалі від Грищука. Від кульки, що скалилася в нікуди чорною порожньою посмішкою.
Краєм ока Сашко уже бачив, як біжить до них воєнрук, а попереду – скуйовджений і похмурий Лебідь. Антипов і Ковпак перезирнулися, рвонули до паркана. Циркуль відпустив нарешті Настю і стрибками помчав до дірки на розі.
Потім довкола стало гамірно й людно, наче Сашко пропустив хвилини дві-три, нібито їх просто вирізали з його життя. Учителі, охоронець, який зазвичай дрімав у своїй кімнатці, прибиральниці, школярі… Від їхнього крику боліла голова й плуталися думки.
Хтось уже викликав швидку, блідого, але живого Курдіна вмощували на ноші. Класна зняла свій жакетик і накинула Насті на плечі. Хтось із надміру вразливих меншаків ридав, його заспокоювали. Привели кодло, усіх трьох. Рукоп’ята спільними зусиллями змусили встати; медсестра пошепки повідомила директору, що це істерика, сильний стрес. Лебідь тряс Сашка за плечі й розпитував, як він почувається, і торохтів, базікало, просто не змовкав: і про молодчагу Грищука, який здогадався розказати Жирновій, і про саму Жирнову, що вона теж розумниця, хоча, звісно, зависокої про себе думки, але ж, диви, зуміла таки… і що Курдін, теж мені містер Зед, одразу рвонув на допомогу, а Лебедя от… ну, Жирнова, коротше, сказала, біжи за воєнруком, тільки тобі й повірять, і ще ти, Лебедю, бігаєш найхутчіше, давай, лети! – ну Лебідь полетів, насилу знайшов його, а потім доки пояснив!.. думав, не встигне взагалі! Але ти, Турухтуне, крутий, нереально крутий – от так, один супроти цілого кодла…
Сашко розумів, що Лебідь перелякався, тому й торохтить; а ще просто не хоче, щоби Сашко вирішив, начебто він, Лебідь, бігав за воєнруком, бо здрейфив. Сашко так не думав, звичайно ж.
Сашкові взагалі, щиро кажучи, плювати зараз було на все це. Він хотів дізнатися лише одне – саме те, про що дізнатися ніяк не міг.
А сніг сипав і сипав, і з якоюсь буденною простотою Сашко раптом збагнув, що все змінилося. Світ для нього вже ніколи не буде таким, як дотепер.
Класна взяла Сашка за руку й повела до школи, відпоювати чаєм. Потім був якийсь огрядний чоловік, він запитував і записував, і дав Сашкові папірець, аби перечитав і засвідчив: "з моїх слів… усе точно", – і класна поставила свій підпис поряд із Сашчиним, мовляв, слухала й підтверджує: все точно. Приїхали батьки, директор про щось розмовляв із ними за зачиненими дверима, а класна в цей час допомагала Сашкові із дідовою кулькою.
Саме тому мама побачила кульку вже майже такою, якою та була завжди. Без пики, намальованої Рукоп’ятом.
Все інше, якщо замислитися, було абсолютно не важливо.
* * *
У кіно вони пішли тільки через тиждень – коли загоїлася Сашчина розбита губа й майже щез синець під оком.
Пішли увечері, одразу після уроків. Квитки Сашко купив заздалегідь, задля такого випадку розпатравши скарбничку, подаровану дідом на десятиріччя.
Насправді він збирав на набір десантників, але вирішив, що купить їх якось іншим разом. Якщо взагалі купить.
Грошей вистачило і на квитки, і на поп-корн, а фільм виявився потрясний. Особливо сподобалася та частина, де герр Ешбах бився з чаклуном Душепивцею у коридорах королівського палацу. І все це у 3-D! Стару версію, яку зняли років шістдесят тому, – хто тепер пам’ятає? Її лишень меншакам дивитися. А тут – реальний драйв, і спецефекти – закачаєшся. Чого варта хоча би сцена з Душепивцею, коли той поглинає нову жертву, відкидає порожній міх – і раптом змінюється: на обличчі проступають риси щойно загубленої душі. Жахливе видовище, направду. А сцена з облогою фортеці!.. А підземелля!.. А епізод на балу!..
Щоправда, окуляри заважали. Натирали ніс, очі з незвички сльозилися. І щоби поглянути на Настю, треба було повертати голову.
Під час перерви вони зняли окуляри й говорили про все на світі, а коли в залі знову згасло світло, Настя не поспішала їх надягати… Сашко подумав, що от тепер; тепер дуже слушна мить.
Дідько, якщо дівчина погодилася піти з тобою в кіно і ви взяли квитки на останній ряд, що іще думати?! Він наче почув ці слова; внутрішній голос, котрий їх виголошував, підозріло скидався на голос Лебедя.
Головне, нагадав собі Сашко, зробити це щиро й легко, ніби ти цілувався вже тисячу разів, а не лише три, і всі три – в щічку, у класі другому, коли просперечався; це, напевне, якщо по-чесному, – і не рахується; він повернувся до Насті, Настя дивилася на нього й чогось чекала ("Ну ясно – чого!" – фиркнув "внутрішній Лебідь"), і Сашко набрав побільше повітря, розвернувся зручніше…
– Перепрошую. Дозвольте пройти, – прошепотіли з темряви.
Сашко встав – може, надто поспішно. Але, здається, Настя цього не помітила – як і полегшення, з яким він дав пройти припізнілій парочці.
На екрані герр Ешбах втрапив у нову халепу, тож логічно було надягти окуляри й дивитися далі. Логічно, розумно і природно.
От запитувати, чи не чує Настя чогось такого, було би, навпаки, дурницею.
Він пошкодував, що не зайшов додому. Не вистачило часу. Хоча міг би наперед здогадатися і хоч на один день не брати дідову кульку до школи. Зараз вона висіла, прив’язана до крісла праворуч від Сашка. І от щойно почала наспівувати ту саму начебто знайому мелодію, яку Сашкові ніяк не вдавалося упізнати. Досі дід дозволяв собі це тільки ночами. Спершу Сашко думав, наче мелодія йому сниться; вона, як це часто трапляється, впліталася в сни, ставала їхньою частиною, а коли він прокидався, дід замовкав.
Жодного разу дід не співав на людях. Навіть при ввімкненому світлі – не співав.
("Ну, – сказав той-таки "внутрішній Лебідь", – світло ж зараз вимкнене".)
На прямі звертання кулька так і не відповідала. Зрозуміти, чи усвідомлює дід самого себе, чи усвідомлює те, що відбувається довкола, було неможливо.
Віднедавна Сашко намагався про це не замислюватися.
Герр Ешбах гнався за викрадачами міха з душею своєї коханої дружини. Осінній ліс був сповнений тінями й шурхотінням. Сповнений небезпек.
Сашко сидів, виструнчившись, завмерши від напруги. Напевне, з боку здавалося, наче переживає за Ешбаха.
Він від душі сподівався, що Настя подумає саме так.
Потім він проводжав її додому, і дідова кулька звично смикала за руку, наче нетерплячий пес, якого щойно вивели на прогулянку. Гірше за няню чи – як там їх називали в середні віки? дуеньї?..
Вечір було невиправно зіпсовано. Сашко баляндрасив, розповідав кумедні історії з життя, і вони з Настею обговорювали фільм – і, напевне, усе це виглядало природно… От лиш чи захоче Настя ще раз піти з ним у кіно, якщо він… якщо йому забракло сміливості навіть поцілувати її.
А спробуєш пояснити про кульку – виглядатимеш в її очах цілковитим, безнадійним, несусвітнім при-дур-ком!
Знову сипав сніг, усе місто вкрили кучугури, і якось само собою вийшло, що Сашко підтримував Настю за руку, щоб не посковзнулася.