Відповідальність відчував кожен, аднсе це на ліки людям.
Практика — велике діло. Сьогодні вже менше бур'яну непотрібного потрапило в пучечки, отож і скінчили сортувати швидше. Сонце припікало, а в холодку під крислатою кроною береста було так приємно, що хлопці не поспішали до табору. Та н натруджені спини приємно холодила трава. А коли отак добре відпочпвається, знічев'я і балачка в'яя^еться—легко, неквапом, з жартами і сміхом.
— Стьопо,— підвівся, спершись на руку, Роман,— човна ти спромігся втратити. Думаєш, так і одбудеш?
При згадці про човен Стьопа знітився і досі блаженний вираз обличчя змінився на якийсь кислий, мов дичку надкусив.
— А де я тобі його візьму? — спитав він Романа.
— Ач, як тобі легко,— підключився Василько, підморгнувши Романові,— а з нас спитають.
— Батько свого оддасть,— гордо заявив Стьопа.
— Тоді тобі треба спершу знайти добрий шмат сириці,— вів Василь.
— Навіщо він мені? — затурбувався Стьопа.
— На штани собі нашиєш. Ззаду.
— А ви що б зробили? — чи й справді питав поради, чи дорікав хлопцям Стьопа. Він аж пискнув од натуги, бо треба було перекричати сміх і гамір.
— Пірнав би, доки не знайшов,— це Василь.
— А я зробив би нового,— майже серйозно мовив Роман.
— Мастак який знайшовся! — обурився Стьопа.
— А чого ж,— сказав Роман.— У мене і креслення є. Можемо таку козацьку чайку змайструвати...
— Покажи, покажи,— заохотили його хлопці. Роман утрамбував пісочок і почав креслити на
ньому патичкою силует човна.
— Я читав, що в запорожців було два види човнів — морські і річкові. На річкових ловили рибу, перевозили все, що треба. Але найзнаменитіші були їхні чайки — легкі, стрімкі...
— На те й чайки,— виявив тямучість Стьопа.
— Ні, не тому прозвали їх чайками,— заперечив Роман.— Ця назва, кажуть вчені, походить від татарського слова "каїк" або "чаїк", що означає круглий човен. А може, Стьопо, й по-твоєму — від того, що легкий був човен, мов птиця,— засумнівався вже й Роман.
— Річкові човпи спочатку робили з турової шкіри,— продовжував Роман,— щоб легко через пороги перетягувати, через мілини. А морські чайки будували в Січі. Чайки були гостроносі, без кіля і палуби. Брали вербову чи липову колоду, видовбували і робили дно. Потім нарощували боки дубовими дошками.
Кожен етап спорудження човна Роман зображував па піску, мов на шкільній дошці. Хлопці, наче гуси, повитягали шиї і пильно слідкували, як ка малюнку вирізняються контури чайки.
— А далі човна смолили, приробляли два керма,— Роман відчував, що йому більше й більше подобається роль знавця.—Одно кермо па кормі, друге — попереду, щоб не розвертати човна в протилежних напрямках, якщо хутко доведеться змінювати курс. А зовні но боках нав'язували до бортів пучки очерету — по всій довжині. Тоді човен ставав такий стійкий, що ніякі морські хвилі козаків не страхали.
— А я бачив у кіно,— перебив Василь,— як у Тихому океані остров'яни припасовують до своїх вузьких човнів збоку довгі я^ердини. Човен гойдається туди-сюди, а жердини не дають йому перекинутись.
— Атож,— Роман милостиво сприйняв це повідомлення, воно підтверджувало його обізнаність.— Кожна чайка мала від 20 до 40 весел. Посередині ставили одну мачту. Але парус козаки напинали рідко, хіба десь у відкритому морі чи вночі, як не сподівалися стрінути ворога. Бо сила їхня на морі була в тому, щоб з'явитися зненацька, а парус же здаля майорить. В чайку могли сісти майже 60 козаків. У кожного — шабля, дві рушниці, кулі, порох. На атаманському човні — корогва кошового.
— А хіба козаки й на морі воювали? Навіщо воно їм здалося? — спитав Стьопа.
— Хе, на морі!—зневажливо кинув Ромапко.— Вони все Чорне море перепливали. Аж до Стамбула.
Турки їх як вогню боялися. Султан турецький казав, що ніякий ворог його так не бентежить, як оті козаки. А вони давали ворогам джосу. Нападали па маєтки султанських вельмож, визволяли козаків з темниць, з полону та неволі.
— Ми ж учили,— підтакнув Василь,— думу про Самійла Кішку.
— Ну, якщо знаєш, то розказуй,— образився Ро-манко.
— Ти пе будь такий,— Романове самолюбство зачепило Василька.— Ие задавайся. Коли тебе обирали, попереджували.
— Та я жартую,— Роман змусив себе посміхнутися. Але видко було, що бажання просвіщати друзів йому вже забракло.— Забалакались. Мікрон, мабуть, обід уже двічі підігрівав. Гайда!
* # *
Мікрон зиркнув у той бік, куди заклякло, певід-ривно втупилась Риска.
Вздовж берега, просто до них, летів довгогривий білий кінь, а на ньому — наче птиця з розгорнутими крилами — вершник.
Мікрон опам'ятався першим і подряпався нагору, але нога сприснула зі сходинок і він покотився вниз, чіпляючись за кущі.
Риска миттю кинулась за хлопцем. Вона хапалася за віти, стрибала зі сходинки на сходинку легко, мов синичка. Та раптом відчула, що земля м'яко осіла під нею і вона повільно сповзає в якесь провалля.
Мікрон, шарпаючи об кущі одежу, таки вхопився за стовбур глоду. Переляк уже минув, і хлопець нодумав, як обернути свою невдачу па жарт. Він ладен був сам над собою посміятись, аби випередити дошкульні кепкування Риски.
Риско,— гукнув Мікрон.— Парашут розкрився!
Мовчанка. Хлопець знову покликав Риску і знову не одержав відповіді.
"Втекла,— майнула думка.— Оце вартовий!—дорікав собі, дряпаючись на гору.— Хлопці засміють, мов недоладного Степана".
Мікрон важко витягав ноги з грузького мулу при воді, хапаючи руками гнучкі віти лози. Ще одне зусилля, і він ступив на плаский камінь. Зненаціжа над головою в нього зашаруділо листя і пролунав стурбований Рисчин голос:
— Андрію, ти не вбився?
Мікрон мовчки всівся на камені, почав приводити себе в порядок.
Риска зіскочила до нього, почала мити подряпані руки і спітніле обличчя водою.
Потім з удаваною байдужістю:
— Ти вершника бачив?
— З тобою і чорта живого побачиш,— муркнув Мікрон, не відриваючись від роботи.
Рисці було незручно сидіти на камені, і вона підсунулась ближче до стінки, але зачепила йогами велику грудку землі і та поволі сповзла в чорне провалля.
Мікронові хотілось насварити Риску. Пояснити, в яку халепу вона його втягнула. Повернутись до наметів і просити хлопців негайно відвезти її в село. А самому пошукати того вершника, з'ясувати, хто він і звідки взявся. А між іншим, вговорити Риску, що їй усе приверзлося, щоб без зайвого клопоту сиро вадити з острова.
Він зібрав усю свою витримку, щоб не сказати 'мі грубощів, не псувати цим справи.
Та Риски вже па місці не було. Маленькими кроками вона понад стіною лози вже видиралася па ньр ший виступ кручі, яка висіла над вузькою стрічкою багна, звідки щойно видерся Мікрон.
— Риско, треба вертати в табір.
Ю В. Прублепськ"
145
— Л дш давай через кручу.
Мікрон поліз за пею з твердим наміром схопити її за руку і нічого більш не питати, ні про що пе розмовляти, а допровадити до табору.
Земля на виступі була неймовірно гарячою, і Мікрон пошкодував, що до води далеко. Глянув униз.
Зненацька величезна брила крутого берега здригнулася і важко почала осідати у воду.
— Назад!—крикнув Мікрон Рисці, аж голос зірвався.— Тікай!
Риска, як стояла, сахнулась назад, скочила вниз, не обертаючись, і заточилася. Мікрон ледь устиг її перехопити.
І в цей час ні мат кручі гупнув у глибінь, високий фонтан з моторошним сплеском здійнявся над зато-пулою брилою.
— Справжній землетрус,— спробував усміхнутись зблідлими губами Мікрон. Така подія не була обом удивовижу. Високі чорноземні береги пе раз одвалювались кавалками в ріку — хвиля підмивала, особливо напровесні. Але так близько дітлахи ще не бачили цієї грізної руйнації, не стикалися зі сліпою силою стихії.
Переляк швидко минув, і Мікрон обереяшо приступив до урвища, яко свіжо чорніло, перетяте в кількох місцях широкими світлими смугами — шарами чи піску, чи глини. Зіп'явся навшпиньки, простягнув руку, паче хотів щось дістати.
— Не руш! — скрикнула Риска.— Я не хочу, я біжу додому,— і подряпалася нагору, тримаючись подалі від небезпечного місця.
Мікрон не зважав. Обережно вхопив край якоїсь кістки і, поволі розхитуючи, потяг до себе. Кістка тріснула, відвалила грудку землі, вона боляче вдарила хлопця по нозі. Мікрон нахилився, підібрав грудку, розколупуючи її пальцями, враз круто обернувся і кинувся до води. Бовтав у річці свою знахідку, аж поки не змив з неї землю. Роздивився. В руках був невеликий зігнутий ріжок з покришкою, але вона не піддавалася IV! і кроповим пальцям. Покрутив кульку на тонкому кіпці ріжка — непорушна.
— Риско! Ходи-но сюди!
— Не хочу,— долинуло з горішніх кущів.
— Дурна,— не стримався хлопець.— Я щось знайшов.
Риска з'їхала згори, потім разом з Мікроном знову вилізли на кручу. І Мікрон показав їй знахідку.
— Мікроне,— міркувала Риска,— це вже схоже на скарб. І його знайшли ми! Ходімо швидше до хлопців.
Риска, тримаючись за віти звисаючої лози, обережно ступала понад самісінькою стінкою кручі.
В цей час її увагу привернуло щось темпе між кущами лози, яка ледь врятувалася на самісінькому краєчку обваленої кручі.
— Мікроне, поглянь!
Риска розсунула руками, паче завісу, віття, і там, куди показувала, зачорнів у кручі отвір шириною в кілька метрів.
:{: * *
Тоскно Петрові. Він поїде звідси. На будову якусь, до Сибіру, на північ, до дідька, аби з цього осоруяшого села. Тільки мала банда все-таки запам'ятає його. Він дістав їх і на острові. І утнув з ними таку штуку, що й довіку проходу їм не даватимуть у селі, здійматимуть па глум. Він добре придумав і добре зробив це.
У сінях щось зашкрябало.
Петро підвівся з свого лежака в комірчині і одчинив двері. На порозі переступав босими, забрудненими і порепаними ноженятами Панаско, той самий, що просився в Мікрона на острів.
— На, воно сполтилось,— простягнув він Петрові щось загорнуте в газету.— Тільки не розсип.
У Петра тьохнуло в грудях. В пакуночку лежав транзистор, а певніше — те, що лишилося від нього: корпус, панель, дротики, гвинтики. І все — окремо.
— Дай, думаю, гляну, що воно вселедині,— шморгав носом Панаско,— а воно й пелестало. А мати лають. Однеси, де взяв. Я й плиніс.
Понівечив річ малий Панас, як сам схотів. А не знайшов у собі Петро ні злості, ні жалю за своєю єдиною розвагою. Значить, дарма визвірився на хлопців, дарма заївся з ними, дарма...
— Скажи мамі, Петро подарував,— тицьнув він пакунок ошелешеному малюкові, і прожогом помчав до річки, не обминаючи канав.
— Обережно! — майже прошепотів Мікрон до Риски.
В глиб печери вели сходинки, вкриті водоростями і мулом, слизькі й ненадійні, мов ковзанка.