А там і зникли на скруті.
VIII. НАЙВАЖЧИЙ УДАР
— Татари! Вже на межах Слуцького князівства. Така вістка прилинула в город Слуцьк та й у замок,
— Татари!
Одне слово, а скільки переполоху влило воно в серця случаи! Дні непевні, йочі в тривозі...
На заборолах города й замку все готується до оборони.
Направляють укріплення, гострять мечі, чистять рушниці й самопали, споряджають замкові гармати. Молодь вправляється в орудуванні зброєю. Для багатьох із молоді буде це перший виступ, попис перший, коли татари підступлять під Слуцьк. І не один із молоді таки бажає собі в душі, щоб татари не минули Слуцька.
Метушня на замку.
А вістки все нові й нові налітають, все страшніші, грізніші... Вже й утікачі стали появлятися в городі.
Ці найбільше ширять страх між городянами. Бо й чого то вони не оповідають! Татар сила-силенна! Хмари! Сам татарський хан іде з ними. А дехто впевняв, що й сам султан покинув Царгород та іде на клятих джаврів. А куди перейдуть татари, скрізь грабують усе та палять, молодь і дітей та здорових чоловіків і жінок забирають у полон, а старих і немічних убивають. Куди татарський кінь перейде,— казали,— там уже трава не ростемо
Метушня на замку. Княгиня Настуся теж спочинку не має! Вона всюди ходить, всюди доглядає, знає про все, всім клопочеться, журиться всім.
— Пане Курдієвич, треба стрілива більше, ану ж татари схочуть здобувати Слуцьк,— каже княгиня.
— Я в це не вірю! Татарам не стає на це терпцю. Вони люблять бої на відкритому боєвищі, аби несподівано заскочити когось, але облягати та здобувати кріпості, то вже не їх справа. Однак і я цієї думки, що стрілива треба нам докупити — бодай кілька бочок пороху та трохи олова на кулі.
І княгиня таки зараз вислала дві підводи до Вільна. Для охорони підвод додала десять оружних їздців під проводом Семена Коса, десятника замкової залоги.
Хоч княгиня Настуся мала стільки клопоту, найшла все ще доволі часу бути разом із дітьми. Час цей був для неї наймиліший.
— Я спочиваю біля дітей,— говорила вона свекрусі княгині Ганні, коли ця жалкувала її та казала: "Ти вже зостав дітей під моїм оком, не клопочи собі голови ще/й ними".
Тривожило Настусю, що довго не мал^ ніякої вістки від князя Семена, та ніхто цієї тривоги в ній не пізнав. Зберігала її в серці своєму, неначе в святая святих. х
— Не треба,— думала,— своєю тугою, журою своєю других обез-силювати.
І видом була спокійна, роздавала накази, всім цікавилася, якби нічого не було. ,
Ждала вістки від чоловіка, в серці жаль і тугу здавлювала. І діждалася.
Приїхав вірний джура князів, Григорко, й привіз два листи від князя Семена: до княгині Ганни й до княгині Настусі.
— Дорогенька моя Настусечко! — писав князь Семен жінці своїй.— Тужно мені, дуже тужно за тобою. Я знаю, ти подумаєш: тужно, а так довго вісточки не подав про себе! Та я знаю, що ти зараз і виправдаєш мене: напевно, безнастанно в походах та й ніколи було присісти листа написати. Воно так і було, кохана! Щойно сьогодні найшов я більше вільного часу й сів писати листа. А досі весь час в дорозі. Мат ли ми вже малі сутички з невеличкими загонами татар. Не могли з ними заводити відразу рішучої битви. Бо хоч їх милость король наказав усій шляхті рушати на війну й ставитися під Судомиром без гаяння часу збройно, та польська шляхта вельми ліниво збиралася й неприятель повернув ціло в орду, вантажений великою добичезю та з численним ясиром. Коли ж польська шляхта почула про це, також вернула додому. Наших литовсько-руських військ самих замало проти хмарищ татарви. Та й князь Михайло Глинський, хоч і добрий вояка, все ж таки не князь Константин Острозький. Як усюди так і тут, бачу, твоя правда. Із цього, що я описав, здогадуєшся, що нам не зостає нічого, тільки нищити малі татарські загони. Як там ти даєш собі раду дома, господине моя? Що роблять Юрчик і Леся? Часом жалкую, що я Юрчика не взяв зі собою. Йому уже тринадцятий рік — треба ж уже йому вчитися привикати до воєнних невигод. Та на цей раз, хай уже буде так, другим разом його це не мине. Чи дуже журиться наш старий Курдієвич? Опиши все докладно й широко. Григорко хай епічне трохи та рушає скоро з твоїм листом до мене, жду нетерпляче. Цілую тебе, скарбе мій, щиро й сердечно, та й Юрчика і Лесю.
Ваш Семен.
Княгиня бігцем прочитала листа й заховала його при собі. Та й далі забралася до щоденних занять своїх. Аж вечером, коли вже ді-ткь-й свекруха поснули, прочитала листа раз і вдруге. А потім зібралася до писання. Описала все> що діється на замку, як усе приготовано до оборони, які вісті доходять до Слуцька, що діють, що говорять Юрчик і Леся та як Юрчик часто допитується про батька, коли поверне.
На третій день виїхав Григорко зі Слуцького замку з листами від княгинь Ганни та Настусі до князя Семена.
І знов не було довго ніякої вістки від князя...
Зате доходили щораз тривожніші вісті про татар.
Уже сторожа бачила зі замкової башти дими й вогні над селами — певний знак, що татари вже близько й палять, руйнують села.
Вечорами й ночами небо червоніло загравою.
На замку в Слуцьку все вже було готове до оборони...
Та татари до замку не підходили. Видно, по околиці вешталися тільки малі відділи татар для грабунку. На бій із військом такі відділи не могли зважитися, тим більше не могли думати про здобування укріпленого города.
Аж одного дня помітили зі замкової башти відділ оружних людей, що йшов шляхом простісінько на Слуцьк.
У замку засурмили на тривогу. За хвилину всі вже були на своїх місцях, готові до оборони.
А відділ війська підходив щораз ближче...
Аж із башти закликали: 7
— Це не татари. Це наше військо. Це наш князь вертає. Виразно видно вже княжий прапор.
І знов на замку метушня. Та вже зовсім не та, що перше...
Усі заметушилися вітати князя. Донесли про поворот князя, Семена й княгині Настусі.
У неї тривожно забилося серце. Кілька вже ночей мучили її страшні, сни: то бачила князя Семена порубаного, закривавленого, то страшна якась мара кидалася на нього, то собаки шарпали й кусали його...
Чи їде він на чолі відділу свого здоровий та дужий, у славі, чи..? Ні! Цього вона й подумати не в силі!
Під замковими воротами обізвалася відома всім сурма княжого сурмача.
І^знов серце княгині прошила тривога. Бліда вийшла вона зі свекрухою та з дітьми на рундук. Там ждали вже Курдієвич і вся прислуга.
Воротар отворив важкі ворота. Уже спустили зводний міст.
І в'їхав на подвір'я князь Семен, та не на коні, а на возі. Княжого коня провадили за возом. Княгиня Настуся мусила вжити всіх сил, щоби задержати потрібну рівновагу й спокій, та ще й мусіла підтримувати свекруху, що на такий вигляд сина не могла встояти на ногах.
Підійшла з Курдієвичем до воза. У князя на блідому, виснаженому лиці заграла усмішка. _
— Ну, на щастя, я вже біля тебе, дорогенька,-^ сказав він.
— Ти поранений, Семене? — спитала княгиня схвильовано.
— Де рубають, там тріски падуть, кохана! Добре, що живий вертаю. Ми розбили татар під Клецком. Князь Михайло Глинський показався добрим гетьманом,— додав він знову усміхаючись.
Джури помогли князеві зісісти з воза та й понесли його в світлиці.
Княгиня Настуся й княгиня мати подалися за ними.
Настуся послала зараз по замкового лікаря Зиновія, щоб оглянув та перев'язав рани князя Семена.
Лікар зараз з'явився. Оглянув рани, обмив і перев'язав.
Одну невеличку рану на правому рамені оглядав довше. Вона непокоїла його.
— Це татарська стріла зранила,— говорив князь,— рана невеличка та пече гірше від усіх.
— Цю рану треба випалити,— казав лікар,— стріла мусіла бути отруйна. Та на щастя, мабуть, отрута не мала вже первісної сили, а то було б лихом скінчилося.
І взявся випалювати рану.
Обидві княгині не відступали від постелі недужого.
Увесь нагляд над господарством у замку здала княгиня Настуся на ключницю Ольгу. Уперше, відколи вступила в Слуцький замок, не займалася нічим, нічим не цікавилася. Навіть до дітей мало заглядала. Мов прикута сиділа біля постелі чоловіка. Сиділа й свекруха, та невістка відсилала її насильно на спочинок.
Рана на правій руці не гоїлася. Лікар Зиновій був безрадний.
— Не знаю, що це? Рана не гоїться, рука синіє. Отрута видно діє, хоч поволі, але певно. Треба конче покликати лікаря з Вільна. Я сам не можу зарадити, боюся.
І помчала карета по лікаря до Вільна. Приїхав. Оглянув, обидва лікарі радилися.
— Нема іншої ради,— вирішили,— треба праву руку відтяти. Сказали це князеві.
— Ні! — сказав князь рішуче.— Я на це ніколи не згоджуся. Що я вартий без правої руки?!
Тоді лікарі звернулися до княгині, щоб вона вплинула на князя. Та що вона не напросилася, не намолилася,— князь навіть їй не дав намовитися.
— Ні, ні,— говорив уперто,— не дам відтяти собі руки ніяк і ніколи!
А отрута робила своє діло...
Г завис сум над СлуцьКим замком, над цим замком, де від часу, як у його пороги увійшла княгиня Настуся, тільки радощі витали, ясні сонячні радощі повних вісімнадцять літ.
Чорний сум повис над замком і на город, на Слуцьк стелився темними тінями...
Бо любили слуЧани й геройського князя, й княгиню добру...
Смерть підходила крадькома до хоромів княжих. Почув князь Семен її подих у кімнаті й велів покликати писаря та свідків, щоб списати заповіт. Прийшов писар Гринь Хриневич.
Князь Семен казав підняти подушки, щоб міг сісти на постелі.
Пан Гриневич глядів сумно та допитливо на князя.
— Дивитеся на мене, пане Гриневич, що з мене зробилося? Ой так, не знає чоловік ніколи, що жде його.
— Та, ваша ясносте, ще не треба тратити надії,— пробував потішати князя пан Гриневич.
— Пане Гриневич, не говоріть мені цього! Я знаю, що була надія ходити ще по цьому світі, та калікою ходити не хочу. ЇЦо варта людина, яка не приносить світові ніякого хісна, тільки тягарем стає для нього.
— Чи ж ваша ясність і теє... без руки не були б пожиточні для рідного краю? — говорив пан Гриневич.
— Не знаю, та що найважливіше, до чого мене призначив мій рід, я вже не міг би сповняти — без правої руки вояк, не вояк.
— Чи, князю, тільки шаблею служать рідній землі?
— Знаю, що не тільки шаблею,— але я тільки шаблею можу йому служитиТ До іншого я не підготований, а може, й не здібний. Та лишім це,— сказав князь,— така Божа воля, щоб я перенісся в кращий світ і хай так буде.
Прийшли й свідки: дворецький Курдієвич і Каратницький, управитель Мстислава, що тому три дні приїхав був, щоб здати рахунки.
Старий Курдієвич, як побачив князя, що лежав у постелі, не міг спинити сліз та не робив князеві ніяких докорів за впертість, знав же ж добре, що й просьби, й мольби княгині Настусі не помогли.