Так промовила небога,
І обидві впали,
І, мов діти, до німого
Лику промовляли:
"Чудотворная святине,
Божа благостине,
Нам прибіжище в невірній
Стороні єдине!
Сохрани нас, заслони вас,
Благодатна Мати!
Дай нам чудеса, мов крилас,
Дивні воспівати!
О Пречиста! Ти все можеш:
Можеш скелі-гори
Розкопати і дорогу
Проложити в морі;
Кам'яне, несите кров'ю
Серце обернути
І небесною любов'ю
До людей натхнути.
Ти вже чудо сотворила
Між чудес велике:
Несподівано зробила
Кротким серце дике.
3-між сього поганства,
В рідний перенесемося
Край до християнства!
Дай крилі нам. Божа Мати,
Крилі голубині,
Як витали, знов витати
В рідній Україні!
І нехай твій лик явленний
В край наш завітає
І народ благословенний
Навкруги збирає!
Нехай людські очищає
Душі там од скверни
І від Росі одвертає
Нарід сей мерзенний.
І нехай усі трудящі,
Всі обремененні
Веселяться, мов гулящі,
О Твоїм спасенні!
І, забувши всі тривоги,
В молитвах зіллються,
І в божественні чертоги
Духом вознесуться!
Ти, свята, всепіта Мати,
Повна благодати;
Дай нам рідний край вбачати,
Бога прославляти!"
ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
ДУМА ПЕРВА
І
О Києве, оманна просторік святине,
Безодне мідяків дурних мозольних!
В тобі останній глузд народу гине
По капищах безумно-богомольних...
По капищах твоїх многопрестольних
Теряють розум вкупі з мідяками
Ті, що в своїх роботах потогонних
Бідують-б'ються по ріллях з волами
І хлібом діляться з попами-туманами.
ІІ
О Києве! Ти ідеали віри
Старої нам в ділах нових являєш,
Що поночі снували суєвіри,
Ти повидну утоком затикаєш:
Основину, що древні ізувіри
Тобі, мов дику мрію, завішали, —
Ту, що ченці й попи понапрядали,
І безощадностю лихого гайдамацтва.
ІІІ
Що поп'яну тобі в шинках співалось,
Ти по-тверезу книжним складом пишеш
І, щоб лихе знов тліло та займалось,
На попели руїнним духом дишеш.
Нам з Музою тепер одно зісталось:
Твоїм сліпим письменством гордувати
Твою наслідню мрію зневажати,
І зло, що ти хотів би вихваляти,
Таким, яким воно бувало, змалювати.
IV
Співай же. Музо, про ту лжу велику,
Що вагонить над Сходом і Заходом,
Збиває письмаків із пантелику
І туманом лягає між народом.
Нехай з святійшим тим, мовляв, синодом
Та з папою безгрішним верховодять
І свій кукіль всівають год за годом:
Твої посіви всі колись посходять:
Письмацькі куколі пшениці не зашкодять.
ДУМА ДРУГА
І
Не чорна хмара суне-наступає
На темно-сиву непроглядну хмару:
Чабан добутків папських придуває
У патріаршу київську отару.
Отари стережуть бровки кудлаті,
Гавкущі, злющі, хоть і не голодні:
Ченці, жерці ротаті та пузаті,
Умом сухі, мов ті степи безводні, —
Блукаючі огні болотної безодні.
ІІ
Сі пастирі кладуть за вівці душі,
Та не свої чернечі, а козацькі:
Бо, починаючи від договору в Буші,
Благословляють купи гайдамацькі;
Підучують за православну віру
Стояти кріпко, сиріч пліндрувати
Ксьондза-уніта і ляха-невіру,
А жиду пільги й спуску не давати:
Бо він од Господа і від людей проклятий.
ІІІ
Релігія любві тут обернулась
В релігію ненависті гидкої,
І в темнім богомільстві злість проснулась
Варязької старовини страшної,
Як ми Болгарію в крові топили 68,
На кіллє полонян своїх стромляли,
А з наших черепів ковші робили
І на костях кривавих пирували-
Герої, що себе тиранством прославляли.
IV
Чабан добутків папських Оборницький 69,
Гладенький, чисто голений, блискучий,
Ізвивстий отаман єзуїтський,
Під язиком ховає яд гадючий
І крадеться до сонної отари
У загородь, у Лавру чудотворну,
Де наші предки сотні літ куняли
Під гук ірмосів, кондаків, трезвону,
Знайшовши в них собі від пекла оборону.
V
Тихенько крадеться отаман єзуїтський,
Мов чоботом проміж яєць ступає,
Дарма, що з ним вельможний пан Брольницький
Як півень, вгору носа задирає,
Як хижий раріг, зиркає очима,
Сап'янцями скрипить, в підкови креше,
Пишається широкими плечима,
Перснями бороду-лопату чеше
І про свій древній рід за кожним словом бреше.
VI
І риба немала сей пан Брольницький:
За ним шляхетний почет виступає
Він, каштелян і райця королівський,
Послом ченцям себе тут об'являє.
Ведуть посла в трапезу і медами,
Ще з Туровських пивниць, гостей шанують *
Бо, хоть Потія вигнали киями 70,
А королеві все-таки голдують
І хочуть знати, що від речника почують.
VII
"Се, мабуть, Рутському 71, так як Потію,
Дає король чуже добро й надбаннє...
Та є в нас чим його турнути в шию
І низове купити отаманнє.
Святі отці печорські та Успеннє 72,
Наш древній образ, темний, чудотворний,
Не презрять нашого до них молення,
Коли б ізнов на нас прийшов день чорний...
Втікатимеш од нас, вужако ти проворний!"
VIII
Так пошептом ченці ксьондза вітають,
Що справді, мов той вуж, між ними в'ється...
До нього повні кубки вихиляють.
Він, мов сріблом дзвенить, сміється...
"Се мій речник, — промовив пан Брольницький, —
Бо я посольських прав не розумію.
Я каштелян і райця королівський,
Но раяти в обозі тільки вмію,
А в справах потайних туманом туманію.
ІХ
Хоч мій отець на Полоцькім владицтві
Давно мені нагрів був місце тепле,
Та ні, нехай в церковному дідицтві
Кунцевич 73 в дзвони дзвонить, в било клепле;
А я мечем волю собі дзвонити,
Як славні пращури мої дзвонили,
Що замок наш, Брольник Великий,
Від Батия 74 над морем боронили
І флот його з гармат розбили й потопили". —
Х
"Оце ж то й горе, що місця в вас гріють
На всі владицтва та й архімандритства
І всобиці між Руссю й Руссю сіють
По хижому наказу єзуїтства", —
Так відказав послові Плетенецысий 75,
Колись юркий маршалок повітовий,
Тепер святий архімандрит Печорський,
До бою за своє добро готовий,
Як се показує й покій його столовий.
XI
Скрізь по стінах Трапезної світлиці
Під склепом старосвітської будівлі
Пищалі семип'ядні, гаківниці,
Луки, сагайдаки, шаблі висіли.
Бо й Тур-архімандрит 76 ходив войною
З козацтвом грошовим в Литву шукати
Печорського надбання, і святою
Підмогою Пречиста Божа Мати
Дала йому добро своє в ляхів одняти.
XII
А Плетенецький Єлисей потужно
Успенія святого "хліб духовний"
Хранив і боронив. Стояли дружно
Ченці та козаки за чин церковний,
За ту благочестиву древню віру,
Котра нічого більш не вимагає,
Як пліндрувати всякого невіру
І кожного, хто лишні гроші має,
Та з єзуїтами й ляхами накладає.
XIII
Поглядує на нього Оборницький
З-за кубка срібного, мов лис хвостатий,
Не знає, що сказати пан Брольницький,
Посел, на розум дуже небагатий.
"Вельможний пане мій архімандрите! —
Озвавсь речник. — Не час про те гадати,
Як нам "хліби духовні" поділити, і
По правді "столиці" пороздавати
І надбане з мирян добро попаювати.
XIV
Не час і не пора: бо з-за Дунаю
Погрожує, мов Божий суд, руїна
І нашому, і Дніпровому краю...
Заллється полом'єм вся Україна,
Почезнуть села й городи з церквами,
В монастирях медів не будуть пити,
І там, де ми бесідуємо з вами,
По пустках сови тільки будуть вити
Проміж німих могил свої пісні квилити". —
XV
"Сіль на язик тобі! Печина в зуби! —
Гукне старий чернець, рудий і сивий,
Обтерши чорною полою губи. —
Що се нам лях провадить нечестивий?"
І, мов дрімучий бір, заколихались
Чернечі голови під намітками,
У пеклі тканими. Ченці шептались
Один з одним, немов дуби з дубами
Або розпатлані вночі відьми з відьмами.
XVI
Ворожий дух між Руссю і ляхами,
"Лукавий" дар гнилої Візантії *,
Владикував над ницими умами
І в душах покріпляв інстинкти злії.
За кубками солодкими сиділи,
А д' серця кров недобра приливала,
І, мов вовки, із-за пеньків гледіли...
Гостей така ж ненависть розбирала,
А шляхта молода аж шабельки стискала.
XVII
Один речник, як місяць понад хмари,
Угору над темнотою здіймався.
Достав з кишені срібні окуляри,
Надів, блиснув і мовчки осміхався.
Йому Брольницький подає цидулу,
Інструкцію рекому королівську,
Читає він, почавши з артикулу
Про ту спасенно-мудру власть попівську,
Що вміє козака гнуздати мацапуру.
XVIII
"Від оних давніх літ, як прилучилась
З Литвою Русь до польської корони,
Печорська лавра славою покрилась 77...
Течуть людей до неї міліони,
Щоб там мощам подвижницьким молитись,
Дарами штити всечесне Успеннє,
Святими молитвами просвітитись,
Прийняти від гріхів душі спасенне,
А тіла з тяжких недугів ісціленнє.
XIX
Вважаючи ж на жизнь благочестиву
Печорських іноків, ми простирали
З престолу нашу руку милостиву
І їм хліби духовні подавали.
Яко ж і в дальших часах обіцяєм
У нашій ласці братію держати
І на Успеніє, старим звичаєм,
Церковні добра щедро надавати,
А чесна братія нас мусить послухати.
ХХ
……………………………………………
XXI
Ченці осклабились і зуби скалять,
Мов перед лубкою ведмідь кудлатий...
Велику милость королівську хвалять,
Готові їй усяк допомагати.
Питають: що ж чинити з козаками,
Як прийдуть у печери сповідатись?
Якими посилати їх шляхами,
Щоб здобичі та слави набиратись,
І вповні, мов бджола, у монастир вертатись?
XXII
Киплять меди по кубках джереластих.
Премудрі надписи ченці читають...
Із-за борід, мов кущ лози, метластих,
Раз по раз кубків служки доливають...
За короля і за його наданнє ,
Хлібів духовних інокам смиренним,
Іде гучне поза столом вітаннє
І розлягається під склепом темним,
Як гомін мертвих душ у тартарі підземнім.
XXIII
І, мов "козацьке сонце" серед ночі,
Що світить низовцям у гайдамацтві,
Блищали хижі єзуїтські очі
У темнім з роду в рід чернечім царстві.
"Панове! Я скажу вам щиру правду, —
До грецьких ницаків рече латинський, —
У таємничу королівську раду
Зібрались біскупи і нунцій римський:
Бо пише патріарх до них єрусалимський,
XXIV
Що християнству вже кінець приходить.
Уся земля понад трьома морями,
Котрою цар турецький верховодить,
Здвигнулась, ніби води під вітрами.
Ввесь мусульманський світ заколихався,
Як океан колишеться ревучий:
Народ невірний на войну піднявся,
Гогоче, мов та бездна бездну звучи,
Рикає, наче лев ногами землю рвучи". —
XXV
"Воістину, — рекли ченці, — се діло
Не людське, сатанинське, люте, дике!..
І грецьке християнство допустило
Таке насильство віри превелике?" —
"Се буде не над греками творитись:
Вони вже й так у турка під ногами.
Солома силі мусить покоритись...
А розпічнеться ся біда над вами, —
Над чудотворними печорськими мощами". —
XXVI
"Не діжде плід Агари навісної 78, —
Загомоніли бороди-лопати, —
Коснутись віри нашої святої!
Заступить нас чудовна Божа Мати.
Вона й од хижого Менгли-Гірея 79
Серед мощей нетлінних притаїлась
І знов на вопль юроди Досифея 80
У шаті новокованій явилась,
І Лавра знов її дивами збагатилась".