За трудовий сезон, а він починаєтья в березні й закінчується у жовтні, одна сім'я таких мурашок знищує 3—5 мільйонів шкідливих комах.
— А у вас скільки мурашників?
— Ще мало,— спохмурнів Панас Минович.— У цих крихітних працелюбних істот надто багато ворогів. їх винищують птахи, миші, жаби. Немало шкоди мурашникам завдають і люди. Одні просто так, з цікавості, руйнують їхні гнізда, інші дістають звідти мурашині яйця, якими годують співочих пташок та риб. Останніми роками я переселив на нове місце майже сто нових сімей, і вони добре там прижилися.
— А як це ви робите?
— Наприкінці травня, коли в мурашок уже є кокони, беру з сильної сім'ї відводок, поміщаю в емальоване відро і несу туди, де немає мурашників. Вибравши там світлу галявину з трухлим пеньком, висипаю туди комах. Вони довго, правда, оторопіло бігають по галявині, мабуть, шукаючи старе гніздо, але потім збираються до коконів і будують новий мурашник. Розселення мурашок—копітка справа, але потрібна: там, де поселилися мурашки, не стало личинок хрущів, яєць непарного шовкопряда.
Діти уважно придивилися до сірої, де-не-де вкритої хвоєю піраміди, притуленої із сонячного боку до пенька. Безперервним потоком снують по ній мурахи, одні тягнуть туди здобич, інші виносять рештки з'їдених комах. Невтомні охоронці зеленого друга людини — лісу!
Дійшовши до середини просіки, юннати звернули в гущавину лісу. Зелені гілки сосен торкалися одна одної, утворюючи шатро, крізь яке тільки в окремих місцях пробивався сонячний промінь. Темно-зеленою стала й рослинність під ногами. То вороняче око блисне чорною цяткою вже стиглої ягоди, то зашерхотить папороть, то усміхнеться темно-синіми боками ягода чорниці. Ішли мовчки, тому аж здригнулися всі, коли Жанна вигукнула:
— Гадюка!
— Яка ж то гадюка,— Вітя помітив жовті цяточки на голові плазуна,— то звичайнісінький вуж,— і вже хотів ухопити його руками, та єгер зупинив його.
— Не руш! Це — теж корисна лісова тварина, бо з'їдає чимало шкідників — комах, личинок, слимаків...
— А що то в нього за ґуля? — спитав Валик.— Наче м'ячика проковтнув.
Вуж не тікав від дітей, тільки сичав на них, підвівши голову з роздвоєним язиком.
— Вужеві пощастило проковтнути солідну здобич, набагато товщу за нього.
Переконавшись, що люди не збираються його чіпати, вуж опустив голову і занімів.
— Бачте, як йому важко, ледве дише! — засміявся єгер, і всі рушили далі.
— А гадюки тут є?
— Є. Проте вони ніколи перші на людей не нападають, тільки захищаються. Отож іди й уважно дивись під ноги: наступиш гадюці на хвоста — вона не стане з'ясовувати, чи ти ненароком, чи навмисне. Вкусить!
Кабани
Попереду стало виднішати.
— Лось! — показав у той бік рукою єгер.
Трохи збоку від доріжки, якою йшли діти, стояв красень. На зеленому тлі ясно виднілись його розлогі роги, що нагадували формою соху. Звір застиг не рухаючись. Олесь схопився за фотоапарат. Під ногами хруснула гілка, і лось щез.
За галявиною дорога спустилася вниз, і діти знову опинилися перед Суничкою. Але не стали її переходити, пішли вздовж берега. Чимдалі пробиратися в заростях очерету, вільхи та памолоді осики було все важче. Під ногами з'являлася вода, дітям доводилося пригинатися, пролазячи під гіллям.
— Кабани!
А ті вже побачили дітей і, сердито глянувши, подалися в глиб лісу.
— Сфотографував? — поцікавився єгер в Олеся.
Де там! Уперше в житті зустрітись отак з кабанами й розгубитися. Звернули на кабанячі сліди. Вийшли на галявину, зрідка порослу соснами. На ній повно обгризених кияхів.
— Тут ми підгодовуємо кабанів,— пояснив єгер.— Кладемо в лісі купи кияхів, сиплемо овес.
Панас Минович присів над однією з кабанячих стежок.
— Сліди зовсім свіжі!
Охоплені мисливським азартом, школярі попрямували далі.
— Тут вони рилися,— показав єгер на довгасті траншеї, на дні яких виднілось обгризене коріння,— а тут — спали. Чи не нас злякались.
...Кабанів удалося побачити аж під вечір. На величезній галявині в мішаному лісі паслося їх п'ятеро: свиня і четверо поросят. Свиня рилася в землі, лишаючи за собою довгі борозни, поросята гралися.
Клацнув фотоапарат Олеся, і вони повтікали.
— А он косулі! — прошепотів Панас Минович.— Не туди дивитесь, зверніть увагу на дуба з розчахнутим верхом, під ним вони й пасуться.
Граційні кізки вихопилися з-під кущів і швидко сховалися в лісі.
— Природа, бачте, добре подбала, щоб масть косулі була в тон із рослинністю. Треба мати добре натреноване око, щоб розгледіти їх одразу. А зайця за метр не побачиш, де він. Звірі маскуються од небезпеки.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГА
Діти заповнили просторий вестибюль палацу. Чого тільки не було тут: до дня відкритих дверей юні краєзнавці підготували цікаві альбоми, віднайшли цінні експонати — особисті речі партизанів, підпільників; юні спортсмени принесли знаки своєї доблесті — кубки, медалі, грамоти; юні конструктори — моделі, діючі машини, проекти. Багато дітей зібралося і біля юннатського куточка.
Прекрасно виготовлені колекції комах, метеликів, бабок, жуків та чучела птахів, риб, дрібних звірів, гербарії найрізноманітнішої рослинності... А на кожному з них напис: "Зібрали в районі річки Сунички члени науково-практичної експедиції". Трохи далі — панорама. Над річкою зависла ранкова імла. Сонячні промені ледь видніють крізь сизуватий серпанок туману. Дерева ще сплять, а між віттям уже пташки. Найрізноманітніші охоронці лісу, видно, співають хвалу новому дню. Трохи далі, на другому плані, боброва хатка. її мешканців уже не видно. Хто ж їх наполохав? Може, той лось, що чистить свої роги об кору товстелезної сосни, чи борсук, у якого лише ніс виглядає з-під землі? А може, діти, які зграйкою скупчилися на крутому березі річки?
Сонце ось-ось вигляне з-за небокраю. Діти радісні. Ще б пак! Їхній день лише почався.