Чого б це? Вимкнула компютер, устала і швидко пішла йому навстріч: їй не хотілось, щоб їх поба-чили в робочій кімнаті. І так колеги вже помітили Генріхове вчащання, і хтось кинув ніби в жарт: "Він її колись украде!" Це Кларі було неприємно, тим більше, що не раз ловила себе на думці, що боїться Ураноса. І зараз стривожилась, відчубиш на собі його вивчаючий зеленкуватий погляд.
— Що сталося?— холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.
— Я прошу вибачення, Кларо, за несподіваний приїзд. Уявіть собі, мені чомусь здалося, що сюди знову прибула ваша подруга і нам "утрьох буде веселіше", як ви казали. От я й поспішив…
— Віри немає. Та вона й не збиралась.
— Правда? — здивувався Генріх.
— Вона вас цікавить?
— Ну що ви, що ви! — Генріх схилив набік голову, зазираючи їй в обличчя. — Я скучив за вами, Кларо. А щодо Віри, то я ж кажу: чогось подумав…
Ситуація не подобалась Кларі. "Треба негайно відправити його, — вертілася думка. — І взагалі, чи не за-багато він собі дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дурниця!"
— Ви гніваєтесь? — заговорив Уранос, і саме цієї миті Клара нарешті зрозуміла, що їй не подобається в ньому. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоційних відтінків. Раніше не звертала на це уваги, а зараз чомусь відзначила, сказати б, відкрила. — Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття… Ах, я забув, що ви не любите цієї теми…
— Чого б я мала гніватись? — знизала плечима Клара. — Я тільки шкодую, що не можу приділити вам належної уваги: робочий час.
— О, я розумію! Я почекаю.
"Ну що ж, нехай чекає. Демонстрація почуття! А даремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника…"
— А може, не треба?
— Ну, не гнівайтеся, Кларо. Я погуляю тут або поброджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати…
Так, вона знала, що Генріх виявляє особливу цікавість до Антарктиди. Інколи, правда, їй здавалось, що це він тільки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тільки свідчило про його серйозні наміри.
— Як хочете, Генріх. Я мушу докінчити роботу.
Вже була обернулась, щоб іти, але не ступила й кроку: на піщаній доріжці віддалік з’явилися якісь дві кумедні постаті в чорній одежі. Ступали вони важко, хилитаючись то в один, то в другий бік, їхні руки сплели-ся, і невідомо, хто кого підтримував.
— Ну, от і вони! — голосно вигукнув Генріх.
— Хто "вони"? — сторопіло зиркнула на нього Клара. — Я нічого не розумію.
Ті двоє знеможено сіли на лавку. Клара енергійним кроком рушила до невідомих — такого ще тут не бу-вало! Коли наблизилась, скрикнула:
— Віро! Що з тобою? Що сталося?
Віра насилу переставляла ноги, Клара підхопила її під пахви. Обличчя Вірине взялося темною кіркою, набрякло, очі поменшали, губи напухли і потріскались.
— Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш і говорити?..
— Зараз… Відпочину трохи…
— Ну, сиди, сиди. Може, тобі щось…
Віра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотілося тільки посидіти непорушно, щоб хоч трохи заспокоїтися.
Підійшов Генріх. Спокійно, наче нічого й не сталося, сказав до Віри:
— А ми вас тут щойно згадували.
Віра тільки глипнула очима, а Клара закивала головою:
— Так-так. Генріх передчував, що ти прибудеш.
— Правда, не сподівався, що в такому вигляді…
Трохи перепочивши, Віра хотіла розповісти про свою з Ником пригоду, але їй так важко було говорити, що Клара зупинила:
— Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здоров’я. Потім, потім розповіси.
— Насамперед треба допомогти Никові…
— Никові?! — Клара остовпіла.
— Так.
— Навіщо ти його?..
— Не я, це він задумав експедицію.
Клара прикусила нижню губу, м’яла травину в пальцях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але після того, що сталося, вона взагалі не мусить з ним зустрічатися. Попросити керівництво інституту також не випадає: Яркового оточує ігнорація! Хоча, звичайно, на час недуги…
Помітивши її вагання, Генріх сказав, чемно схиливши голову:
— Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вірою не заперечуєте, я допоможу Никифорові Ярковому. Добре?
Навіть не чекаючи на відповідь, кивнув головою і пружною ходою попростував до тієї лавочки, на якій стомлено приліг Никифор. Клара зиркнула на його дебелу спину і подумала: "Він усе знає, цей Уранос! Що за диво?"
— Ходімо, Віруню, ходімо, зараз тобі буде краще… Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсім, цей панцир!
— Уже б скинула, — прошепотіла Віра, — але не подужаю. Добре, що Ник хоч обігрів вимкнув, коли за-йшли…
Клара допомогла подрузі вивільнитися з костюма, і Віра аж зітхнула. Поправила прилипле до скронь волосся, осмикнула голубу блузку.
— Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безодні ми викарабкались! Коли б не Ник…
— Якби не він, ти не опинилася б у тій безодні. Він просто божевільний, твій Ник.
— Не кажи так…— обізвалася Віра, а сама подумала: "Ех, коли б то він був мій!"
Більш нічого не говорили до самого помешкання.
XXI
У теплій кімнаті, на зручній постелі Никифор швидко приходив до тями. Генріх розташувався в сусід-ньому помешканні, але щодня довго просиджував біля Ника, розповідаючи про всяку всячину — і про моделю-вання історії людства, і про зустріч із Кларою, і про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось без-сторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваючи, хоча ці балачки, звісна річ, були йому неприємні. "Який специфічний голос… Де я його чув?.. — думав, поглядаючи на зеленкувате волосся свого суперника. — Ну що ж, Клара вибрала собі, так їй і треба!.." З радістю відзначив, що ревнощів у нього нема, а щоб Генріх не подумав чого-небудь, говорив із ним приязно, по-товариському.
— Дивно, але мені здається, наче ми вже бачились…
— На Острові Розваг, біля ангара.
Никифор почав розпитувати про Уран.
— Холодна, пустельна планета, — говорив Генріх, і якісь іскорки проскакували йому в зіницях. — Бес-кеття водневих скель..
— А як хотілося, щоб там були мислячі істоти! — зітхнув Никифор. — Невже ми самотні в Сонячній си-стемі?
— Ні, я не думаю так. — Він спробував усміхнутися. — Ось я представляю тут Уран. Так, так, мене ж Клара прозвала Ураносом.
— Уранос?.. Дотепно. Вам пощастило бачити Уран зблизька.
— Людство небезпечно далеко висунулось у космос. І заплатило за це величезною кількістю жертв. А далі ціна ця буде катастрофічно рости. Адже всі попередні експедиції на Уран пропали безслідно. Та й наш останній корабель тільки випадково вцілів.
— Ви проти польотів на планети?
— Надмірний апетит не сприяє здоров’ю.
Окинувши поглядом сухорляву постать співрозмовника і пригадавши, що до їжі той навіть не доторкну-вся, Ник подумав: "А ти апетитом, видно, не страждаєш зовсім".
— Але ж цікаво! Та, зрештою, й корисно: скільки нового для науки дала, скажімо, станція на Меркурії?
Генріх мовив:
— А нам Земля цікавіша.
— Вам? Кому це?
— Історикам, археологам… Особливо тим, хто прибув із космосу.
— Це парадоксально, — встав з ліжка Никифор, — про свою планету ми досі знаємо не більше, ніж про Марс.
— Згоден. — Генріх відійшов до дверей і став там біля крісла, обіпершись об нього рукою. — От хоча б земний магнетизм…
На саму тільки згадку про магнетизм Никифор стрепенувся, очі йому засяяли внутрішньою енергією. Магнетизм! Та це ж саме те, з-за чого він прибув до суворої Антарктиди.
— Явище унікальне… — продовжував Генріх. — Землю оточує магнітне поле, сильніше, ніж у самого Сонця! Тут є над чим замислитись.
— Ви маєте рацію, — згодився Никифор. І довірливо розповів Генріхові про хід своїх міркувань, поска-ржився на колег, які не звернули уваги на його "дику" гіпотезу.
— Але я не зупинюся! Я їм доведу… Вони ще почують про мене!
— Не відступати — це мені подобається. Я охоче вас підтримаю. — Уранос розправив свої вугласті ра-мена. — А те, що тут криється таємниця, — він показав на підлогу, — немає сумніву.
— І ви так вважаєте? Оце добре, тепер у мене є спільник!
— Та ще й який!— кивнув головою Уранос.
Никифор був страшенно радий: нарешті знайшовся однодумець! Ввімкнувши літній день (за ілюзорними вікнами зашелестіли ілюзорні, але на вигляд справжнісінькі жита), він почав радитись з Ураносом, як ефектив-ніше організувати пошук покладів магнітної матерії.
Генріх уважно слухав і час від часу покивував головою.
— Я вважаю, що генератор поля близько поверхні. Але як туди дістатися?
Уранос замислився:
— Може, вибухівка стане в пригоді?
— Близькість інституту, їхні датчики… Треба погоджувати програму, а я… — Никифор лише розвів ру-ками.
— О, то з вами повелися несправедливо, жорстоко! Викинути за борт такого проникливого вченого…
— Вони хочуть мого приниження, — стиснув кулаки Никифор. — Але не діждуться, Ярковий не стане на коліна!
В Ураноса аж очі запалали:
— Я цілком на вашому боці!
Чим більше Никифор гримав на своїх опонентів, тим охочіше його підтримував оцей новий колега, випа-дково зустрінутий у крижаній Антарктиді. Никифор був щиро вдячний долі, що нарешті звела з ученим, який не лише розумів його, а і здатен допомогти. Хоча приморожені його щоки не загоїлись, щеміли і ятрились, він вирішив негайно обслідувати грот біля полюса. Ним ніби заволоділа якась гарячка, він не схотів навіть підо-ждати Віру, яка мала зайти з хвилини на хвилину.
— То що, ходімо?
— Ходімо, — не вагаючись сказав Уранос, і очі йому зблиснули зеленкуватими вогниками.
Двері перед ними розсунулись і знову зійшлися. А за неіснуючими вікнами невидимий вітерець гладив неіснуючі жита, і шелестіння колосків незримими хвилями котилося в помешкання.
XXII
Спочатку в сизуватій імлі годі було щось розгледіти, але потім очі звикли, і Никифор почав розрізняти попід стінами грота кучугури каміння. Деякі брили мали таку правильну форму кубів і призм, що виникала ду-мка: чи не оброблені людською рукою? Високо вгорі плавали сизуваті шалі пари. Ось і червоне коло на долівці, про яке розповідала Віра. Так, річка витікає звідти…
Никифор ішов попід стіною, роздивляючись і обмацуючи породу, а Уранос мовчки стояв, опустивши ко-роткі руки. Інколи, правда, підносив ліву на рівень обличчя, неначе поглядав на годинника, але там годинника не було, а виднілася тільки блискуча платівка на вказівному пальці. Мабуть, та платівка дуже йому подобалась, бо дивлячись на неї, Уранос аж губами ворушив.