Головань качався в ліжку і все думав про супутників. Може, й справді йому привиділось? Може, то була якась зірка, а не другий супутник? Але ж обидві цятки помітно рухались…
На ганку щось загупало. До хати вбіг схвильований Рукань. Гукнув ще з порога:
— Чув?
— Що? — нехотя обізвався Головань.
— Сигнали… супутників! Ти таки правду казав — їх два, і знаєш…
— Знаєш… знаєш… — перекривив Головань. — Я одразу побачив, а ти…
— Ну, пробач мені, пробач… Я не міг тоді повірити… Так знаєш, що то за другий супутник? Це ж наш електронний хлопчик! Він і наймення собі придумав. Дем’янко Дерев’янко зветься.
— Та ну?
— Слово честі!
І хлопці помирились. Мало не до світанку просиділи біля Голованевого приймача. Як вони зраділи, коли почули Дем’янків голос! Здорово виходить — їхній маленький робот опинився на орбіті супутника! Хто б не радів з цього?
Головань навіть кинувся на радощах танцювати і побудив батьків.
— Чи ти не здурів? — розсердилася мати. — Ану лягай уже!
— Зараз, зараз, — вгамувався Головань. Рукань рушив до дверей.
Посиділи ще на ганку.
— От здорово! — упівголоса захоплювався Рукань.
— Здорово то здорово, — замислено сказав Головань. — А як його з орбіти вивести? Пропаде, неслух поганий.
Замислилися хлопці. Вони добре знали закони механіки. Дем’янко рухається по орбіті за інерцією. А ко-ли там, угорі, нема повітря, то й ніщо його не гальмує. Виходить, отак і кружлятиме вічно… Для того, щоб ро-бот-супутник почав знижуватись, треба зменшити швидкість його руху. А як це зробити?
Довго сиділи хлопці на ганку і не могли нічого придумати.
Вони так і не пішли спати.
Коли нарешті розвиднілось, побігли до Михайла Васильовича і про все йому розповіли. Вчитель вислу-хав їх, подумав, а тоді й питає:
— А ви не пригадуєте, — черевики були в цього недисциплінованого Дем’янка?
— Аякже! — вигукнув Рукань.
— Звичайно, — підтвердив Головань. — Я надів йому Андрійкові.
— Гм… Це добре, — хитро усміхнувся вчитель. — А ви не забули закон механіки про дію і протидію?
— Дія дорівнює протидії, — випалив Головань.
— Ну ось. Тепер ідіть і подумайте над цією задачею. Після уроків поговоримо. Сьогодні ж і радіозв’язок встановимо з Дем’янком.
…Цього дня друзі були в класі неуважні. На запитання вчителів відповідали невлад. Та воно й зрозуміло: вони увесь час думали про Дем’янка Дерев’янка. Кожен з них перебирав у думці слова Михайла Васильовича. Про що він говорив? Про закон дії і протидії. Але до чого тут Дем’янкові черевики?!
На останній перерві Головань раптом просяяв.
— Я здогадався! — вигукнув радісно він.
ОСТАННЄ КОЛО
А Дем’янко тим часом кружляв і кружляв довкола Землі. І невпинно викликав на зв’язок свою Непитай-лівку.
Він придивлявся вниз, і коли не заважали хмари, добре бачив континенти, океани, моря і навіть деякі ве-ликі острови. Земля здавалась відсіля величезним глобусом. Часто Дем’янко пролітав над Чорним морем. При-дивлявся. І Дніпро помітив. Десь там і його рідна Непитайлівка.
— Невже в Непитайлівці не чують мене? — бідкався Дем’янко.
Нарешті його антена вловила відповідь. Непитайлівка? Так і є.
— Дем’янку Дерев’янку! Говорить Непитайлівська школа. Ти нас чуєш?
— Чую, чую! — відповів Дем’янко.
— Шкодуємо, що в тебе нема апаратури для дослідження космічного простору…
— А я не шкодую, — перебив Дем’янко. — Мені й так уже набридло в космосі.
— Якщо ти не погубив своїх черевиків, Дем’янку, то зроби ось що…
І на цьому розмова обірвалася, бо Дем’янко залетів далеко за Непитайлівський обрій, і радіохвилі з Не-питайлівки не могли його досягнути. Зиркнув на свої ноги — черевики є. Але для чого це вони почали про че-ревики?
Минуло більше доби, коли Дем’янкові нарешті знову випало пролітати над рідними степами. Ще тільки світало, а Непитайлівська школа обізвалася до Дем’янка.
— Алло! Алло! Говорить Непитайлівка! Дем’янку Дерев’янку, ти нас чуєш?
— Чую, чую! — відгукнувся Дем’янко. — Черевики в мене є, хоч і добре зносилися. Ви що, гадаєте, що мої дерев’яні ноги тут замерзнуть?
— Та ні, Дем’янку, не про те річ… Слухай, зроби так. Зніми черевики і спочатку один, а потім другий із силою кинь уперед, в напрямку свого руху. Це загальмує твій політ, і ти почнеш знижуватись. Зроби розрахун-ки, щоб…
Зв’язок знову обірвався, але Дем’янкові й так усе було ясно. За кілька хвилин він зробив потрібні розра-хунки. Виходило, для того, щоб він приземлився на півночі України, біля Непитайлівки, гальмувати треба над Африкою.
"Ех, коли б уже скоріше! — подумав Дем’янко. — А поки що підготуюся. Треба роззутися".
І почав розшнуровувати черевики. Поки скинув, то набрався мороки. Черевики наче прикипіли до ступ-нів. Мабуть, разів з десять облетів навколо Землі, доки скинув.
Востаннє облітає Дем’янко Землю.
Дивиться вниз, крізь хмари бачить обриси Африки. Он і пустеля Сахара.
Зібрав усю силу, розмахнувся і — черевик полетів уперед. Віддача м’яко штовхнула Дем’янка. За ним — другий! Знову штовхнуло. Дем’янко відчував, що швидкість його польоту різко зменшилась. Нарешті! Він зни-жується!
Ось уже відчутно тертя повітря. І щомиті все більше й більше. Дем’янкові стало неймовірно жарко. Пе-ред лінзами клубочився якийсь туман…
Знайшли маленького робота під Непитайлівським лісом у болоті. З болота стирчали тільки дерев’яні но-ги.
Головань і Рукань витягли Дем’янка. Обмили його, обтерли. Оглянули. Наче все було гаразд. Голова, но-ги й руки були на місці. А Дем’янко — ні пари з вуст…
— Дем’янку, — покликав Рукань. — Це ж ми… Обізвися… Скажи хоч слово.
Він навіть спробував трусити робота, але той мовчав.
— Почекай, — втрутився Головань. —У нього, мабуть, щось зіпсувалося всередині. Певне, якийсь блок розладнався. Адже витримати таке тертя в атмосфері — це не жарт! Добре, що так скінчилося. А то міг би зго-ріти! Врятувала робота ота вогнетривка речовина, в якій ми його викупали.
Дома хлопці взялися до роботи. Дем’янко таки справді постраждав від високої температури. Але полаго-дити його було неважко.
Якусь годину прововтузилися хлопці, і робот, немов прокинувшись зі сну, заговорив:
— Невже я знову у рідній Непитайлівці? Ох і здорово… Ну, тепер я вже не буду тікати. Вчитимусь разом з вами. Згода?
— Згода! — гукнули веселі хлопці. — Тільки щоб не пас задніх!
— Хто? Я? — скинувся Дем’янко. — Це ви мене ще не знаєте! Я не буду, як оті Лежні, що мріють про вареничні дерева, або як той бовдур Мицько…
І він розповів про Баранове урочище, Лиса Микиту, про свої пригоди у Казковому лісі— геть-чисто все, що з ним трапилось після того, як виїхав на псові з Непитайлівки.
Головань та Рукань тільки перезиралися, а малий Андрійко від захоплення аж пальця засунув у рот, наче то була найсмачніша цукерка.
— А знаєш, хто тебе увімкнув? — обізвався він до Дем’янка, коли той скінчив розповідати.
— А хто?
— Це ж я…
Смішинки так і вигравали в хитрючих Андрійкових очах! А Головань з Руканем заклякли з подиву. Так ось коли признався малий пустун!
Про все розповів Андрійко, не сказав лише одного — як тоді засторчакував із шкільного вікна…
— А пес, Дем’яночку, то ж наш Кудлай, то він мене шукав… Аж на світанку прибіг, бідолашний.
Андрійко вибіг на ганок і гукнув. За мить Кудлай тицьнувся йому в коліна. Підійшли до Дем’янка.
— Познайомся, Кудлай, — сказав Андрійко до собаки, гладячи його по голові.
Пес радісно махнув хвостом і подав лапу.
— Будемо разом до школи ходити! — вигукнув Андрійко. — І він з нами бігатиме.
— І всі дружитимемо! — додав Дем’янко. І тут задерикувато продекламував:
— Ми будемо гарно вчитись
І книжки читати,
Щоб нам більше за Луканя
Й Голованя знати!
АНДРІЙКОВА ТАЄМНИЦЯ
Минуло кілька тижнів.
Над Непитайлівкою плив сонячний осінній день. І вікна й двері в хаті Голованів були розчинені: пофар-бували підлогу, то щоб просихала. Малий Андрійко аж засміявся, коли побачив, що в одній банці залишилося чимало червоної фарби. Ухопив ту банку, знайшов пензля, вискочив надвір і, не довго думаючи, почав розма-льовувати білу стіну.
— Що це ти робиш? — спитав його Дем’янко.
— Хіба не бачиш? Малюю півня. Ну, як, виходить?
— Та щось не дуже, — відповів Дем’янко Дерев’янко. — Але чому ти малюєш на стіні?
Андрійко знизав плечима:
— Просто так, а хіба що? Он у Руканів усякі візерунки намальовані, у баби Горпини — квіти. А я собі хочу півня.
— Так, стіни розмальовують… — задумливо промовив Дем’янко. — От тільки не розумію : навіщо це?
Андрійко домалював зубчастого гребеня, прицмокнув від задоволення, а тоді сказав:
— Навіщо? Бо красиво. Стіни побілені, а на них малюнки. Мати казали: "Хата веселішає, сміється!" Ну, то як мій півень, Дем’янку?
— Не дуж-же.
— "Не дуж-же, не дуж-же"! — перекривив Андрійко. — Нічого ти не тямиш.
— Шия чомусь витянута, пір’я на ній настовбурчене, — продовжував Дем’янко, — одне крило довше.
— Ну й що? — заперечив Андрійко. — Це Півень-Задирака! Ось іще трохи підмалюю гребеня, ось так, бачиш, як палає? Готово, як живий!
Почувши їхню балачку, підійшла Андрійкова мама. Він і в неї спитав:
— Правда ж, мамо, як живий?
— Не зовсім, Андрійку…
— А що таке? — вирячився малий художник. — Одне крило довше, так то ж він його розпрямив, щоб ударити…
— Я не про крило, воно якраз непогано вийшло, — сказала мама, — а от про сережки ти забув. Дай пенз-ля, домалюю і трохи підправлю.
Диво дивне! Пензель у її руках наче сам малював. З’явилися гарні сережки, ожило сердите око, а хвіст запалав багряним полум’ям!
— Отепер справді, як живий! — вигукнув Дем’янко.
Вони всі відійшли на середину двору — звідси Мальований Півень видавався ще кращим. Помітив його і Зозулястий, що походжав коло повітки. Певне, той, мальований, не сподобався йому, бо Зозулястий одразу розпустив крила, витягнув шию і, погрозливо заквокавши, кинувся до стіни. Раз довбонув її, другий, — штукатур-ка так і посипалась. Андрійко зареготав, а мама вхопила Зозулястого і вкинула до курятника.
— Ну, нащо ви його… — аж хлипав од сміху Андрійко. — Хай би ще побився!..
— Еге, я мазала, а він мені псуватиме!..
Та не встигла Андрійкова мама дійти до ганку, як Зозулястий видерся попід стріхою і знову люто кинув-ся до Мальованого.
— А киш, навісний, киш! — скрикнула мама. — Спіймай його, Дем’янку.
Дерев’янко погнався за півнем, але той крутнув убік, Дем’янко заплутався в спориші і впав, а Зозулястий тим часом перемайнув через штахетик і опинився на городі.
Все це бачили Рукань і Головань, що сиділи на ганку.
— Він і півня впіймати не може, — зітхнув Головань.
— Еге, ноги короткі — де там йому… — підтримав Рукань.
Підводячись, Дем’янко слухав їхню розмову і вже почав метикувати: до чого вони хилять?
— Отож я й думаю — треба вдосконалити його, — бубонів Головань.