А що потім актори грають цю п'єсу для півсотні глядачів — та й то добре! — цим уже автор не цікавиться, він бачив виставу тільки у дні прем'єри. І в ці дні не задумується над тим, чи знайдеться ще театр, який відважиться поставити його творіння на сцені, бо ж матеріал надто локальний, однозначний і одноденний, ні для кого більше інтересу не становить. А найгірше те, що вартість матеріалу в художності — нульова.
І що йому високі й невмирущі проблеми, що йому глобальні конфлікти, він же сам — смертний, нинішній, принагідний, то що йому до вічного, що йому до того, що люди в залі можуть бути того вічного спраглі? У нього свій "оптимальний варіант". І ще пишатися тим буде, ще тебе з праведним гнівом допече: а чом же тобі все так не любиться? — і ще комусь звіриться на п'яну голову: генії та великі на те лиш і потрібні, щоб ми при них могли крутитись. Ох, так крутимось, що тільки нас і видно.
Маркуша питає: як можна йти з театру? Дограти ж треба до кінця сезону! І я не встигну нікого ввести замість вас, уже стільки роботи позаду. А що з того, що й сезон, і робота, коли я не хочу крутитися в сонмі дрібноти довкола когось невидимого, великого і визначного, не хочу завалювати хорошу роль, досі я грала самі лише епізоди, у мене висока свідомість, я все старалась робити добре, ні від якої роботи не відмовлялась, а від Бети відмовлюсь. Мене враз возвеличили, возвисили до героїні у виставі, а на висоті треба вміти утриматися, а я нездатна, перекваліфікуюсь у двірника, у нянечку, може, це і є моє покликання. Маркуша каже: симптоми дуже поширеної в театрі хвороби, ним відкритої: суміш комплексу неповноцінності та манії величності. Це, звичайно, хвороба невиліковна? — питаю я.— То чим раніше театр позбудеться такої актриси,— кажу я,— тим краще і для театру, і для неї.
Котуся до себе мало ще не все товариство стягнула, хоче бути в центрі уваги, звичайно, вона тести їм пропонує: який дикий звір найбільше вас приваблює, що б ви зробили, якби опинилися сам на сам із молодою жінкою в лісі, чи боїтесь ви грози...— а потім за відповідями визначатиме характер і майбутню долю, як ворожильниця.
Олександра Іванівна дискусію розпочала з помрежем: що краще — взятися за постановку хорошої, складної п'єси — і завалити її чи нормально зіграти сто разів у поганій п'єсі?
Пуста балачка, софістика, хоч все дуже впритул до моїх власних тривог.
А хто он той симпатичний, інтелігентний і такий ясноокий, з ямочками на підборідді? Костюм на ньому фінський, черевики — теж, здається. Йому б ще "дубленку", новий "дипломат" — і буде зовсім як м'ясник з нашого гастроному. Стоїть, бідолаха, біля якоїсь старушенції — звідки вони тут усі взялися, може, в Олександри Іванівни сьогодні день народження? — стоїть і нудиться, звичайно, але висока інтелігентність не дозволяє відійти геть, а старушенція — чиста тобі мітла, до самісінького держака вичовгана,— усе щебече, щебече,— і він таки нудиться, то що ж, спробую порятувати,— і будьте такі ласкаві... так, я в а с прошу, якщо не важко, келих сухого вина і о-он той крихітний бутерброд з шинкою, і одне варене яйце — о, прошу, сідайте, з приємністю... Наталя.
Найнудніший текст, хвалити бога, позаду, а тепер — Котусина школа: звабливі посмішки, цілий арсенал посмішок, усі білі красиві зубки напоказ, най-вигідніший поворот голови — труакар, тобто півфас, він вигідний для більшості акторів, він красномовний, передає складність підтексту пози,— тепер знову фас із усмішкою. "Коли жуєш, не розмовляй, Алько",— повчав Терен, і мав рацію, а ось тато ніколи не зважав на такі дрібниці — і теж мав рацію; але ж треба щось сказати, скоординувати рухи й слова, в даному випадку можна говорити на рухові, текст мусить бути інтригуючий, щоб інтелігент уже не міг підвестися й піти. Тільки ж нічого мудрого на думку не спадає.
— Пробачте, ви не драматург? І не журналіст? І нічий не племінник, і не зять? Інженер?
Нормальний, звичайний інженер на сто двадцять керебе з прогресивкою? Що ж, придивляйтесь, придивляйтесь, тут можна побачити театр зсередини, у розтині, без муляжів,— невже справді інженер, ніколи б не подумала, та вірю, яка різниця,— звичайно, актори — теж люди. Якоюсь мірою. І ніщо людське їм не чуже, або ж, навпаки, все людське їм надто властиве. Я не жартую, це зовсім не смішно, у вас не точна реакція. Ви приглядайтеся, бо тут страшенно складно зорієнтуватися, де — істина, а де — фальш, хто — маріонетка, а хто — особистість.
Вам сподобалась вистава? О, ви дуже тактовні — ще не встигли "перетравити". Правда, правда, це тривалий процес, тим більше, коли йдеться про харч духовний. Ви де сиділи? Ні, там ніколи не сідайте, краще — десятий ряд, де місця для гостей і преси. Страшенно цікаво, особливо коли приїздять подивитися виставу — комісія чи з театрального товариства, або ж із преси хтось. Місто наше тихе, провінційне, на любителя місто, свого телецентру нема, усяка дрібниця — сенсація, особливо для нас, акторів, ми до сенсацій маємо слабкість.
О, спершу ці гості ніяк не реагують. Трапляється, в антракті й слова не перехопиш, і виразного погляду не впіймаєш — все про погоду та про новий роман відомого автора. Дотримуються етики й тонкого етикету, вони ж люди суто театральні, не дозволяють собі вголос аналізувати, нав'язувати комусь свою особисту думку, але ми вчимося чути невимовлене, бачити невиявлене. Як аплодують, як сидять чи зазирають в програмку та щось записують у півтемряві — все тут
важливо, навіть симптоматично, я б сказала. Допускаємо, що "А" не аплодує — і це ще не значить нічого. "Б" сміється, але це теж ні про що не говорить, бо все залежить від "В". Приміром, він після першої дії вийшов і до кінця просидів у головного адміністратора, попиваючи мінеральну воду,— і "А" щасливий, що не помилився, не поплескав у долоні, а "Б" може сісти й писати розгромну рецензію без найменшого ризику на невдачу.
Ви Станіславського, звичайно, не читали? Ні, не всі вісім томів — заждіть, звідки вам відомо, що їх є вісім? Ну, ну!— стільки навряд чи хто у нас прочитав, а для ознайомлення, для загальної ерудиції... Якщо ви мене не розіграли, якщо ви не журналіст, не рецензент навіть у душі — вам це ні до чого, а коли пишете — то це дуже просто, по-моєму,— хіба ні? Цитата звідси, словечко звідти, кілька прізвищ, зміст вистави, легенький жарт чи театральний анекдот, не надто затертий,— один-два професійні терміни і хоч маленька власна думка — рецензію зачитають до дірок. Ажіотажу запрагнете — критикуйте загадково, тонко, з делікатними натяками на щось там таке, та-аке... Хочете, щоб ніхто не ходив дивитись — похваліть прямолінійно, захоплено, багатослівно — і не скажіть при тому нічого; хочете справити приємність автору — заявіть, що вистава не досягла високого рівня драматургії. А хочете порадувати акторів — скажіть, що театр порятував дуже посередню драматургію. Актори — вони ж як діти. Ранимі, делікатні й беззахисні. Всі знають, яке ефемерне, одноденне, нетривке театральне мистецтво. Вистави смертні не тому, що вони добрі або ж погані, а тому, що їх за півроку встигає подивитись усе наше місто, і їх не покладеш на поличку і не почепиш у рамці на стіні, як книгу і картину. Не вірите, що ми — як діти? Гадаєте — інтригани, в'їдливі, злі й доскіпливі заздрісники? Неправда, ми добрі.
Танцюю? Так, звичайно. І співаю. Слух є, голосок — досить милий, бабуся у спадок залишила. Без нього що б я в театрі робила?
Гарно танцюю? Нормально. Актрисі не дозволено погано танцювати. Взагалі, акторам мало що дозволяється. Сидимо в чужих шкірах і вимовляємо-тексти. Безправний народ, ці актори. Ну, добре, звузимо коло, не будемо узагальнювати, скажімо,— актриси — люди безправні. Точніше, істоти. Наприклад, я шалено, понад усе на світі, люблю вареники з бульбою, але позбавлена права наминати їх досхочу. Знову смієтесь? Смійтесь — вам вареники не зашкодять, а я, вдовольнивши таку свою пристрасть, зможу тільки Карасеву Одарку показувати зі сцени.
Або ось раптом заманулось мені вийти заміж — думаєте, можна? Вийду, приміром, народжу дитину — і відразу на рік-півтора вибула з репертуару, і вже втратила нехай маленькі, та все ж навики професії, які встигла набути за два роки роботи. Он як. А ви кажете — жарти. Та ні, заміж я не збираюсь, просто розмірковую. Доводиться відмовлятись і від вареників, і від щасливого подружнього життя, доводиться вибирати — між дитям і великою роллю, думаєте, всі вибирають сім'ю, тепленькі дитячі руки? Де там, не одна роль вибирає, бо якщо тобі сьогодні дають можливість зіграти Офелію чи Джульетту, ти за таку можливість чортові душу запродаси, бо це, може, неповторний випадок, єдиний шанс у житті,— і потім ніколи більше не буде Шекспіра, розумієте — ніколи, а ви ж не напишете для мене таку роль, аби я потім не шкодувала за Джульеттою. Зрікаєшся дитини — мовляв, це ще колись буде, це прийде, аж воно — хоп! — і не приходить. Джульетту зіграла — не знати чи добре, до речі,— і всі забули, крім тебе самої, минулося, на самоті старі газети переглядаєш, і нікому похвалитися: он що писали! — і написане — не завжди правда, а в дитині — вся правда, хіба ж ні?
Ну, а вродиться те дитя — то, знову ж таки, намагаєшся здати на руки мамі-татові, бо ж — репетиції, вистави, виїзди, гастролі — малі й великі.
Та ви мене весь час навпаки розумієте, бо я щойно жартувала, а ви хоч би раз усміхнулися. Реакція справді дуже парадоксальна.
Хочете, по-справжньому насмішу? Налийте мені краплю вина — ось так, дякую. "Токай"? Нормальне вино, коктейль занадто солодкий, а це якраз. Дякую. І собі долийте, он бачите, той рудявий, тонконосий і тонкогубий — актор наш, Галько, не церемониться, він грамотний, нюхом чує, де можна випити "на шару", а тут можна,— ач як зазирає в чарку, мов сорока в кістку, знає, що Олександра Іванівна ні з чим не рахується, коли частує.
Скажіть, а ви з багатьма тут знайомі? Ні? Сказали б відразу, я з превеликою радістю представлю. Кожного. Ось там біля Олександри Іванівни — Юрко Метелиця, люблю його, картограя; люблю* голубчика — лінивця несосвітенного, чорт у ньому сидить, красень,— хіба ж ні? Режисера б йому хорошого, зацікавленого, Метелиця світ би здивував, а так — знає, що досить йому на сцені з'явитися — і всім дух від одного його виду забиває,— і що ж він робить, що творить?! Що він показує, цей мій любий, неповторний лінивець! Штампами обріс, як бородою.