Одна з рублених дерев'яних комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. Полетить — і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.
Вночі, коли Тюха захріп у своєму кублі, Сивоок крадькома вийшов з хижі, знайшов припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрівлю вилізти з обаполом ніяк не міг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижі мотузку і, прив'язавши один її кінець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вміло подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навіть коли на стовбурі не було внизу жодної гіллячки. Потім вивудив із темряви свою кладку, прилаштував її так, як виміряв на око заздалегідь, і поповз до двох гостряків, чорніших за саму ніч. Вхопився за них відразу обома руками, тільки на мить затримався, вигинаючи спину і випружнюючи ноги, легко відштовхнувся й безстрашно полетів униз, в причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.
Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до сліз боляче у всьому тілі, але не було часу на плачі та зойки, скоцюрблений і зболений, покотився він по схилу вниз та вниз, а там зірвався на ноги й побіг, самим тільки чуттям угадуючи напрямок.
Так опинився знову в пущі.
Тепер, по смерті Родима, ліс міг би слугувати Сивоокові домівкою. Тільки тут усе було знайоме і звичне, тільки тут малий добре відав, проти кого можна стати на бійку, а перед ким непомітно щезнути, віддаючи належно його перевазі, а там, на рівнині, над якою височів Ситників гострокіл, все було інакше, заплутане й вороже; як вестися в полі серед людей, дід Родим не навчив його, певно, не хотів, щоб Сивоок і попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть інакше, аніж вони, і що не всі на світі такі, як він сам, Родим.
Вперше ступив Сивоок під дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов відбував звичну мандрівку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лісу і маючи певність, що все станеться так, як завжди: добрі боги пущі тільки полякають його, тільки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потім випустять на волю, непомітно виведуть на те узлісся, звідки він завжди починав свої блукання.
Та, видно, мудрі боги пралісу відали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його ніхто, а коли й жде, то тільки біда, тому були милостиві до хлопця і вперше пропустили його до самого серця пущі, до найнеприступніших гущавин, за якими лежали безмежні галявини з найсоковитішими на світі травами і тихі озеречка, де вибудовували свої химерні оселі пухнасті бобри і вигулювалося різнопере птаство. Там був дивний простір, який відкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрібні переліски не спиняли ока, а великі дерева, порозкидувані мальовничими купами то там, то там, ще мовби побільшували й без того просторі обшири галяв, з'єднуючи їх у безконечну велетенську вервечку.
Тут уже нарешті пуща не западалася донизу, вона лежала рівно, вона заспокоїлася в своїй неприступності, і коли б Сивоок став приглядатися, то запримітив би, що звідси увсібіч ліс розходиться наче вгору. Те, що він завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про свої давні намагання досягти місця, звідки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.
Інше захопило Сивоока.
Перед його очима у буйних травах, у перелісках і між могутніми деревами повільно бродили великі пречудові тварини. Було їх тут без ліку. Величезні бики, темно-cіpi, з широкими білими пасмугами вздовж хребта, роздумливо потолочували траву, таку високу й густу, що голови їхні занурені були в неї, мов у воду, і тільки гострі товсті роги пливли по верху, загадкові в своїй несхитності. За кожним з биків хильцем сунулися гніді тілисті корови, а вже за ними видрібочували жваві телята, які кидалися сюди й туди, там щипали, там хапали, але ніколи не забігали поперед вожака табуна. Що старіший і товсторогіший був бик, то більший табун він очолював, пишаючись силою і вмінням, і час від часу низьким густим бутінням застерігаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.
То були тури, володарі пущі, і тут було їхнє царство, з якого вони виходили тільки зрідка, тільки поодинокими табунами в той час, як усе плем'я їхнє жило тут, жило спервовіку, вільне від усього, підкоряючись тільки голосу крові.
Отак вигулювалися за літо телята, набиралися сили бики, прибавляли в тілі корови, ніщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди приступу жоден хижий звір — ані вовк, ані ведмідь, ані росомаха, якщо іноді й ставалися дрібні сутички поміж самими володарями серця пущі, то вони відразу й залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким усі зухвальства й домагання мали бути розв'язані пізньої осені, коли впаде перша пороша на ліси і повітря стане прозоро-дзвінке і пронизливе для всіх повівів і запахів.
Тоді в биків ще побільшають круті бугри під рогами, і вони вибиратимуть найміцніші, найтовстокоріші дерева і вперто тертимуться об їхні стовбури лобами, полишаючи на струпуватій корі краплини густого плину з міцним запахом, що полине по всій пущі. І в кожного тура буде свій запах, і корови зможуть вибирати той, що до вподоби, і йтимуть на запах, який обіцяє так багато зваби й вдоволення. Отут би, здавалося, й початок турячих любовних ігрищ, бо хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!
Та саме тут і розпочиналося найстрашніше і найсолодше водночас. Чи обманювалися іноді туриці лісовими відстанями і приходили на поклик не до найдужчих і найкрасивіших турів, а до старих і немічних або ж ще занадто молодих та зелених, чи й навмисне вибирали кволіших, щоб дати змогу дужчим відвоювати їх у затятій боротьбі? Іноді до одного тура збігалося аж надто багато туриць, а інший не мав жодної, хоч як борюкався з непоступливими деревами, видавлюючи з своїх залоз рештки спокусливого плину. Іноді корови, розгуляні за літо й розманіжені, ще заздалегідь накидали оком на іншого тура і полишали свого давнього вожака, щоб перескочити до нового обранця.
Отоді й закипали криваві бої між володарями турячого царства, ревище стояло над пущею, ламалися дерева, летіла догори чорна земля, тріщали роги, дужчий долав слабшого, вминав його в багновисько і лишав там конати, а сам, струшуючи від надміру снаги валами м'язів на шиї, йшов до відвойованих для себе туриць, заводив їх до вподобаних місць і творив там велике таїнство, яким починався новий турячий рід.
Сивооку хотілося бути дужим, як тур. Тоді б легко подолав Ситника, випустив з-за дубового гостроколу Величку, нарвав би для неї найліпших квітів у лісах. Але це — подумки. А тим часом тільки й міг, що крадькома милуватися могутніми тваринами, які не зауважували його присутності в своєму царстві, були байдужі до всього на світі, окрім самих себе.
Поступово Сивоок переконувався, що й тут панує тільки видимий спокій. В самій повільності пересування більших і менших табунів узвичаєне око вловлювало неоднаковість. Одні, відразу потрапляючи на кращу траву і смачніше галуззя, паслися, майже не рухаючись з місця, інші никали та шукали — не могли знайти, одні бики вели своє сімейство тишком та нишком, інші ще здалеку подавали голос, глухо гуділи, попереджаючи про своє наближення і небажання спіткати будь-кого на путі, шляхи пересувань тих та тих табунів час від часу перехрещувалися, і тоді один тур відступався, а другий гордо проводив своїх далі; опріч того, поміж статечними родинами, очолюваними досвідченими самцями, никали невеличкі табунці молодих турів, а то й просто самотні бузівки, задерикуваті й нахабні. Ці до всіх чіплялися, всім ставали на шляху, без причини лаштувалися до бійки, нахиляючи до самої землі голову й нетерпляче загрібаючи ратицею землю. Та досить було старому турові погрозливо заревіти або ще й наставити на молодика свої страхітливі роги, як той полохливо відступав і простував у пошуках нової пригоди.
З усіх молодих вирізнявся один. Відзначався незвичною мастю — вогниста коротка шерсть, яка тільки під волом починала темніти, обіцяючи набути колись того неповторного відтінку, що буває в старих турів. Був якийсь мовби вищий на ногах і за всіх молодих і за старих турів, яких гнітили до землі важкі бугровиння м'язів на шиї і на загривку. Якщо у всіх турів м'язи, мовби зіпхнуті якоюсь дивною силою, купчилися тільки в передній частині тіла, то в цього вигравало м'язами все тіло. Він весело ніс свої загонисті роги, жируючи, підгецував головою, наче підбиваючи лобом щось невидиме, підтанцьовував на місці, перестрибував дорогу то одному турові, то іншому, лаштувався навіть до бійки і з молодими й старими, іноді й схрещував свої роги в несправжньому змаганні, але відразу ж випручував їх і з веселим вибриком гнав далі.
Цей вогнистий молодий тур вельми припав до серця Сивооку, і хлопець навіть вигадав для нього ім'я — Рудь.
Найчастіше Рудь сікався до великого, мов чорна гора, тура, який бутів грізно і потужно, аж, здавалося, двигтить земля від його бутіння. Якщо для такого довелося б підбирати наймення, то ліпшого й не вигадаєш, аніж — Бутень. Може, той Бутень був найдужчим у турячому царстві, бо від його ревіння полохливо забиралися геть усі табуни, а він вів своє чи не найчислен-ніше сімейство поважно і зверхньо. Ніхто не насмілювався перетнути йому путь; хто опинявся поблизу, намагався мерщій забратися геть, коли чулося його бутіння, то вже ніхто не пробував подавати голос, бо видався б він кволим і немічним.
Може, все це й було не до вподоби Рудю, а може, вигравала в ньому дурна молода сила, якої не знав куди подіти, і тому пхався він напереріз Бутеню, зачіпав його то так, то сяк, дратував більше й більше, аж поки увірвався тому терпець і могутній тур зупинився, пропускаючи повз себе свій табун, а сам погрозливо виставив проти Рудя свої товстелезні роги, на кожному з яких міг би зависнути отакий нахабний туренко.
З таких турячих рогів у діда Родима був лук. Він купив його у проїжджого грецького купця за тяжкі гроші, бо гречин клявся, що такий лук є тільки в нього, що зробив його славетний заморський майстер і закляв, через що ніхто не хотів брати лука па продаж, а він рискнув, бо знав майстрове закляття.