Ти запрошуєшся до Кривого Рога, туди, де постав один з символів твого часу, головна домна країни, небачена й нечува-на споруда, яка виросла на краю криворізького степу, серед садків робітничого селища в такий небачено короткий строк, за який художники не встигають написати картини, а романісти — романи, народилася мовби сама собою, ніби приснилася тобі вві сні прекрасно-реальному, зматеріалізованому мужнім, творчим героїчним діянням твоїх сучасників.
Кривий Ріг лежить у самих глибинах придніпровських степів, за золотими пшеницями, соняшниками, кукурудзами, поля обступають тебе з усіх боків, пшениці стоять, як вода, вусаті ячмені щільні, мов щітка, соняшники й кукурудзи нагадують своєю зеленою несамовитістю щось тропічне.
Навіть найбільше поле завжди нагадує тобі чомусь ненаписану сторінку: така сама чистість і недоторканість землі й паперу, так само позірне безсилля людини перед неуявністю безмежжя праці й таке саме кінцеве торжество, коли після тривалих, упертих, неквапливо-наполегливих зусиль, після найвищого напруження творчих зарядів душі людина засіває зерном пшениці землю або зерном слів папір і отримує сходи, врожай, дарує людям плоди, красу, натхнення.
А що нагадує найбільша в світі домна? Адже ніщо їй не передувало, її ні з чим порівняти, вона мовби окремий світ, загадковий і самодостатній, неймовірно складний і по-своєму прекрасний, в ній обіцянка, надія, могутня безмежність, незбагненність, захват, і водночас усе це, зрештою, вміщується в категоріях суто людських: у вмінні, зухвальстві, точному розрахунку, самовідданості й героїчній наполегливості. Тут вражає все: і те, в який небачено короткий, сконденсований до
фантастичної щільності час споруджено домну, і зухвалість конструкторської мислі, і розмах усього створеного, і картини сміливого боріння людей з часом, з металом, з бетоном, і самий образ домни, могутній її силует, маревно-сизий здаля, твердо-чіткий зблизька, ніби навіть чіткіший за саму геометрію. Мимоволі розгублюєшся перед тією титанічною спорудою, незмога уявити, що зовсім недавно тут зеленіли тихі садочки, що будівельники формували бетонний "пень" домни просто посеред завалів жовтої глини, що перші кільця сталевого кожуха домни монтажники зварювали серед таких руйновищ і завалів багнюки, що найнесамовитіша уява не могла б тоді ще змалювати того гармонійного дива, яке постане тут незабаром.
Анастасія металася з своїм маленьким апаратиком, клацала, нотувала, зраділо загубилася серед величі, прагнула непомітності, хотіла забути про себе зовсім, віддатися спогляданню, свідченню, захватам і славленням.
Ця домна видавалася їй уже й не металургійним агрегатом, а чимось набагато величнішим саме завдяки своїй неповторності. П'ять тисяч кубометрів об'єму, чотири мільйони тонн чавуну на рік, висота робочого простору понад вісімдесят метрів, діаметр горна — понад сімнадцять метрів, під землею прокладено бетонні тунелі, по яких у домну течуть цілі ріки води, неоглядної товщини трубопроводи посилають з повітронагрівачів цілі океани повітря в "легені" печі, повітряний естакадний "міст", який кілометрово перекинувся між домною й гірничо-збагачувальиим комбінатом, подає в черево печі щодобово 500 вагонів шихти, спеціально збудована ТЕЦ свій струм віддає для складних механізмів і агрегатів, для комп'ютерів, які керують усіма технологічними процесами, для установок кондиціювання повітря, бо це вже й не звичайна домна, а щось мовби комфортабельний керований вулкан безперервної дії.
Збудувати все це і збудувати небачено швидко можна було тільки завдяки тому, що на будові з першого дня, з першої години не було ніякої непевності й невизначеності, все було запрограмовано, все завчасно обумовлено, все вирахувано з точністю до міліметра: діаметри, об'єми, розміри, вага, способи кріплення, монтажу, характер робіт, черговість спорудження об'єктів, висота прожекторних щогл для освітлення, потужність енергоблоків і компресорів для подачі стисненого повітря, типи кранів для монтажу (п'ятдесятитонні й стотонні), радіуси заокруглень на кільцевих бетонних автодорогах, кількість номерів на комутаторі оперативно-диспетчерського зв'язку і кількість місць у величезній робітничій їдальні, що вилискує нержавіючою сталлю, емаллю, склом і пластиками.
Ах, якби людське життя можна було планувати з такою точністю, з такою гармонійністю, з такою, сказати б, заданою наперед еталонністю, щоб воно, сягаючи найвищої завершеності в кожному окремому випадку, водночас слугувало б своєрідним взірцем для всіх інших, передднем життя майбутнього!
Кілька днів, добровільно, за рахунок власної відпустки, втомлюючись і виснажуючись до краю, металася Анастасія в Кривому Розі, готувала матеріал, від якого прийшов би в захват навіть її незворушно-скептичний редактор, зустрічала й проводжала майже всі робочі зміни, харчувалася в робітничій їдальні, в гарному готелі соцмістечка, здається, навіть не бувала, бо забула й про сон, аж врешті вимушена була визнати:, від туги й розпуки не порятує тебе ніщо.
Знов і знов пливла вона в гудучому морі, бачила за здибленою знесамовитілою водою порожній причал, знову переживала свій біль, не приймала ніяких виправдань, не хотіла знати ніяких причин. Бо ж слово було дане. Без примусу, без випрошувань і благань. Добровільно й легко. Таке слово не порушують. Та ще так мовчки, загадково, без пояснень. Винний той, хто не прийшов. Не прийти може жінка. Чоловік — ніколи. Жінки завжди мають слушність. Як тирани й диктатори. Вона — диктатор? Сміх і гріх!
Замкнувшись у готельному номері, Анастасія спробувала впорядкувати свої журналістські враження від нового світу, який відкрився їй тут, але вимушена була зізнатися, що воліє впорядкувати хіба що власний відчай, так ніби на це є якась рада. Найдивніше: ніяк не могла збагнути, чому в ній стався такий жахливий струс од тієї, власне, зовсім незвичайної пригоди на морі. Що вона Карналю і що їй Карналь? Випадково довідалася про його існування. Випадково познайомилася. Без захватів, навіть без найпростішого вдоволення. Такий чоловік коли й не відлякує, то викликає почуття ворожості або просто байдужості. З часу знайомства взаємини їхні були, сказати б, випадково-пунктирні. Ледь помітні. Щоправда, та безглузда ніч, коли довелося рятуватися від нахабного Кучмієнка. Мабуть, тоді пролетіло щось у нічному телефоні між двома самотніми людьми і... Пролетіло? Але це може сказати вона лише про себе. А про Карналя? Вхопилася за його обіцянку на березі, мов за свідчення чогось давнішого і вищого. А коли то була просто ввічливість?
Але не переконувало Анастасію навіть це. Навпаки — обурювало. Бо ввічливість хай для інших — не для неї. Іноді хочеться бути егоїсткою. І коли це найвирішальніша хвилина життя, то хто стане докоряти тобі за самолюбство. Анастасії ж чомусь здавалося, що саме той день мав стати найвирішальнішим для неї. А що приніс? Відчай. У самозасліпленні й наївності вона зраділо вхопилася за випадкову рятівну думку поїхати сюди, до найбільшої домни в світі. Але вже першого ж дня переконалася, що люди несуть сюди не свій відчай, а справжню велич і піднесеність. Так само, як на Єнісей і Самотлор, на БАМ і в космос. Засоромлено сховалася в готелі, цілий день писала текст для своїх знімків, шматувала папір, готова була розшматувати саму себе. Ну, чому, чому так? Двоє людей шукають одне одного в безмірі часу, але в різних площинах спільності. Ось ідуть назустріч з простягнутими руками, ось лиш зворухнути пальцем і доторкнутися, та не знаходять одне одного, не доторкуються, розходяться невпинно, безнадійно, може, й навіки, щоб стати, як ті легендарні піраміди тривання, що їхні вершини мають стесуватися черканням пташиного крила раз на тисячу років. Камінь може терпіти й тривати, людина — ні, Вона створена не для терпіння. Людина взагалі — це одне. А жінка? Може, створена для приниження? Зазнати щасливого приниження з коханим чоловіком — для цього варто жити. Ага, з коханим! Слово знайдене, та не для неї і не для цього місця.
Анастасія швидко відшукала якесь із своїх вечірніх убрань, причепурилася коло дзеркала, рішуче спустилася сходами вниз до ресторану, який гримів модними мелодіями щоночі, але ще жодного разу не привабив її, не зацікавив ні як молоду жінку, ні навіть як журналістку, що повинна знати життя у всіх його найнесподіваніших проявах.
Звичайно ж, у ресторані не було жодного вільного столика! Але на відміну від столичних ресторанів не стовбичив тут за скляними дверима товстий злинялий швейцар і не тицяв тобі межи очі таблички: "Місць немає". Тут двері навстіж, тут свобода пересувань, веселих юрмовищ, безжурного вистоювання попід стінами й між столиками в очікуванні чергового танцю, перший такт якого мовби вмикає щось у цих молодих дужих тілах, запрограмованих на солодкий автоматизм рухів, на ритмічний код щастя й безжурності. В такому місці найлегше загубитися самій і згубити свою самотність. Нікому не заважатимеш, не набридатимеш, ніхто не помітить тебе, бо тут усі спаровані, всі пов'язані завчасною домовленістю, схильністю, симпатією. Однак Анастасія ніколи не належала до тих, кого не помічають. Переконалася в цьому й тут, бо щойно переступила поріг великого ресторанного залу, з самого центру розтанцьоваиих пар, з найбільшого вировиння вискочив високий жилавий юнак у джинсах і в досить чудернацькій кофті, вклонився перед Анастасією, гнучко пройшовся, змахнув рукою.
— З вами чи для вас?
— Принаймні не зі мною.
— Тоді для вас!
— Чи не занадто швидко?
— Для такої жінки — ні!
— Попереджаю: я вас не примушувала.
— Добровільно!
— Вірите в добровільне рабство?
— Тільки в свободу! А краса — це свобода!
Він не дав їй нічого казати більше, замахав здаля до оркестрантів, ті, видно, знали його, бо з півтакту відразу перейшли на інше, щось модно-столичне, спазматично-модерне, пари збилися з темпу, деякі негайно перебудувалися, інші відсунулися вбік, утворилося трохи вільного простору, яким негайно заволодів жилавий хлопець, виказуючи несамовите відчуття ритму, вже, мабуть, і не для Анастасії і всіх зібраних у ресторані, а для самого себе, маючи найвищу втіху від своєї гнучкості, молодості й розкованості.
Хтось став коло Анастасії, став несподівано, великий, важкий і водночас страшенно несміливий.