Знайшов мене аж на протилежнім краю Європи, бо обидва ми занесли руки на своїх королів. Мій король вмер, довідавшись про збунтування всього народу українського, Кромвель своєму королеві одрубав голову на ешафоті, чепурно оббитому чорним сукном, під молитви священиків і глухий гомін лондонських натовпів. Короля ангелянського найбільше засмучувало те, що пень, на якому мали одрубувати йому голову, був занизький, так що доводилося надто нахилятися, мовби аж кланятися люду, а сього королеві не хотілося. Він попросив ката дати йому спокійно помолитися, сказавши, що дасть знак рукою, коли можна рубати.
Се розповіли мені такою — сякою латиною посланці лорда Кромвеля, попиваючи козацьку горілку, я ж слухав їх і думав, що й у королів можуть бути мужні серця. Бо чи ж кожен здатен піднести руку, даючи знак смерті, аби махнула над ним косою?
Відпровадивши посланців сих несподіваних, прикликав я полковників, які мали почати вдосвіта нову битву.
Наказав під горлом: без веління не підступатися до короля, без дозволу мого не приближатися на відстань означену, означити ж ту відстань маю сам.
Удосвіта розпочав я битву, як і мірився ще до розмови з ханом. Розділив своє військо на дві половини, одна далі добувала королівського табору, друга стала штурмувати Збараж. Послав я туди Гладкого з миргородцями, шляхетські сили були там не вельми знавші, помагали козакам і міщани, дзвонили в дзвони, показували козакам дорогу, закидали рови хмизом і соломою. Вискочив проти миргородців Забудський, новоспечений королівський гетьман, з шляхетськими слугами, яким шляхта пошкодувала й прапорів шовкових, давши самі полотняні. Служок і конюхів козацтво зім’яло вмить. Гладкий захопив у передмісті руську церкву, вимостив на ній гармати й став гріти шляхту, палячи їй у обоз, який з другого боку підігрівали татари, готуючись до грабунку.
Тим часом вози в шляхетському таборі вже були розірвані моїми козаками, один з них вбив нашу корогву у ворожий редут, козаки, зминаючи залізних гусарів, ринули в табір, вже добувалися до короля, оточеного найвірнішими, ще один натиск, ще удар, ще — і вічність промовлятиме до цих синів свободи, і золоті сурми звіщатимуть їм найбільші надії, і слава огорне їх багряними шовками.
Я стежив, керував, пильнував, оберігав. Не короля — свою перемогу. Хай пощерблена, але ж перемога! І умови проголошуватиме не король: Хан не випустить мене звідси, поки не задовольниться сам, але й не зможе вийти з нашої землі, коли не задоволені будуть козацькі вимоги.
Підлітали до мене посланці, козаки, сотники, раділи:
— Батьку! Вже зуспіли ми їх!
— Гетьмане, король твій!
— Не виприсне його мосць!
— Звели, батьку гетьмане!
— Скажи слово!
Я посилав у битву одною рукою, а другою знай стримував, і яка ж із них мала переважити!
Відчував на собі хижі очі невидимі, різучі, як осока. Простежували кожен мій рух, чатували, вичікували. Може, ждуть, щоб поліг король, а тоді знищать і мене, щоб не було суперників, щоб пустеля, безбаш, безголів’я, щоб повторилися Варна і Лігніца125 і ті часи, коли хан татарський дванадцять тижнів сидів у столиці королів польських у Кракові?
І коли вже ті очі звузилися до немилосердної гостроти леза ханської шаблі і холодна сталь діткнулася мого бідного скривавленого серця, пролунав мій голос. Високий, різкий мій голос гетьманський, голос полководців, вождів і пророків, голос для натовпів, відстаней і просторів. Такий голос чують навіть мертві.
Тоді, коли досить було простягнути руку, щоб узяти короля, я закричав: "Згода!" І козаки спинилися. Сурми заграли відступ. Сталося чудо. Короля врятовано.
Ніхто ніколи не взнає, що рятував я не короля, а цвіт своєї нації, що крик той мій був не проти народу мого і піднятої ним боротьби за своє життя й надії свої, а для збереження народу, хоч і ціною несприятливою. Шкода говорити!
Ой біда, біда, чайці—небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі…
34
Скільки вод перебрів мій кінь, скільки трав потоптав, скільки вітрів розвівало його гриву. Вітри ніколи не вгавають, і ріки вільно течуть, і трави зеленіють, а над усім вивищується пам’ять людська, і я — в тій пам’яті. Вона мучить мене й по смерті, ятрить рани душевні, кривавиться невигойно.
Я не вмер у Чигирині й не похований у Суботові. Вночі перелетів до Києва, супроводжуваний добрим духом Самійла з Орка, постригся в Печерському монастирі під іменем отця Самуїла і так прожйв сто літ і п’ятнадцять, стежачи за діями світу, а тоді жив далі в думці, слові, переказі, пісні, хвалі й прокляттях, у парсунах і монументах, — і кінця мені не було ніколи.
Може, й парсуна моя найліпша була в Печерській лаврі на північній стороні великої церкви, біля мощів Митрополита Михаїла, де я зображений був на весь зріст, та була та парсуна замазана по височайшому повелінню об устранєнії із церков зображень не святих лиць. Повеління йшло од того самого царя, що загнав у жорстоке заслання найбільшого поета мого народу. Так поєднуються віки й імена навіть у нещастях і горі.
А мій же вік був геть безіменний. Самі козаки, та кобзарі, та моря крові. Кров завжди безіменна. Але яка ж страшна та безіменність! Пісні кобзарів лунають над степами, і яка ж тужлива їхня безіменність! Народові потрібні імена, як хліб і слово. Я дав ті імена під Жовтими Водами й Корсунем, під Пилявцями і Замостям, у Києві й Чигирині, а після Збаража мав зібрати їх у компут, у перший реєстр мого народу, який однині отримував ім’я не загальне, не прозивне, а уособлене й щоразу неповторне, як неповторною є кожна людина, що приходить на світ.
Стародавніх греків ніколи не було занадто багато, та ніхто не здогадався їх переписати. Александр Македонський переміг темні полчища Дарія з щуплим військом, але ми знаємо тільки імена Александрових поплічників найближчих. Спартанців царя Леоніда, які полягли при Фермопілах, знаємо тільки число, та не імена.
Я дав імена своєму народові, записав його для історії після Зборова, що не Став моєю найвищою фортуною, однак не став і ганьбою, якої так страшився я в ту ніч зради мого найпершого союзника Іслам — Гірея.
У Зборівській угоді був пункт про те, що козацький реєстр побільшується до сорока тисяч. Такого компуту ще ніколи не укладано в моїй землі.. Шістнадцять полків обіймали величезний простір із заходу — по Горині, Случу й Дністру до впадіння в нього Ягорлика, з півночі — по Прип’яті, Дніпру до впадіння в нього Іпуті, по Десні й Сейму біля гирла Клевані, зі сходу — по верхній течії Сейму, Сули, Псла і Ворскли, а з півдня — по верхівцях Інгулу, Інгульця і Куяльника до гирла Ягорлика. Вже й сі межі затісні були для народу, та мав я вдовольнитися поки що, як то сказано, est virtus licitus abstinuisse126.
Яку ще націю переписувано будь — коли? Може, ісландців, які раділи кожному, хто здолав холодний, жорстокий океан, з роду в рід передавали імена тих, хто перший ступив на кам’янистий острів посеред безмежних холодних вод, і з гордістю вели від них свої родоводи. Послати б туди своїх послів, щоб розпитали, послухали той мудрий у своєму самозбереженні маленький народ. Та надто далека дорога до тої Ісландії, густі тумани закривають її від мого погляду, а ще: замало відпущено мені часу на всё, що мав зробити. І по Україні не міг поїздити й походити, щоб самому приглянути за складанням реєстру, послухати мови свого козацтва, виокремити самому найцінніших, визначити обранців, бо хіба ж обіймало оте число сорок тисяч увесь народ? Гай — гай! Незліченна сила війська була в полках. Інший полк мав козацтва тисяч більше двадцяти, бо що село, то й сотник, а інша сотня мала люду й тисячу цілу. Все живе піднялося в козацтво, заледве й знайшовся б у якім селі чоловік, що не мав або сам, або його син до війська іти, а коли сам нездужав, то слугу — парубка посилав, інші Ж, хоч скільки їх було, всі йшли з двору. Навіть з городів, що мали право Магдебурзьке, присяглі бурмістри і райці свої уряди покидали, бороди голили і до війська йшли.
Чи ж треба дивуватися, як тяжко було вмістити в сорокатисячний компуг таке незліченне військо? Обозний Іван Чарнота і полковники мали списувати передовсім козаків кінних і ружейних, які служать здавна і на всяку службу годні й охочі. Реєстр складали поволі, обережно, майже тайкома, обставляючи все це речами приємними: виплатою за службу з королівського скарбу, обіцянками висилки в здобичливий похід з гетьманом. Місяця октобрія дня 21–го я скріпив власноручним підписом реєстр на сорок тисяч чоловік, перший список (гай — гай, який же куций і неповний!) свого народу, нації своєї, ядра майбутніх поколінь. Не всі там імена стоять, запорожці пішли на свої острови, не побажавши проміняти волю на королівську службу, тож будуть ще імена й поза моїм реєстром, та й довкола самого комруту вже аж кипіло від людей, може достойніших, але треба було виокремити, треба було обмежитись, бо влада — се передовсім обмеження. Відав я, що чимало таких, які пхалися в реєстр, відтручуючи вартісніших, часто згодні й не попадати туди самим, аби лиш не пустити сусіда або знайомого. Так і сталося, що ми недобрали й до сорока тисяч, записавши в реєстр тільки 37 745, хоч могли б виставити хоч і мільйон! Та я скріпив підписом те число і не шкодую і готов іти на суд людський і Божий з сумлінням чистим.
Які ж імена, які прізвища стоять у тім першім списку мого народу? Від занять батьківських, від походження, від норову й заслуг, майже немає прізвищ, що вказують на володіння місцевістю чи бодай сяке — таке закорінення, на тимчасову сталість. Були шевці й шевченки, гончарі й гончаренки, ковалі й коваленки, бондарі й бондаренки, мельники й мельниченки, теслі й тесленки, стельмахи й стельмашенки, кравці й кравченки, ткачі й ткаченки, шаповали й шаповаленки. Були від Адама і Єви — так і звалися: Адаменки, Євенки. Одні були бажані, другі жадані — то й звалися: Бажан, Жадан. Не вміли стишувати своїх голосів, говорили між собою, шапок не скидаючи, були горді з панами й з самим чортом, отож і звано їх шумейками, крикливцями, говорунами, Гордієнками, або ж на козацький манір: Семен Нездіймишапка (з Кременчуцької сотні Чигиринського полку). Більшість рвалася в битви, а були й такі, що не відтягнеш їх од миски, од юшки та борщу, од пирогів та каші, — тож і прізвиська їм дочеплено: мисченки, ющенки, борщенки, пироженки, кашоїди, книші, лемішки.
Мали ми душі відкриті й добрі, тож приходили до нас звідусюди, од різних народів і зоставалися з нами, прибравши нові козацькі прізвища: москалі, донці, ляхи, мазури, волошини, литвини, турчини, татаренки, угрини, жидовчини, циганчуки.