Перев'язаний недбало шпагатом.
— Що то в тебе?
— Брудна білизна. Хочеш — позичу?
— Дякую. У мене вистачає своєї... У Київ збираєшся?
— Ні. Приїде Елла та й забере... Ось сядь, прочитаю, що я щойно накладав.— Павло трудивсь над черговим романом.
Сів. Слухав. І все частіш поглядав на пакунок: перед очима стояли розкішні паперові троянди, що їх продавала одна місцева бабуля на Іртиському ринкові. Не гаючи часу, змотався на ринок, купив десяток. Підстерігши, коли Павло пішов на обід (він ніколи не замикав за собою кімнати), ухопив важкенний пакет та й заніс разом з трояндами до Дячен-ка, до якого саме навідалась його Нулька-Зінулька.
В Зіни руки од сміху тряслися, коли вона пришивала троянди до Павлових трусів та підштаників!
А згодом приїхала Елла та й забрала пакет. І, не розгортаючи, віддала прати. І невдовзі — телефонний дзвінок:
— Елло Михайлівно, троянди одпорювати?..
Довго ж потому, мене зустрічаючи, Елла — добра душа — не могла втриматись од сміху...
Ну, годі. Задовольнив запит депутата Жулинського, тепер з чистою совістю продовжую розповідь.
Ірпінь мені дорогий не тільки тим, що там як ніде й ніколи писалося. Вже саме усвідомлення, що ти приїхав сюди писати й писати, що кожен змарнований день буде викреслено безповоротно з життя, що в кожній кімнаті, за кожним столом трудяться такі ж, як і ти,— уже одне це спонукало щоденно, не марнуючи дорогоцінного часу, сідати до столу.
А спокій! А тиша! А нічим і ніким непотривожена усаміт-неність! А ота зосередженість, коли тільки ти і папір, ти і внутрішній голос. (Внутрішній? А чи не лунає він ззовні, з якихось таємничих висот, підказуючи образи геть несподівані, на які ти самотужки не спромігся б нізащо?) А ота мука солодка над пошуком слова — єдиного в світі, без якого вся твоя праця, все, тобою досі написане, зійде на пси. Якими несподіваними гранями, нарешті відшукане, заграє воно, наче дорогоцінний камінь у коштовній оправі. Осяє щойно написане речення, а то й цілу сторінку.
Ірпінь дорогий мені ще й тим, що там я мав можливість як ніде спілкуватися з друзями, а то й просто з цікавими для мене людьми. З письменників старшого покоління чомусь я найближче зійшовся з Олександром Ковінькою, про якого вже згадував, а полум'яний, часто-густо непередбачуваний у своїх вчинках Андрій Малишко втягнув мене у свою орбіту, і я досі з добрим усміхом згадую цю непересічну людину. Цей блискучий поет, вірші якого цитувала вся Україна, з дитячою безпосередністю міг захопитися грою в більярд, так переживаючи за кожен шар незабитий, наче од того залежало, жити йому чи не жити. А гра в карти, в примітивного дурня, доведена ним до віртуозності. Він уже з перших ходів з якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, які в кого карти, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські погони. І горе його напарникові, якщо той піде не з тієї карти!
— З Малишком краще не сідати на пару грати в дурня,— говорили в Ірпені.— Уб'є, як помилишся!
Тож найчастіше напарником Андрія Самійловича був Микола Шеремет, який не тільки любив наминати сало, а й мав шкіру, як у носорога,— од неї горохом одскакували докори й лайка Андрія Малишка.
Якось я зайшов до Андрія Самійловича заправити ручку чорнилом: він привіз якесь особливе чорнило з Москви.
— Ти що збираєшся робити? — Андрій Самійлович був набагато старший од мене, тому я йому "викав", а він мені "тикав".
— Збираюся йти на обід.
— Сідай, перекинемося в дурня.
Сіли. Андрій Самійлович став тасувати колоду. А я роздумував, ким піду обідати: генералом чи маршалом. Про те, щоб виграти, годі було й думати.
І тут не інакше, як не обійшлося без нечистої сили: карта поперла мені, як скажена. Тузи, королі, дами й валети, ще й шістки під кінець підвалили.
— Маршал! — закричав я з дурної радості та й, плюнувши на одну з шісток, приклеїв ошелешеному Малишкові до лоба.
Андрій Самійлович якусь мить сидів, схожий на біблейського соляного стовпа. А потім азіатські очі його спалахнули такими шаленими вогнями, що в мене й волосся на голові взялося димом. Зірвав із лоба шістку, розлюченим тигром кинувсь на мене.
Мене врятувало тільки те, що йому довелося оббігати довкруж столу, а я сидів коло дверей. Не знаю, чим я їх одчинив — головою, колінами, — тільки пам'ятаю себе вже надворі. Лечу, як оглашенний, а мені вслід важкий ціпок із ліщини, що я його й подарував улюбленому поетові, а вже позаду — Малишко...
А вперше я зіткнувся з Андрієм Самійловичем під час наради молодих — початкуючих, здається, в сорок восьмому році. Я тоді справді був молодий, аж зелений, що не заважало мені роздиматись од пихи: прийняли ж нещодавно до Спілки письменників? Та ще мав і язика намантаченого: недаремно ж працював у газеті. Головував саме Андрій Самій-лович, коли я задерикуватим півником вискочив на трибуну та й став критикувати всіх доповідачів підряд за те, що не так глибоко, як мені хотілося, аналізували наші безсмертні твори.
— Вам аби лише паличку в звіті поставити!..
Андрій Самійлович, не витримавши, кинув якусь репліку. Я зреагував моментально:
— Товаришу Малишко, я вас не перебивав, коли ви виступали, то прошу й мене не перебивати! Бо ми можемо обрати й іншу президію!
Зала, звісно, так сміхом і гримнула.
І не один рік потому, згадуючи про цей випадок, Андрій Самійлович сміявся потішено:
— Так коли ти зберешся мене переобрати?
Згадуючи про Андрія Самійловича, не можу не навести хоча б один із взірців його дивовижної поезії.
Коли я нині пробую розгадати віршовані ребуси сучасних бубабістів (агукання двомісячного немовляти з успіхом можна було б проголосити найгеніальнішим взірцем бубабізму), то мимоволі запитую: а ви? Чи змогли б ви написати ось такого вірша про Україну, що обпалює душу і серце (цитую лише чотири рядки):
Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Луговою ромашкою, птицею з канівських круч, Ну так пий мою кров, бери моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч!
Таким був Малишко, який дощенту спалив себе на всепоглинаючому вогнищі поезії.
Таким був і Володимир Сосюра, дитинно наївний та щирий до самої смерті. Який ніяк, ну ніяк не міг зрозуміти, незважаючи на всі високопартійні нагінки та кадебістські божевільні, як це можна не любити рідну матір — Україну!
Любіть Україну, як сонце, любіть!..
Він ходив якийсь аж відсторонений од довколишнього світу, заглиблений у рими та строфи, які щедро дозрівали и ньому, він весь час до них прислуховувався і часто, зустрічаючи знайомого, казав якось аж подивовано:
— А про вас я іще й не написав!
Народжувалася саме його чи не остання поема "Розстріляне безсмертя", вона потрапила мені до рук вже по смерті Сосюри: з-під поли, передрукована якимось вічайдухом на машинці,— в мене серце обливалося кров'ю, коли я її читав-перечитував, а нині не можу її дошукатися, щоб прочитати наново.
Ніхто, здається, не писав стільки в шухляду, як Володимир Миколайович Сосюра. Без надії побачити ці твори опублікованими. Незчисленна кількість віршів, цілі поеми, хоча б те ж "Розстріляне безсмертя". А "Махно"! А "Мазепа"! Чи вдасться мені потримати томик з цими поемами? Академічні видання Малишка й Сосюри? Гай, гай, коли їх діждатися!
Не можу не написати іще про один випадок, що про нього, сміючись, розповів якось Малишко.
На початку війни всім більш-менш відомим письменникам поспіхом присвоїли офіцерські звання та й послали на фронт: кореспондентами фронтових, армійських, дивізійних газет. Не забули послати на фронт і Сосюру, от тільки забули присвоїти офіцерське звання, тож Володимир Миколайович і ходив рядовим, до ось цього випадку.
Кілька письменників, серед них і Сосюра, лежали на травиці, відпочиваючи. Аж під'їжджає якийсь генерал. Всі схопилися, віддаючи честь генералові, один Сосюра, як лежав, так і лежить.
— Рядовий, встать! — визвірився на нього генерал.— По-чему не приветствуете?!
Отоді Володимир Миколайович і звівся. Підійшов, наставив пальця та й став ним водити перед генеральським носом:
— Ти, гівно в мундирі! Ти знаєш, хто я такий? Я Сосюра! От скажу Микиті Хрущову, він тебе враз у солдати розжалує!..
Після цього взяв та й почепив собі по чотири шпали на кожну петлицю: сам собі присвоїв звання полковника.
— Отак полковником всю війну і проходив,— закінчив Малишко.
Я далекий од того, щоб з видатних цих поетів, з якими мені пощастило стрічатися, малювати літературні ікони: я цей "жанр" ненавиджу. Як і отих богомазів, які успішно роблять кар'єру, користуючись лише блакитними та рожевими фарбами. Ангельські крильця не до лиця великим поетам. В творчості Володимира Сосюри та Андрія Малишка були злети й падіння, яскраві спалахи й гіркі невдачі, як в усіх най-геніальніших навіть митців. Вони були дітьми своєї епохи, за межі якої не дано переступити нікому, і поруч з поезіями високого злету писали вірші зовсім прохідні, найчастіше до різних дат та подій: поет — теж людина, якій треба їсти-пити ще і в чомусь ходити. Але не ці вірші визначають їхні творчі обличчя, як і в того ж переляканого на смерть Тичини чи в І идьського, що викупив власне життя піснею про кривавого ката всіх часів і народів. І я мрію дожити до того часу, коли з творчого доробку всіх наших класиків відберуть найбли-скучшіе, найгеніальніше та й видадуть по окремому томикові — воістину дорогоцінний подарунок читачам, а особливо нашим учням нещасним, у яких школа досі продовжує успішно вбивати всяку хіть до поезії.
Значно старший од мене був і Григорій Полянкер, що не завадило нам незабаром міцно здружитися: дивовижнішої доброти людини мені не доводилося зустрічати. Він навіть у своєму письмі неспроможний був по-справжньому ненавидіти найзапекліших негідників, навіть фашистів, які стільки горя принесли його народові. Усі його гнівні філіпіки лунали так неприродно, що викликали якщо не сміх, то співчутливу посмішку до автора, який неспроможний по-справжньому й вилаятись.
— Грицю,— спитав я його, рецензуючи один із творів По-лянкера,— ти хоч раз у своєму житті на когось розгнівався п о-справжньому ?
На відміну від багатьох єврейських письменників, він писав свої твори на ідиш, а потім уже змушений був перекладати на "общепонятну": треба ж було ще й видаватися.