або спрямувати в інший бік...
Розалія ввійшла до свого будуара і хотіла зачинити двері, коли почула за собою голос чоловіка:
— Два слова, мій ангеле, два слова!
Вона оглянулася; пан маршалок, схвильований і задиханий, квапливо підходив до дверей будуара.
— Вам чого треба? — Розалія зміряла чоловіка недобрим і холодним поглядом.
— Два слова, мій ангеле, два слова! — Маршалок увійшов до будуара й причинив за собою двері.— Але ти розгнівана?
— Здається, в такий час важко радіти...
— О так, так! — маршалок закивав головою.— Але, золотко моє, з цього приводу я й зайшов поговорити з тобою... Я хочу, я повинен звільнити тебе від цієї тривоги.
Розалія хутко обернулася до чоловіка і втопила в нього повний неприязні, холодний погляд.
— Що там ще? — промовила вона презирливо, майже не розтуляючи губів.
— Бачиш, моє золото...— почав маршалок, мимоволі збиваючись і ніяковіючи під крижаним поглядом красуні,— ти знаєш, що твоє життя для мене дорожче за все на світі.— Він узяв її тонку руку й підніс був до губів, але Розалія швидко висмикнула руку й промовила одривчасто:
— Далі!
— І тому що твоє життя для мене дорожче за все, то не можу ж я наражати його на всілякі випадковості й тому пропоную тобі негайно ж переїхати до Києва або й до Варшави.
— Що-о? — протягла, випроставшись, Розалія.
— До Києва або й до Варшави,—ще раз мовив маршалок.
— Ніколи! Чуєте, ніколи! — скрикнула Розалія й гнівно тупнула ногою.
— Але, крулево моя...
— Ні слова про це! Пан може їхати куди завгодно, я ж зостануся тут.
— Яскулечко моя, ти знаєш, кожна твоя примха — закон для мене, але ж ти чула, що казав Рудковський, і після цього ще хочеш зостатися тут? Чого? Для чого?
— Ха-ха-ха! — вибухла Розалія нещирим сміхом.— От саме тому, що почула те, що казав Рудковський, я й вирішила зостатися тут,.
— Але...— почав був маршалок і, не тямлячи нічого, розвів руками.
— Кому загрожує Кармелюк? — тим часом гаряче говорила Розалія.-1-Комісарам, усім тим, хто наміриться зайняти їхні місця, і суворим суддям. На щастя, мій любий, ти не входив, не входиш і, сподіваюся, не входитимеш до складу тієї дурної комісії.
— Воронь боже! — маршалок махнув рукою.
— Ну от, таким чином, зостаючися тут, ми будемо в цілковитій безпеці, бо раз Кармелюк пообіцяв. винищити всіх комісарів, то він або попаде в кайдани, або виконає свою обіцянку.
— Так, так, золото моє, але...
— Ніяких "але"! Вирядитися зараз у дорогу—це справжнє божевілля: в лісі, по корчмах, на проїжджих дорогах — ось де чигає й хапає подорожніх Кармелюк, дома ж ми будемо в цілковитій безпеці.
— Може статися, може статися... Але ти... я гадаю... тепер уже облишиш свою вигадку?
Маршалок промовив останню" фразу найукрадливішим голосом і благально глянув на Розалію.
LXXIV
— О серце моє,—— усміхнулася вже милостиво Розалія.— Моя вигадка — це жарт, про неї Кармелюк нічого й не знає, але щоб тебе заспокоїти, я навіть можу пообіцяти облишити її.
— Тисячу разів дякую тобі, моя найпишніша квітко! — І зворушений маршалок ухопив обома руками руку красуні й припав до неї гарячими жирними губами.
— Якщо тобі дороге моє життя, то мені твоє, мій скаврон-ку, дорожче за все на світі,— ніжно мовила Розалія,— і я думаю тільки про те, як би убезпечити тебе. Звірся вже в усьому на мене й будь спокійний... Треба тільки дати деякі пільги хлопам, щоб задобрити бидло, та менше закликати до себе панів і комісарів, і, запевняю тебе, ми спокійно спостерігатимем за тим, хто кого скоріше накриє — комісари Кармелюка чи Кармелюк їх.
Розалія нахилилася до чоловіка й ніжно поцілувала його в чоло.
Від тіакої несподіваної ласки маршалок зовсім розтанув.
— Ангеле мій! Богине моя! Та ти ж світ мені відкрила,— палко промовив він, притягаючи до себе дружину.
— Ну, досить, досить,— жартівливо відсторонила його Розалія.— Піди ж і пошли до мене того дурня.
Розмова Розалії з Рудковським закінчилася так само гаразд. Кілька усмішок, млосних поглядів — і красуні пощастило остаточно переконати свого юного й палкого прихильника в тому, що оголосити зараз про своє відкриття — це означало б тільки прислужитися Янчевському: безсумнівно, він стане на чолі війська і всю славу перейме собі, а вони назавжди зостануться в тіні.
— Так,— казала далі Розалія, помітивши, що її міркування зачепили Рудковського,— славні подвиги мого секретаря перехопить той, проти котрого ми й затіяли з паном кампанію.
— О моя крулево, спасибі за ласку! — задихнувся від
солодкого хвилювання секретар. ^
— Ми ліпше зробимо ось що,— заохотила Розалія захоплення свого секретаря чарівливою усмішкою, котрої багато обіцяла: — дамо Янчевському можливість розшукувати з москалями розбійника по лісах і болотах, і коли вони повернуться ні з чим або потраплять до рук Кармелюка, тоді ми вже самі з любим паном накриємо вепря найхитрішим способом...
— Досконале! Мені це й па думку пе спадало, але високий розум моєї володарки...
— Пан же ще нікому не відкрив точно маршруту? — перебила Рудковського Розалія,
— Точно ні,— Рудковський трошки почервонів,— а так взагалі... що знаю й проведу... ось чому й не знаю, як мені виплутатися в такому випадку з цього неприємного становища?
— Нічого немає простішого! Не їхати до Літина, і все! Я, володарка панова, затримую свого підданця й посилаю... Ага, ось думка! Нехай пан негайно поїде до пана Пігловського: треба ж сповістити нашого приятеля про небезпеку, яка йому загрожує.
— Дуже добре! — радо погодився Рудковський.
— То нехай же мій вірний друг поспішить, щоб нас не випередив суперник. Від Пігловського ж пан залетить на деньок до пана Бойка, а потім повернеться до мене, і ми зі славою завершим діло, яке, викличе захоплення всієї Польщі!
— Лечу на крилах бурі! — скрикнув Рудковський і, пристрасно припавши до ручки красуні, майже вибіг з кімнати.
Вже сонце хилилося до заходу, коли нарешті Розалія виїхала з двору на своєму чудовому скакуні.
Благородна тварина гордо виступала під сідлом красуні, зрідка здригаючись своєю тонкою, атласною шкірою. Легкий дрож пробігав часом і по тілу чарівної вершниці. Радість, нетерпіння, невпевненість підіймали в її серці незвичайне хвилювання.
Виїхавши з двору, Розалія попустила повід коневі, й кінь полетів стрілою по широкій і рівній дорозі. Красуня глибоко зітхнула й, коли село зникло з очей, пустила коня учвал.
Вітер підхопив вуаль і шлейф її амазонки, настовбурчив гриву коня й обвіяв прохолодним диханням розгарячіле обличчя красуні. Очі її палали одвагою й щастям, груди високо підіймалися,— здавалося, ця шалена скачка давала вихід бурхливому хвилюванню, що розпирало її груди.
Тал$, за спиною, в позолоченому палаці, зостався в неї старий'/ осоружний чоловік, настирливий коханець, рій нестерпних залицяльників, брехня, прикидання, обман,— тут же ждав її красунь, герой і сміливець, яких що не знали донині. Тут ждала її, можливо, любов дика, вільна, чужа світській брехні й світським пристойностям, могутня, велична й прекрасна, як любов усієї природи, що творить світ. Все для цієї любові! Все, що є в неї цінного: ім’я, становище... Тільки раз поринути в океан пристрастей без думки про майбутнє, про минуле,— а тоді хоч і кінець!
На саму тільки думку про можливість такої любові Розалія відчувала, що якийсь туман оповиває їй голову і кожна жилка в її тілі наливається вогняним струменем.
Та щоб досягти цієї любові, треба доредусім приховати свої почуття, скорити його, напоїти тим же безумством, яке тепер оволоділо нею! Розалія смикнула коня за повід і звернула на вузенький путівець, в кінці якого чорнів довгою смугою ліс. Хвилин через двадцять вона обминула фігуру й звернула на вузьку стежку.
їй здалося раптом, що на узліссі хтось виглянув і зник, а потім і в просіці немовби хтось перебіг дорогу.
Сумнів закрався в душу красуні, але вона все-таки направила свого коня в саму гущину й незабаром побачила яр, про який згадувалося в записці. По той бік яру, серед дерев, справді виднілася якась купа,—спершу її можна було прийняти тільки за купу хмизу й перегнило!’ соломи. . .
У шукачки пригод серце закалатало; вона оглянулася навкруги, роздумуючи, чи не повернути їй назад коня, й нараз побачила ставного козака, який підходив до неї. То був не Кармелюк.
Розалія злякалася. "А що, коли це засідка?" — нараз мигнуло їй у голові, ї рука її мимоволі потягла повід, але козак* помітивши це, поспішив підійти до неї.
— Нехай вельможна пані злізе з коня і йде за мною,— промовйв він хоч і ввічливо, але тоном, що не припускав заперечень.
Якусь хвилину Розалія вагалася, та іншої ради в цьому становищі не було: козак був озброєний з голови до ніг. І вона, подолавши внутрішній трепет, сперлася на плече невідомого провідника й легко зіскочила з коня.
Козак свиснув, на посвист вискочив другий лісовий житель і взяв коня за вуздечку, а провідник знову звернувся до Розалії:
— Нехай вельможна пані дозволить узяти її за руку: узвіз дуже крутий.
Розалія мовчки простягла руку, й вони почали спускатися.
Кілька разів вона зупинялася; рука її неслухняно дрижала; до хвилювання, яке охопило її* долучився тепер неабиякий страх: ну що, коли цей розбійник перехопив її листа до Кармелюка й тепер тягне в яр, щоб порішити? Тут же ні крику, ні благань її не почує ніхто!
Розалія переступала автоматично; вона відчувала, що з кожним кроком ноги її стають важчі, неслухняніші, а в грудях усе холоднішає.
Зійшовши на дно яру, провідник повернув праворуч, під навислий камінь, де вже згуск холодний присмерк.
— Куди ми йдемо? — спитала Розалія й не впізнала свого голосу, такий він був глухий і розбитий.
Замість відповіді провідник гукнув пугачем. І чуйна луна відгукнулася тричі в яру.
— На бога...— почала була знову Розалія, але голос її урвався.
Провідник повів її далі; проминули камінь,—стало світліше. Вони вийшли на ледь помітну стежку й почали підійматися нагору. Розалії трохи одлягло від серця, вона підвела нарешті очі й побачила ступнів за десять на схилі яру знайому постать... Так, вона не помилилася, серце їй підказало — то був Кармелюк.
З легким криком рвонулася вона від провідника й мало не впала.
— Що з пані? На бога! — злякано промовив Кармелюк і, підскочивши до Розалії, обережно підтримав її за стан.
— Нічого, я сподівалася зустріти тільки тебе,— вона кинула злий погляд на провідника, та його вже не було,— ніби він провалився крізь землю.
— Потрібна обережність.
— Виходить, пан не вірить мені?
— Чи можу я не вірити після того, що пані зробила для мене? — з щирим теплом промовив Кармелюк і шанобливо поцілував ручку красуні.
— Проте я ж зважилася приїхати сюди сама до страшного розбійника, почувши ім’я котрого, блідне кожен...