Та вашмосці дозволите, що ми переодягнемося за шляхтичів, і ніхто з вас не сміє того перед татарами зрадити, а то ми всі пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигів, а вас за таких, що шпигів у Крим перевозите.
— І на це згода...
— Я знаю, що вашмосці додержите слова, але вашій службі я довіряти не можу, щоби між татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так, що ваша служба остане і ждати буде на Січі аж до нашого повороту, а замість їх я виберу між нашими запорожцями людей певних, що і татарську мову знають, і цілий Крим. Супроти них то ваші пахолки — телята. Розуміється, що мусите мені, вашмосці, вірити, бо без того нема дружби. До сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а інакше я би не поїхав. Ваші милості, розважте се добре, а відповідь дасте мені опісля. Ось вже наша Січ-мати. Побачите наш побут і поміркуєте, чи можна нам вірити. Тепер я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несвоїй шкурі. Знаєш, вашмосць, що ми у Криму частими гостями буваємо, але цілою громадою, а одному нашому братові зайти туди небезпечно... Я мушу мати певність, що ніхто мене не зрадить і не виговориться.
Пшилуцький подумав хвилю і каже:
— Вірю вашмосці. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови — на те моя рука...
— Гей, хлопці! — крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через річку вплав. — А подайте нам кілька суден сюди, щоб гостей перевезти.
Підплили байдаки, і туди посідали ляхи враз зі своєю службою та позаводили коней.
Як перейшли ворота Січі, Сагайдачний повів Пшилуцького до кошового.
Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм поради, куди повернутись, щоб діло як слід перевести.
— Та от, кошовий батьку, — говорить Сагайдачний, — я рішився поїхати сам з тими панами у Кафу.
— Свербить в тебе шкура, чи голова тобі заважила? Ти лиш покажись між татарами, а живий звідтам не підеш. Від останнього погрому татар над Інгулом усі татари на нашого брата бісом дивляться. А від набігу на Варну то турки і татари тебе вже знають, і, як мені донесено, нема у них більшого шайтана над Сагайдака.
— Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно мені на що придасться, а щодо мого імення, то хто зна, чи воно не переборщене. Звідкіля вони мене можуть знати, коли я їм нігде не підписувався? Але на те все я маю спосіб. Я, за згодою їхмосців, перевдягнуся за польського шляхтича і, значиться, що їду в посольстві викупити бранців. Беру з собою Жмайла, а щоби служба їхмостів не виговорилась, то вона лишиться на Січі аж до нашого повороту, а ми візьмемо кількох наших запорожців до почту, переодягши їх за панських пахолків...
— Раджу взяти Іскру. То розумна голова, їхні звичаї і мову знає...
На це всі пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кілька днів на Січі відпочили, а то за той час усе приладиться.
— Так, може би, ми зложили в переховання ті гроші, які веземо на окуп, тут, у січовій скарбниці, — каже пан Пшилуцький, — так буде безпечніше.
— Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Січі усюди безпечно, так у канцелярії, як і на майдані. У нас крадежі не може бути. На спробу покладіть на майдані гаманець з грішми, а він вам певно не пропаде.
— Невже ж?
— Так воно і є. Кожна крадіж карається смертю так само, як забійство.
— Я сього не знав, що тут така карність...
— Бо ви у Польщі замало або і зовсім нічого про нас не знаєте, а вірите, в те, що вам різні авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас справді пізнали, то і вам, і нам краще би жилося. І не треба би вам у турків та татар харачами оплачуватися. Ми би спільними силами ту бусурменську погань геть винищили.
— Говоріть що хочете, а Турція — то сила, з якою нам числитися треба.
— Для нас вона не сила, і ми Турції не боїмося. У нас не раз вже родилася думка, щоб зайняти увесь Крим і поселити там наших козаків. Тоді б присмирніли, мов овечки, і ногайські, буржацькі татари, та чи спромога нам се зробити? Коли Польща на своє і наше лихо держить нас за рукав? Не пускають до нас людей з України, бо нікому буде на панських ланах робити. Нас відгородили від України. Ні туди, ні сюди не можна нам переходити. За нами стежать, як за вовками, хоч ми так вірно заступаємо Польщу від татарських набігів.
— Признаюсь, що я з сією справою замало познайомився. Коли краще тут роздивлюся, то стану найбільшим вашим приятелем.
Гості відійшли, а кошовий подумав собі: "А щоб ти так здоров був, як ти правду говориш. Всі ви однакові, коли вам нас треба, а коли приходить до діла, то всі ви в незнайків перекидаєтесь, а в душі ви такі самі ляхи..."
Сагайдачний пішов зараз шукати Жмайла. Його якраз вибрали курінним отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою.
Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.
— Та що робити? Мушу їхати в Крим, хоч я мав інший намір, і саме хотів з тобою про це поговорити. Ти знаєш, як ми би Очаків скубнули. Кораблів там нема, війська ми теж багато намотлошили. В Царгороді про це, либонь, ще не знають, бо паші непильно про це в Царгород писати і заробити собі на шовковий шнурочок. Мені прийшло на думку, що коли б так на Очаків наступити, то можна би його взяти і зруйнувати до тла.
— Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?
— Так. Треба й мені чимсь показатись.
— Боже тобі помагай! Я ще поговорю про це з кошовим і старшиною. Воно дуже важна річ — зруйнувати Очаків, який нам все буде перепиняти дорогу на море... У мене теж зародилась велика думка, і не спочину, поки її не переведу в діло. Так ми розстанемося на часок, тільки не знати, хто із нас раніше вернеться. Йди ти з цілим своїм куренем і забери стрия. То досвідний, бувалий чоловік, і багато тобі поможе. Тепер іду за Іскрою.
Іскра дуже зрадів, як довідався, що поїде з Сагайдачним у Крим. Він хотів Сагайдачному віддячитися. Сам вибрав десяток товаришів певних і дотепних. Вони перевдяглись за панських козаків. Сагайдачний дав собі обтяти козацького чуба, підголити довкруги голови волосся і перебрався враз з Іскрою у шляхетську одежу.
Його довга борода не дасть татарам пізнати у ньому козака, бо татари знали, що молоді козаки бриють лице.
Переплили враз з панами на байдаках до найближчої татарської переправи і тепер поїхали прямо у Крим на конях.
Незадовго перед самим Перекопом стрінулися з татарською четою. Іскра розповів, куди і за чим ідуть, а чета повела їх до мурзи, який був поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопі.
Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари нікого не перепиняли, хто їхав у Крим з грішми, то все ж старшина, коли не дістав хабара, видумував різні перешкоди, щоб подорожніх довше задержати, хоч як їм було пильно. Подорожній, що потерпав за кожну втрачену хвилю, чи не приїде запізно, мусив відкрити гаманець. Між бусурменами можна було кожний замок золотим ключем відімкнути.
Перший раз прийняв їх мурза дуже непривітно. Він розкричався, відгрожувався на Польщу, що його світлість хан забожився знищити її огнем і мечем за те, що вона не здержує цих шайтанів-козаків, а вони сміють непокоїти татар і Високу Порту.
Цей перший татарський достойник, котрого стрінули, був собі замітний чоловічок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставлені чорні очі з бідою дивились на світ з товстої пики. У нього були ріденькі вусики і така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями. На ньому був шовковий засалений каптан.
Коли йому вклонилися, він надув губи і показував себе дуже важним, та став кричати.
Як вже викричався, Іван Іскра вклонився йому ще нижче і заговорив:
— Оскільки нам відомо, то в останніх часах козаки сиділи тихо і не робили правовірним нашим приятелям ніякої шкоди.
— Як смієш таке говорити? Хіба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо і всевідуче око падишаха — щоб він жив вічно — заздалегідь відкрило сей злочинний намір, і вірні війська його султанської милості не допустили до того і витопили цих псів до одного.
— Коли їх витопив, то добре їм так, і Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха – щоб він жив тисячу літ — рознеслась по усьому світу на великий пострах всіх невірних, — відповів Іскра.
— Певно, але вже сама така думка — то така безличність, що варто її, як слід, покарати. Підождіть, ми вам ще за се відплатимо, ваші села і городи пустимо з димом, а вас у сирівцях сюди приженемо.
— Ваша милість, безвинно на нас сваритесь і шкодите своєму многоцінному здоровлю. Ми нічого більше, лише посли, а послів всі народи шанують. Коли падишах і його ханська світлість — щоб їм Аллах дав тисячу літ прожити — задумали своєвольство козацьке покарати і винищити їх, то його милість, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, і маємо з ними багато клопоту. Через сих гільтаїв приязнь між Польщею і Великою Портою дознає ущерби... Ми їдемо за ділом у Кафу, і нам пильно. Тому прохаємо вашу милість перепустити нас і допомогти їхати далі. Хай се не обидить вашу милість, що, цінячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших ніг найпокірніше малий подарунок,
Іван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червінцями і передав мурзі.
Мурза зважив в руці його вагу і зараз подобрів...
— Про мене, воно правда, що ви за других не винуваті. Коли хочете їхати?
— Як ваша милість позволите, то хоч би і зараз.
— Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, — він плеснув у долоні, і зараз служба принесла каву і чубуки.
Тепер сиділи всі на тапчанах.
— Вашмосць, бачу, побував у Турції, — заговорив мурза до Івана, — бо добре по-турецьки балакаєш і наші поведенції знаєш...
— Його милість, наш пан і король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цілими місяцями, а навіть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всіх вірних, падишаха...
— У Стамбулі, либонь, гарно жити? — перебив мурза.
— Як у сьомому небі пророка...
Мурза став випитуватися за падишаха, великого візира, достойників, а Іван городив йому таке, що самому хотілося сміятись.
— А бачив ти огороди падишаха?
— Я сього недостойний. Невірному навіть невільно ті слова вимовити, невільно подумати, бо коли би і в сні виговорився, то йому б язик врізали.