Але ця віра плекалась віками, обростала своєю міфологією: Івікові журавлі, рукописи не горять. Онтологічна віра в принципову пізнаваність усіх людських діянь. В те, що, як вчать тепер на журфаці, "все можна знайти в інтернеті".
Так, ніби й не було на світі спаленої Александрійської бібліотеки. Ані справи Погружальського — коли згорів цілий історичний відділ Публічки, понад шістсот тисяч одиниць зберігання, з архівом Центральної Ради включно. То було влітку 1964-го, мама була вже вагітна мною і майже місяць, їдучи до себе в Лавру на роботу, на під'їзді до університету злізала з тролейбуса й пересідала на метро: від завислого на поверхні смороду пожарища в неї починалась блювота. Артем казав, там були й стародруки, й літописи — ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба. Палія гучно судили, а потім відправили на роботу в Державний архів Молдавії: війна тривала. А ми себе потішали тим, що "рукописи не горять".
Горять, іще й як горять. І відновленню не підлягають.
Вся наша культура стоїть на хибних засадах. Вся історія, якої нас учать, складається з лементу — дедалі оглушливішого, і вже з трудом розрізняльного — навзаєм себе перекрикуючих голосів: Я є! Є! Є!.. Я — такий-то, зробив те-то, — і так до нескінечности… Але всі ці голоси насправді лунають на тлі вигорілих пустот — на тлі мовчання тих, кого позбавили змоги крикнути "Я є!": закляпили рота, перерізали горло, спалили рукопис… Ми не вміємо чути їхнього мовчання, живемо так, ніби їх просто не було. А вони були. І наші життя зліплені і з їхнього мовчання також.
Прощай, тату. Вибач, тату.
Гурт п'яничок із пивом біля кіоска, запарковані просто на хіднику іномарки… Звертаю в Георгіївський провулок, де брама Заборовського, — там завжди безлюдно.
Восени 1991-го вони палили свіжак — недавні справи, сказав Павло Іванович, 1970-80-х років. Так що по цьому періоду небагато збереглося. Він ніби випередив моє невисловлене питання — хоч я прийшла до нього зовсім не з ним, і сама й не наважилась би розтулити на цю тему рота: все-таки до Павла Івановича мене привела не моя, а Адьчина рідня. І про фільм я йому пояснила, і запропонувала бути моїм консультантом. Подяки в титрах, всі діла. Винагорода скромна, зате оплата погодинна — просто тобі як у Голлівуді, ага. Я вже зареєструвала приватне підприємство "VMOD-фільм" (В-М-О-Д, це Влада-Матусевич-Олена-Довган, але того ніхто не потребує знати) — і розіслала в десяток фундацій подання на фінансову підтримку: всі папери я принесла з собою й готова була йому показати. Збираю робочу групу, ага. З нього й почала (цього він теж не потребує знати). І все намарно: Адьчин запит жодних результатів не дав, сказав Павло Іванович. Немає, нічого в них немає, в їхньому архіві. Самі чисті руки зосталися. Ну, й гарячі серця, відповідно, — привіт од таваріща Дзержинского.
Навіть повного реєстру одиниць зберігання немає. І як же його тепер скласти — зважаючи на те, що "чорна" торгівля архівними документами була в 1990-ті для есбеушників чи не головним бізнесом? Винести можна було практично будь-що. І досі це не складно, скромно уточнив Павло Іванович. Угу, я в курсі (сама дещо з наших архівів виносила, і чому в есбеушному мало би бути інакше?). І, зрозуміло, були зацікавлені отримати на руки деякі документи. А, ну так, зрозуміло. І готові були платити. Угу, зрозуміло, чого ж. Я лиш кивала з розумним обличчям. Моя багаторічна віра в те, що коли-небудь усе вийде на яв і правда Толі Гощинського не зникне з людської пам'яти разом зі мною, розвалювалась під його словами безгучно, як Нью-Йоркські Вежі на телеекрані з вимкненим звуком. Немає, нічого немає. Можна буде заспокоїти Адьку: ніякої люстрації в цій країні не буде — нема вже чого люструвати. Зате нове приміщення збудували, молодці. Прекрасне приміщення, з хай-тековими сховищами, де кондиціонери, і реґулятори вологости повітря, і всякі такі інші примочки. Для архівів, котрих, по суті, немає. Для чорного ящика, в якому зосталось не-знати-що. Невиметені ошурки, мішки з арештів 1930-х, так за сімдесят років і не розв'язані. Сімдесят років просиділи на мішках із краденим, молодці. Що ж, тепер, коли живих свідків не лишилося, можна й розв'язувати — потрошку, нікуди вже не поспішаючи. Всім їм, хто працює в цьому будинку, до пенсії стане чим зайнятися, і наступникам їхнім теж. Як же вони, бідачки, мусили увихатися тоді восени 1991-го, щоб вибрати з того бедламу, що саме їм належало притьмом спалити!
Десяте управління, сказав Павло Іванович. Архівна служба, добірні, перевірені кадри. Отже, він теж був добірний, перевірений кадр? І досі цим пишається? А ми-то з Адькою гадали, що призначення в архів для кагебіста — це було, як для дипломата висилка в Монголію!..
Я була сама щирість і відкритість. Кивала, як заводний зайчик, підхихикувала, як клакерша на "Комеді Клаб". І все намарно: немає такої справи, запевнив Павло Іванович, не знайшли. Шукали, він дає мені слово офіцера (видно, слово офіцера спецслужб у його уявленні все ще вартніше од слова журналістки чи підприємця!), — шукали, але не знайшли. Ні серед оперативно-розшукових, ні серед кримінальних справ Довган Олени Амброзіївни, 1920 р. народження, не виявлено. Він дуже шкодує. Ймовірно, він і справді шкодує, і не тільки через те, що втрачає нагоду покрасуватися в консультантах фільму, ну, й копійку ж приробити теж.
Але йому й щиро хотілося зробити мені приємність: я ж, либонь, одне з небагатьох його благих діянь за ціле життя, за всю його добірну-перевірену службу. Його "луковка", як у Достоєвського. Хоча навряд щоб він саме так думав, — швидше всього, йому просто приємно було, дивлячись на мене-гарнюню, живцем ізсаджену з телеекрана до нього в кабінет, згадувати молоду, і теж гарнюню, Олю Гощинську, яку він колись порятував од "чорних списків", коли йому це нічого не коштувало. Приємно чутися порядним чоловіком — тобто, в перекладі на мову совкових реалій, тим, хто, мусячи робити підлість, не виявляв при тому ініціативи.
Так що я йому вірю, Павлу Івановичу. Вірю його "слову офіцера": дійсно, шукали, і дійсно — не знайшли. Але не треба втрачати надії, сказав Павло Іванович, не виключено, що коли-небудь та справа десь іще випливе. Я так і не зрозуміла, що він мав на увазі — якусь чергову перестройку в Росії, після якої знов-зреформоване ФСБ знов ненадовго відкриє архіви, — чи, що та справа може лежати в хаті в якогось їхнього сенільного ветерана і після його смерти випливе на чорному ринку? Або й на антикварному, а що — трапилися ж колись Адьці в старому секретері польські любовні листи з-перед Першої світової. Рукописи не горять, це ж усім відомо. Чудовий слоґан для профспілки паліїв.
І що це означає, спитала я. Кримінальні справи заводилися на арештованого, пояснив Павло Іванович. Ваша, е-е, родичка була арештована? Ні, вона загинула в підпіллі. В бою з загоном — я мало не ляпнула "ваших", — із загоном військ емґебе. От бачите, задоволено сказав Павло Іванович, що ж ви хочете. Побита його логікою (є логіка формальна, є жіноча, а є спецслужбівська — мутити й флудити, доки опоненту не поїде стріха), я не зразу спромоглася відреаґувати. А те, що Ви перед тим сказали, — оперативно-щось-там, це що таке? Оперативно-розшукова справа, пояснив мені Павло Іванович, як блондинці з анекдота, заводиться на об'єкт оперативного розшуку. І що, такої теж нема, спитала я, справді вже як блондинка. Нема, розвів руками Павло Іванович. Підстаркуватий красень Павло Іванович, із очима арабського огиря. Чи арабського терориста.
Бачите, продовжувала я теребити його, як мертвого члена, мені все-таки не міститься в голові, як це з архівів держбезпеки могла безслідно зникнути людина, через яку було заарештовано й вислано цілу родину? Адже ж її родичам після заслання навіть видали в МҐБ довідку про її смерть, із датою — 6 листопада 1947 року. Значить, коли вона загинула, МҐБ мусило принаймні провести впізнання тіла і відповідно це задокументувати, ні? Отже, якась справа все-таки мусила бути на неї заведена, ні? Так, нестиковка, погодився Павло Іванович. Це коли, ви кажете, було? Ах, у п'ятдесят четвертому — ну, тоді багато таких нестиковок було. Багато дров наламали… І тут і розповів мені, попросивши на нього не посилатись, як нищилися архіви, кількома плановими хвилями, востаннє — восени 1991-го. А вперше — ото якраз у 1954-му, після смерти Сталіна: тоді теж були схарапудились і кинулись палити "вєщдокі". І епідемія самогубств серед вищого керівництва теж тоді прокотилася — так, як і в 1991-му. У Павла Івановича все це звучало як звіт про природні катаклізми.
То ви хочете сказати, спитала я, що справа Олени Довган теж могла бути знищена в п'ятдесят четвертому — вже після того, як із неї списали й видали родичам довідку про смерть? Все може бути, погодився
Павло Іванович. Тоді поясніть мені оце, сказала я, вийняла з сумочки й поклала перед ним на стіл фото — як на прийомі в екстрасенса. Або у ворожки.
Це вона? Вона. Гм, сказав Павло Іванович, професійним оком роздивляючись чотирьох чоловіків і жінку в одностроях УПА, хороше фото. Це він не естетичні якості знімка оцінювавав, не ракурс чи композицію, а придатність його для оперативної роботи — впізнаваність п'ятьох вишикуваних уряд об'єктів розшуку, сфотографованих тоді, коли самого Павла Івановича ще не було на світі. (Чи, може, вже був? Йому ж десь так і є, під шістдесятку, і мама теж казала, що він після війни народився…)
Звідки у вас це фото? Це вже звучало як допит. З архіву, чесно сказала я, тільки не з вашого, — з фондів одного академічного інституту. От де воно могло там узятися, звідки, як ви кажете, випливти? Хороше фото, повторив Павло Іванович і поклав його на стіл. Ага, сказала я, вже трохи роздратована цією недоречною демонстрацією гебешного професіоналізму, що полягає, серед іншого, в здатності ухилятися від незручних питань, — і тицьнула пальцем у Того, котрий любив Гелю: ось цей, зліва, навіть на вас подібний, дивіться, їй-богу, подібний! Правда, тут тінь невдало на обличчя лягла, але, їй-богу, щось є…
Павло Іванович якось дивно, швидко глипнув на мене. Як кондор, не піднімаючи повік: очі, як два агатові персні.