Та й він зовсім відучився розмовляти з ними. Побачив раз Ганку. Підросла і вирівнялась, але байдуже привітав її і пішов далі. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у поле водить пасти коні, читає різні книжки. Чує в собі якусь порожнечу, непевність. Навіть гордість якась опанувала ним. При зустрічі з людьми тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохіть постава й вираз його набирають штучності...
Він все це розуміє і знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У голові дещо лишилось. Світ також дещо поширшав. Від Дніпра до Амазонки, через всі моря й океани, від Кордильєр до Гімалаїв, обіймає його зір планету і, мабуть, це саме так зненацька змінило в його очах старе своє село, людей, товаришів і навіть батьків. Його взяв хтось і посадив дещо вище від решти тих, що його оточували. І він ще не навчився тримати себе на такому рівні.
І батько в дечому змінився. Він ще більше замкнувся в собі, ще з більшою натугою думки намагається вловити і розгадати непевність часу. В його житті постала також революція. Сини і він. Він ще у кермі — так... Він ще й не думає випускати господарської керми зі своїх рук, але він виразно бачить, що сини його підуть до конечної мети іншими дорогами, як він, його батько, дід. Він бачить це і не перечить. Інакше, мабуть, не можна. Поле те саме. Так само засіяне, так само котяться по нім хвилі, так само ростуть стеблини жита, пшениці, але не ті самі часи і не та сама ціна праці на полі. Он Василь, виріс, окріпнув, розгорнувся в мужчину і подавсь у військо. Матвій ні одним словом не заперечив йому.
— Ну, як ти так думаєш — іди! А після, щоби виправдати перед хазяями такий свій вчинок, твердив:
— А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час і хазяїнові за право своє впімнутись? Земля, думаєте, отак сама у ваші руки прийде? Ще б ні... Он, кажуть, поселенці, що вибрались перед війною до Смоленської, всі чисто до одного повернули. Голі, босі... Кажуть, напали на них кацапи і все чисто розбили... А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собі руки зложимо, чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть інші.— Ти, Даниле, Макаре — сякий-такий, підеш вниз, а зверху сяде завойовник і годі. Кажу!.. Час непевний... Чую, що так є...
Люди одні згоджуються, другі ні. З села ще кількох в "петлюрівці" пішло, але решта ні... Коли би, каже, ще мобілізація яка... А то ж не випадає. Прийди і просися, щоби тебе прийняли. Он Той пішов... А чого? Щоби шинелю нову дістати та й додому втікти. Ні?
— Правильно. Що то за військо зі збірної голоти... А добровільно ніхто голову не понесе на втрату...
Матвій пильно стежить за подіями. Думка про Василя не виходить у нього з голови. Пішов і чуток ніяких. Бувало, десь там в Саратовській, чи в якій там був, хоч листа пришле... А тепер нічого.
Коли людей яких зустріне, одразу зупинить словом:
— А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати? Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвій, дехто й не знає. Опові-да;оть, що "петлюрівці" відступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лісах розвелися, на обози нападають... Хто його розбере, що й до чого... Отак усе перемішалося...
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечінь і ширінь, мов на приказ якогось особливого голосу, твориться і росте небувале... Росте новий народ. Прокидається і міняє назву могутня раса — творець великої минувшини, великих імперій.
Матвій не розуміє цього, але він відчуває те своїм здоровим інстинктом. У його потужній постаті зароджуються і набирають сили нові почування, нові життєві закони.
Часом у неділю Володько читає Матвієві вголос історію. Матвій любить слухати цю книгу "про старе". Хто не шанує старого, не здобуде й нового. Це його переконання. Україна в його уяві вже не те щось видумане, химерне. Ні. Україна це він сам — Матвій Довбенко. Цей велетень праці, цей величний господар з твердим чавунним кулаком і метким розумним зором. А Василь, Володько, Хведот — сини його. Катерина й Василина — дочки. Сухенька Настя — мати, що родила, доглядала, піклувалась... Кров, сила її пішла на "їх" — батька і дітей. А всі разом вони — ядро, підстава, початок всього... Від них поженуть здорові паростки на всі боки. Ось "їх" три сини. Ти, сказав голос Матвія,— вояк. Ти вчений. Ти мій спадкоємець — плугатар. Тримайтесь усі цупко чорної скиби землі, на котрій вперше вздріли сонця промінь. Борітесь за неї мечем, пером, плугом, гризіться за неї зубами... Дайте працю їй велику. Змочіть її потом і кров'ю і не забудьте заповітів Бога вашої душі.
Постать Матвія вже не та, що колись. Довгі десятки років змінили її вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кістяк давно порушив свою форму. Голова стяжчала, плечі розступилися і втягнули її вниз. На ній лисина і сріблисті пасма масткого від поту волосся, що відростають донизу і легко кучерявляться.
Але все-таки він незмінне Матвій, незмінно сторож порядку, законів землі і родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
— Охо-хо-хо! Кажуть — вмирати страшно... А я кажу: хто не боявся жизні, не боїться і смерті.
Та все-таки ціле його єство знутра і зізовні прагнуло тільки жити і навіть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостійний. Він у полоні мрій. Кілька книжок, кілька великих планів відмежовують юнака від дійсності. Він не сидить тепер дома. Його стихією поля і ліс. Вкриті пашнями лани видаються йому морем, по котрому бушують хвилі-гори. Він іде на пригірок, стає на отвертому для вітрів місці, розхристує сорочку, збиває кучері й наслухує, як пориви вітру б'ються об його молоді нагі груди, як шарпається на голові волосся. Це море! Он пливуть кораблі — один за другим ідуть безмежним водяним шляхом ті велетні. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросів з нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капітанів, що дивляться ген туди за обрії, де лежать скелясті, утикані патлатими пальмами береги.
Як хотілося б Володькові й собі до них. Кинути все це — землю, плуги, гній. Обнятись би з небезпекою, буревієм. Обпектись би сонцем і вітрами. Здобути силу, славу, гроші. Стати великим морським героєм і наганяти острах ворогам.
Дні бадьорі, ясні, свіжі. Небо фіалково-синє, а по нім ковтуваті білі, мов сніг, хмарки. Жита, пшениці, вівси. Кожна стеблина міцно вчепилась рідної землі, осе її чорну кров і хитається від подуву вітру. Колосся шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвінко підпідьомкають перепелиці.
Серед такого оточення росте і міцніє Володько.
Він не має товаришів і він не потребує їх. Він любить себе і свої мрії. Він навіть гордий собою і часом, коли захоплення життям, молодістю досягає найвищої міри, він починає співати, стрибати. Йому здається, що він найрозумніший з людей і всі його мрії це не мрії, а дійсність недалекого прийдешнього.
Навколо тихо. Села, поля, ліси живуть звичайним життям. Війни не стало. Зникли москалі, їх мова, їх лайка. По полях чути пісні дівчат. У неділю в селі грають музики. Там витанцьовують парубки свої танці, залицяються. Ніхто їх не турбує. Не чути більше, щоби гнали когось "на стійку". Всі дома, всі досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межі. У лісі таксують дубину, валять її з пнів і розтягають по селах. Платять гривнями, женуть самогон, кохаються, вінчаються, закладають нові хати...
Кожний цей день — день української державності. Володько розуміє це також. Матвій продав овес, взяв дві^ тисячки гривень і вирішив накупити дубини. Прийде з війська Василь, ожениться і хату треба нову...
Ідучи з батьком до лісу, Володько бачить, як усі села, всі люди — старі й малі взялися за працю. У лісі повно людей. Відкраяли ділянку, валять товстючі дуби, обтинають, тешуть на підвали, на шпали, на клепки. Канцелярія працює безупинно. Побережники ходять зі своїми сурмами. Мабуть, багато віків не чувся цей народ її господарем. Все відчуло нараз, як спали з рук пута. Всім захотілося валити дубину, тягти додому, будувати нові, високі, світлі хати. Всім хочеться жити, жити, жити...
Край цей уміє жити. Край цей уміє працювати. Була війна, змела села вогненною мітлою. Прийшов рік миру і села повстали вогненною працею. Дай миру, волі!..
Назустріч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомітно надійшли дні, коли в селах знов повно вояків, коли вже десь там зі сходу від Острога, Кунина почали доноситися знайомі голоси гармат.
Одного недільного ранку з жолобецького лісу, так само, як тоді, коли почалася світова війна, виїхав козацький полк. Але це козаки українські. Загорілі обличчя, бадьорий вигляд, шворна пісня. Ціле село збіглося дивитись "на петлюрівців". Нікому не прийшло на думку спитатись їх, куди вони ідуть. Село вже звикло до війни. Підуть одні — прийдуть інші. Чи ж не все одно?
У селі козаки розташувалися, щоб відпочити. Володько пішов також туди, щоби зблизька приглянутися до свого війська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетіло цілу Україну. Скільки шалених атак пережили ці дужі сини своєї землі. Вигляд їх якийсь байдужий, насмішкуватий. Володько відважився запитати одного:
— А куди ви їдете?..
— В гості, молодий козаче...
Володько не має чого більше питати. Навіщо? Знає він і так, куди. Чутки невздержно летять і приносять вістки, що десь там за Острогом вже большевики.
Козаки покормили коней, дістали з польової кухні обід. Сурма сурмить збірку. Підтягають коням підпруги, гнуздають і спішать на збірку...
— На коня! — скомандував полковник. Брязнули шаблі, рушниці, і козаки на конях.
— Шикуйсь! Кроком руууш!...
Ні. Ні. Це не була парада. Не були це привітні, спокійні люди. Але Володько ніколи не забуде їх такими, як бачив їх тоді, у найрішучішу годину. Такими напівсердитими, напівбайдужими до всього. Їх загорілі бронзові чола, їх закурені шапки й блюзи, їх витерті сідлом червоні "галіфе". Вічно звучатиме в його вухах оте різке, певне: "На коня!"
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селі і простояли кілька днів. Приїхали люди з Крем'янця й оповідають, що завзяті бої йдуть по залізничній лінії Рівне-Здолбунів. До Крем'янця звезено безліч вагонів з різним військовим майном.