Новий 2005 рік Майдан зустрів при повній і негаснучій силі свого протистояння старому режимові. У ніч на Новий рік поряд із В. Ющенком мітингуючих вітав президент Грузії М. Саакашвілі — герой і переможець "революції троянд" в Грузії, яка повалила посткомуністичний режим Шеварднадзе.
Вирішальну роль у цьому бурхливому періоді відіграла Верховна Рада України, яку очолив відомий історик і політичний діяч Володимир Литвин.
У попередній час між Верховною Радою і Президентом склалися досить напружені стосунки. Президент не раз заявляв, що там "багато хворих і випадкових людей, які ніби вчора спустились із пальми". І прагнув усі недоліки свого правління перекинути на парламент.
В історії сучасного парламентаризму Володимир Литвин — перший спікер, який здобув справді високий рейтинг, який у кризові ситуації в нашій державі, сміливо і твердо зумів повести за собою парламент, тому користується повагою і в Україні, і серед чільних політиків європейських організацій.
Верховна Рада прийняла 18 грудня 2004 р. низку важливих рішень з уточнення процедури переголосування, відправила прем’єр–міністра В. Януковича у відставку, яку чинний президент Л. Кучма довго не підписував. Депутати рішуче висловились проти розчленування соборної України. Лише 31 грудня прем’єр вирішив–таки піти у відставку.
Переголосування 26 грудня ще раз підтвердило переконливу перемогу кандидата у президенти від опозиції Віктора Ющенка: за нього віддало голоси 51,99 відсотка населення, за його опонента Віктора Януковича — 44,2 відсотка. Але В. Янукович не схотів по–лицарськи визнати своєї поразки. Його штаб розпочав безпрецедентну судову тяганину, намагаючись скасувати взагалі цей, третій уже, тур голосування. До Києва стягали десятки автобусів, що привозили прихильників В. Януковича, який розпочинав виборчу кампанію як кандидат від влади, тепер оголосив себе в "жорсткій опозиції" до ще існуючої тієї ж самої влади й до переможців. Судові позови його штабу надовго затягли час переходу влади до рук нового Президента — В. Ющенка — і його політичного блоку. У проміжку між політичними заявами, прес–конференціями та судовими процесами представники старого режиму вдалися до нової хвилі приватизаційного привласнення найприбутковіших паркових і санаторних зон, промислових об’єктів тощо.
Показовою є позиція правлячих кіл Російської Федерації: незважаючи на те що значна частина глав європейських урядів та організацій (зокрема Франції, Польщі, Литви та ін. — більше 50) привітали В. Ющенка із перемогою, російський президент на довгий час зачаїв глибоку мовчанку. Проте від імені російського парламенту, в особі віце–голови Державної думи В. Жириновського, маємо таку оцінку переможця української "помаранчевої" опозиції: "Любая политическая мразь лезет к власти" (5 канал, 29.12.2004).
Отож 2004 рік закінчився перемогою "помаранчевої революції", яка стала видатною подією не тільки української, а й загальноєвропейської історії. Саме в рішучому, але мирному — легітимному протистоянні в морозні дні осені і початку зими 2004 року пробуджена Україна створила умови для якісно нових перемін у суспільстві — й переміни посткомуністичної владної еліти. Нова влада прийшла на хвилі революційної рішучості, завдяки масовій підтримці народу. У протистоянні проти старого посткомуністичного режиму народилися — за багато десятиліть минулої історії — національно–державницька єдність громадян, усвідомлення власної сили, значимості своєї влади і держави. Вперше за багато десятиліть нова влада формувалась уже не з компартійного старого середовища, а з нових політичних сил.
Саме в ці дні Україна стала символом прориву посткомуністичного автократизму і демократичних цінностей. Це було несподіванкою для автократичних кіл посткомуністичних режимів, що виникли після розпаду Союзу РСР і повністю утримували владу в своїх руках. Увесь демократичний світ з величезним піднесенням підтримав перемогу української "помаранчевої революції" і виявив солідарність і прихильність до українського народу.
По світу стрімко розлетілися помаранчеві символи київського Майдану, які з’явилися і в петельках депутатів європейських парламентів, і на демонстраціях опозиційних сил у Киргизії, Казахстані, і на площах Санкт–Петербурга під час "пенсійної революції" російських громадян.
22 січня 2005 р. в столиці України відбулася надзвичайно хвилююча й раніше не бачена подія — народна інавгурація новообраного Президента, представника опозиційного блоку "Сила народу" Віктора Ющенка. Стародавній Київ ніколи не збирав одночасно стільки керівників інших держав і європейських організацій з різних континентів — їх було більше 60. З них 7 президентів, 3 прем’єр–міністри, десятки керівників парламентів, представників від Європейського Союзу, СНД, ООН, НАТО, від Королівства Бельгії, Нідерландів, Ізраїлю, Китаю, Лівії, Швеції, США, Франції, Іспанії, Португалії, Греції, Великої Британії, Японії, Туреччини та десятків інших країн. Особисто вітали українців і нового їхнього Президента верховний представник ЄС Хав’єр Солана, герой чеського народу Вацлав Гавел, президент Польщі О. Кваснєвський та ін. Визначальною особливістю інавгурації у Верховній Раді було те, що президентські клейноди — печатку, гетьманську булаву, штандарт та нашийний знак Президента України — Віктор Ющенко дістав не з рук попереднього Президента, як це водилося раніше, а з рук конституційного судді, підкресливши цим, що його влада буде не продовженням попередньої влади попереднього Президента, а якісно новою, визначеною Конституцією України та народом.
На славетному Майдані Незалежності та Хрещатику, прилеглих вулицях і площах зібралося з усіх кінців України більше мільйона громадян. Тут після присяги у Верховній Раді новий Президент України дав присягу своєму народові на вірність, на захист, на життя. Громом овацій зустрічав його Майдан, зі сльозами радості, піснями і надією. "Українська нація, Українська держава відбулась", — сказав новий Президент Віктор Ющенко. І далі виголосив свою інавгураційну промову.
І справді, піднявся з колін великий народ, роками принижений і визискуваний, підняла свою голову горда і вільна нація, яка розірвала на собі пута шахрайства, неуцтва, зневаги, підняла голову нова нація нової й гордої держави — України.
Увесь демократичний світ із захоплення вітав появу нового демократичного суспільства в Європі, що заявило про бажання будувати своє життя на верховенстві права, що прагне мирним способом розв’язати свої політичні й економічні проблеми, уникнути протиборства і кривавого насилля. Тому не дивно, що сенатори США Джон Маккейн і Хілларі Родем Клінтон звернулися офіційно до Норвезького Нобелівського інституту з пропозицією представити нинішнього Президента України Віктора Ющенка до Нобелівської премії миру. Водночас вони пропонували вшанувати цією премією і великого друга України "героя революції троянд" в Грузії Михаїла Саакашвілі. Адже й справді, українці і грузини показали світові, що складні етнічні, соціальні та політичні проблеми можна вирішувати мирним шляхом.
Нову владу незалежної України чекає тяжка праця, вона мусить вдаватися до якісно нових суспільних, економічних, політичних та культурних стосунків. Адже в ході виборчої кампанії провладні російські кола, як свідчать українські аналітики, мобілізували максимум фінансових і пропагандистських ресурсів, виділили безпрецедентно могутню групу політтехнологів, щоб масовано обробляти свідомість більшості населення сходу й півдня України. І ця політична "бісівщина" успішно привела в дію гримучу суміш великодержавного шовінізму і "совєтської ментальності", щоб розхитати українську державність "під прапором федералізму", як зауважує відомий український політолог Олег Білий. Адже Росія не залишає давньої спроби відновити свої геополітичні амбіції прив’язати Україну до російських олігархічних груп і їхніх потреб. Зброєю в цій боротьбі тепер виступатиме ідея федералізації України, яка має привести, на їхню думку, до розпаду нашої країни. І це в той час, коли сама Росія, що є барвистою етнокультурною державою, останнім часом відмовилась від ідей федералізму і зайнялась унітаризацією своєї управлінської системи. Україні ж проросійські організації, що тепер відкрито проголосили гасло "Навеки вместе с Россией" і виступають під державним російським червоно–синьо–білим прапором, готують розколи, що обмежать її євроінтеграційні процеси загрожуватимуть втратою незалежності.
Отже, на нову українську владу чекає складна робота. А тому вона мусить опиратися на народ, щоб виправдати його сподівання, а народ мусить підперти свою владу довір’ям і працею. Це тернистий шлях, але його не обминути.
Як розвиватимуться далі події — покаже час.
Історія була немилосердною до українців. Ніякий інший народ Європи так не нищили, як український народ упродовж віків, фізично і духовно, навалами, голодоморами, концтаборами, розсіюванням у світах, денаціоналізацією і деморалізацією, нарешті, й атомною чорнобильською смертю. Він усе витримав. Звівся з колін. Випростався і відродив свою історичну пам’ять і свою державу. У своїй державі переступив ХХІ століття. Отже, він мусить пройти многотрудну дорогу, на якій його чекає нелегка творча праця. Іншого не дано.
ДОДАТОК
ДОКУМЕНТИ, МАТЕРІАЛИ
Нищення української мови поневолювачами України
У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів–ворогів, як українська від Польщі й особливо від Росії.
Нам вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, москалями і більшовиками–комуністами.
Перші бібліотеки з’явились на Русі в XI ст. Були це збірки грецьких рукописів, а також слов’янські переклади богословської літератури та богослужебних книг. Найбільші книгозбірні мали Києво–Печерський монастир та Софійський собор, при якому за часів Ярослава Мудрого працювало немало переписувачів. Мали свої бібліотеки й освічені бояри й удільні князі. Все це багатство було знищене…
1410 рік. Битва під Грюнвальдом. Прапор Львівської землі, з яким ішли галицькі воїни на битву під Грюнвальдом, як і згодом шабля Сагайдачного, кухоль гетьмана Богдана Хмельницького зберігаються у Кракові.