Рум'яна, свіжа, вбігг ла до залу і зразу ж повідомила:
— Щепкін ожив. Це ви його збадьорили, нане майор?
— Можливо. Та чи надовго?
— Невже ж нічим не можна йому допомогти? — Очі Пряженківської, сірі з зеленим полиском, незважаючи ні на що, сяяли, коса, як сніп пшениці, випурхнула з-під легкої хустки, лягла на білу мережану блузку, повна тепла і духмяних пахощів. Відійшов, присів у крісла.
— Поки що поставимо "Богатонова", а збір — на викуп. Ви не проти?
— З радістю.
— Коли б усі так.
— Так і буде. У нас всі його люблять, навіть Угаров. — Пряженківська помовчала. — А ви... не забули, що завтра неділя?
— Не забув... Нас запрошують на вареники... А заразом з дівчиною зустрінемось. Заміж силою віддають, а вона — ні.
— А він що — негарний?
— Цього не знаю.
— Все одно, підемо.
За півгодини всі актори зібрались, посідали хто де, не було лише Нальотової. Вона жила у себе вдома, будиночок її стояв поблизу Сінної площі, а проте посилати по неї нікому не спало на думку, всі ж знали, сьогодні вона зайнята у вечірній виставі і, отже, прийде десь близько п'ятої, як приходили всі ті, хто о шостій мав бути на сцені.
— Панове, — по якійсь хвилі, коли всі вже всілися, звернувся до акторів Котляревський, — маємо готувати до вистави "Богатонова", вистава пройде по передплаті, гроші ці внесемо як викуп із кріпосної залежності пана Щепкіна. Ніхто не заперечуватиме?
— Хіба ж можна? Це ж наш святий обов'язок, — першим озвався Угаров. — Та чи вистачить того збору?
— Це поки що буде першим внеском... Ну що ж, сьогодні розподілимо ролі, зробимо і першу репетицію. Богатонова гратиме Михайло Семенович. Згода?
— Буде справжній Богатонов, — кивнув Городенський.
— Звичайно ж, він, — згодився і Барсов. — Його ж вистава.
— Тепер далі...
До залу ввійшов Мефодій. Вклонився:
— Вибачте, пане майор, там прийшли до вас. Від їх сіятельства, каже.
Котляревський підвівся, посунув аркуші п'єси до Барсова:
— Продовжуйте, а я... може, й відлучусь. У записці, що приніс кур'єр, було всього кілька слів, написаних Муравйовим-Апостолом: "Іване Петровичу, їх сіятельство вже повернувся і просив вас негайно прибути на прийом..." Дивно: не він, директор театру, просить про візит, а його запрошують, та ще й "негайно". Проте роздумувати ніколи. Доручивши продовжувати розподіл ролей і першу репетицію Барсову, який і раніше, коли виникала потреба, робив це, він одразу й пішов: коли кличуть — треба поспішати... Актори мовчки проводжали його; німим поглядом, повним надії і водночас відчаю, услід дивився і Михайло Щепкін...
Князь тільки-но повернувся з полювання і сердився, можна було думати, що поїздка була невдалою, та справа, мабуть, була не в цьому. У приймальні Муравйов-Апостол, як завжди, підтягнутий, блискучий, затримав Котляревського на кілька хвилин і попередив: будьте насторожі, князь не в собі, їхав зранку у доброму настрої, а повернувся — ніби підмінили.
— А як полювання?
— Він не полював, кінь загубив підкову — їх сіятельство і повернувся. Це вдруге таке трапляється, не інакше — в прикмети вірить.
— А з ким він їздив? Не один же?
— Втрьох. Гість був з ним — його рідний брат — Волконський, і ваш помічник — Імберх. Ви ж знаєте, Олексій Йосипович — непоганий мисливець, та головне — місця знає для полювання відмінні. От і беруть його з собою...
— Спасибі, — подякував Котляревський ад'ютантові і пішов у напіввідчинені двері кабінету.
Князь був не один. Недалеко від його столу у великому кріслі сидів молодий генерал. Подумалось, що це, мабуть, і є брат правителя. Доповівши, як належало, придивився до гостя. Той теж з явним зацікавленням поглядав на Котляревського. Погляд молодого генерала і саме обличчя — сухорляве, тонке, — лишали приємне враження, і це останнє трохи заспокоїло, проте ненадовго, бо вже наступної хвилини Котляревський зрозумів — ледве заговорив князь, — для чого його так нагальне викликали.
— Виходить, мосьпане, вас можна умовити або, подейкують, і купити?
Котляревський відчув, як кров жаркою хвилею кинулась йому в обличчя; коли б це був не Рєпнін, він знав би, як відповісти на таку образу, але це був правитель краю, і, як добре знав Котляревський, невиправдано гарячкуватий, отож, комусь одному треба триматись, стриманим бути. Спокійно, дивлячись прямо перед собою, не уникаючи пронизливого погляду Рєпніна, відповів: — Не розумію, про що мова, ваше сіятельство.
— Ах, ви не розумієте? Доведеться пояснити... Скажіть, з якої причини знята "Корчма"?
Ось воно що! Тільки вчора була про це мова, а сьогодні все відомо. Донос? А що ж інше? Але — хто? Крім Імберха, з князем ніхто з служителів театру не зустрічався, отже — він, його помічник. Але задля чого?. Невже просто так — заради єдиного бажання вислужитись? Цього він раніше не знав за Олексієм Йосиповичем; здавався пристойним чоловічком, від доручень не відмовлявся, і хоч не завжди виконував їх, але дещо намагався зробити і для театру. А тут — на тобі! Нічого собі бог дав помічника! Не показуючи і виду, що знає про автора доносу, відповів:
— Не знаю, хто, ваше сіятельство, обманув вас, але мені прикро, просто жаль, що вірите кожній плітці.
— Так це плітка? — спалахнув правитель і повільно став бліднути.
— А що ж ви гадаєте? Звичайна базарна плітка. Мушу доповісти. Названа вами п'єса потрапила до нас випадково, взяли її актори, коли я прихворів трохи, знав я її мало, а побачивши, переконався, що така річ честі театрові не робить, тому і розпорядився, даним мені правом, зняти її. Більше вона у нас не йтиме.
— Така вона слабка? Але ж — дозволена?
— Дозволяють у нас іноді й помилково.. В п'єсі, як би вам точніше сказати, ваше сіятельствог присутній мотив зверхності однієї великої нації над іншою, малою, а це ж непристойно для порядних людей, тим більше, що нам, Російській імперії, ніхто з боку малих народів не загрожує. Глядача примушують сміятись з людини бідної, знедоленої. — Котляревський відчув, що повторює чиїсь слова, і згадав: це ж Савич, він так говорив! Додав уже навмисне: — Такої думки і глядачі, від багатьох чув.
Рєпнін довго дивився на спокійне, хоча і зблідле трохи, обличчя директора театру, і особливо зацікавлено — молодий генерал. Нарешті Рєпнін, якось надто нервово поправивши шорсткий стоячий комір, мундира і косячись на брата, спитав:
— А... а тепер скажіть, на яку суму пан міський голова передав театрові чек? Скільки обіцяв крісел і свічок завезти? Мовчите? Чи забули?.. Ось, мабуть, чому ви зняли п'єсу. — Рєпнін, не даючи Котляревському можливості відповісти, продовжував, але вже голосніше, з металевими нотами в голосі. — . Звольте, мосьпане, поновити її, нехай пан Зелінський не думає, що він все може, навіть і театр купити. Так і передайте. А гроші... гроші поверніть, — закінчив князь вже тихіше, відкашлюючись.
Котляревський терпляче чекав, коли князь замовкне, і тоді, коли він врешті замовк, не поспішав відповідати. Стояв перед довгим столом Рєпніна (їх сіятельство забули запросити візитера сісти), не подаючи виду, як був ображений. Князь ковтнув кілька разів зі склянки якогось напою, гидливо одсунув склянку і сплюнув в хусточку.
— Ви будете говорити?
— Але ж мені тут не дають рота розкрити, — раптом усміхнувся Котляревський. — І, крім того, пробачте на слові, ваше сіятельство, але ноги мої не дерев'яні, а, як мені здається, я тут не самий молодий, тому-то не мав би нічого проти, коли б мені дозволили сісти.
Генерал, який досі мовчав, докірливо кивнув братові, у того ж кілька разів нервово сіпнулись щоки, але він переміг себе і буркнув:
— Сідайте, ось сюди, — указав на крісло ліворуч від столу.
— Дякую, — Котляревський присів на крайок крісла. Ноги його були ще досить міцні, поки що він не жалівся, але чому, подумалось, повинен стояти, хоч би і перед правителем, чи він завинив у чому? Відчуваючи внутрішнє задоволення від того, що змусив їх сіятельство визнати свою нетактовність, та ще і в присутності брата, спитав:
— Дозволите слово мовити, ваше сіятельство?
— Слухаю.
— Ніяких чеків театр не одержував, крісел і свічок теж. А пропозиція така була, але театр її не прийняв. Проте п'єсу ми зняли, точніше, це зробив я, користуючись правом директора. Останній, як я розумію, ваше сіятельство, мусить відповідати не лише за приміщення, щоб, скажімо, не текла стеля та щоб печі гріли... Ось вся правда. А тепер нехай той, хто учинив донос, прийде сюди і доведе щось інше. Між іншим, це все легко перевірити, є люди, є свідки, чек оплачується, і кожен банківський чиновник зможе підтвердити те чи інше.
Рєпнін мовчки крутив у руці давно погаслу люльку, прозоро-жовтий бурштиновий чубук її відливав тьмяним золотом, князь скоса позирав на якийсь папірець на столі, ледь нахилявся, щоб прочитати.
— Можливо. Допускаю, — сказав князь. — Але... п'єсу ви все-таки не знімайте. Нехай пан Зелінський не думає, що він все може.
— Справа не в Зелінському, ваше сіятельство, а в тому, про що я мав честь доповідати. П'єса повинна бути знята або... звільніть від обов'язків моїх... Нехай ліпше буду глядачем, ніж червонітиму перед публікою, і не тільки полтавською.
— А хто ще, крім полтавців, у нас буває?
— Театр має ось-ось виїхати на гастролі. Спочатку в Ромен, на Ільїнську ярмарку, а потім у Чернігів, там мають відбутись дворянські зібрання, і знову ж — осіння ярмарка. Надіюсь, ви дозволите гастролі?.. Це необхідно такому театру, як наш: місто ж невелике, глядачів не так і багато.
— Нехай їдуть.
— Відремонтуються тільки екіпажі — і в дорогу. Князь, зрозумівши, що його ошукано, явно був не в дусі, сердився і почував себе не зовсім впевнено, але й визнавати свою поразку не хотів.
— Покажіть все-таки п'єсу, а щодо вашого директорства, то у нас, мосьпане, і гадки не було вас звільняти.
— У вас, можливо, не було, а в мене є... коли комусь щось не подобається по службі, то винуватці подають у відставку. Всім буде легше. — Котляревський стояв на своєму. Рєпнін, який уже трохи прохолов, здивовано дивився на майора: такий, здавалось, м'який, шанобливий, а тут — твердий, незрушний. Що ж робити? Як вийти з цього досить-таки делікатного становища? Поступитись майорові? Ні, князівське достоїнство йому не дозволяло, і Рєпнін, завжди трохи гарячкуватий, готовий був сказати своє останнє слово, але тут присутній на розмові генерал Волконський, покашлюючи, торкнувшись маленьких чорних вусів вказівним пальцем, легко підвівся:
— Пробач мені великодушно, брате, але дозволь сказати і мені слово.
Котляревський зацікавлено озирнувся на генерала.