Сагайдачний

Андрій Чайковський

Сторінка 106 з 128

Як же ми се зробимо? По правді, то треба його в першу чергу нагородити, а відтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрівняється з карою, бо обі вони однакові.

— Добре говорить Сагайдачний, так сьому і бути. Ми прощаємо.

— Прощаємо, зняти з нього кайдани, — кричали козаки.

— Чи всі згодні? — питає кошовий.

— Усі!

— Нема згоди, — кричав якийсь турецький бранець позаду кола. — Розірвати його на куски...

— А ти що? — кричали козаки. — Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у січове товариство приймуть, йди собі з богом та мовчи.

Зараз приступили до потурнака і зняли з нього кайдани. Він плакав з радості, кланявся і дякував.

— Панове лицарі! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви мені зробили велику ласку, але і собі ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився і наслухався, чого я між турками навчився, складаю се на ваші послуги. Я знаю всі турецькі та татарські штуки і замисли, а се охоронить козацтво не від одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно відомстити їм за те, що вони мені накоїли і до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товариші, знайте тепер, хто я... Я багато знайомих пізнаю між вами, та ви мене не пізнали, бо я дуже за той довгий час змінився... Я — Іван Іскра-Іскрицький, отаман Гадяцького куреня... Я пропав у поході на татар літ тому десять назад, і ви, певно, за мене досьогодні молились...

Між козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Іскру, аж охнув від нежданої вістки...

Іскра скочив з підвищення і пропав в юрбі.

IV

Сагайдачний, відпочивши кілька днів, узявся за свою ранішу роботу. На Січі було стільки народу. Прибули турецькі бранці, з котрих багато не хотіло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збігців з України. У всьому тому треба було навести лад, і привчити їх воєнного діла. До того Сагайдачний був мистець і зараз взявся за організацію. Поділив усю ту громаду на сотні і полки, понаставляв старшини. Ціла штука була у тому, щоб нікому не дати дармувати, щоб нікому "гумори до голови не били та джмелі не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав, яка в ньому сила, і як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки вирветься, то цілий світ переверне і сама у пропасть провалиться.

На Січі і січовому майдані ставало тісно. До того ще купці і всякі крамарі, прочувши, що запорожці привезли з Варни велику здобичу, злітались, мов гайвороння на Січ для торгівлі. Треба було поза валами Січі покласти базари, де цілий день клекотіло, мов у казані.

Сагайдачний виводив своїх новиків на берег Дніпра у степ і там їх вчив, пішки і на коні, то з гарматою, то з заступом.

Поперед усього він вчив старшину, а ті опісля вчили других.

Одного дня взяв гурток вибраних і за річкою пустився у недалекий степ на конях.

Почулась команда: "Списи вниз!" Усі відразу познімали списи і наставили їх вістрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потім щораз швидше, аж до найшвидшого бігу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб ніхто передом не виривався, а щоб йшли усі рівною лавою. Гнали так досить далеко, потім, виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кілька разів.

Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козаків, що в ту сторону гналась, дуже збентежилась і ладилася до оборони.

Сагайдачний здержав своїх. Вони піднесли списи і позавішували на руку. Опісля з кількома козаками під'їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не лякалися.

То була компанія ляхів. Було між ними кілька старших людей, а далі — панські козаки та чури озброєні в шаблі і мушкети.

З ватаги під'їхав до Сагайдачного старший чоловік з сивою довгою бородою і, вклонившися Сагайдачному, каже:

— Ми їдемо в посольстві у Крим з Польщі невольників викупляти, про котрих їхні рідні довідались, де вони живуть. Маємо поручаючі письма від гетьманів коронного і польного та від українних старостів. Ми, здається, з шляху збились, та в степу заблукалися, так що не знаємо, де ми опинилися. Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрілися, від котрого не буде нам напасті.

— Вітайте, панове, на запорозькій землі! Кожний посол має право на охорону, від кого би він не був, куди би не йшов. Такої охорони не відкаже вам і Запорозьке військо, будьте цілком спокійні за ваші особи і майно... З шляху ви не збились, бо саме через Січ найближча і найпевніша дорога у Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам лицарською честю. Тепер, панове, прошу вас на Січ у гості. Відпочинете, а тоді поїдете далі. Дамо вам певного провідника, та ще яку чету козаків для вашої безпеки...

Сагайдачний вклонився шапкою і пристав до польського гурту.

Вертали так всі разом. Ватагу окружили запорожці і стали балакати з двірськими козаками та чурами.

Ляхи, незважаючи на те, занепокоїлися, побачивши себе серед січовиків. Вони не дуже-то Сагайдачному довіряли. Один з них каже до одного старшого шляхтича, який, здається, усьому приводив:

— Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius est cavere, ne haec turba nos spoliet’.

А Сагайдачний зараз йому на це відрубав:

— Si haec turba vos spoliare vellet, adhuc nemo vestrum iam viveret.

Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший віком, каже по-латині:

— Вибач, вашмосць, ми не могли відгадати, що під сим простим козацьким одягом

криється шляхетська душа. Невже ж що вашмосць — польський шляхтич з вищою освітою?..

— Вашмосць, що до одного помиляєшся, що до того, будто би лише польський шляхтич міг здобути собі вищу освіту. Я — Острозький учень, а ця школа з Польщею не мала нічого спільного, бо там, між учительством, не було тоді ні одного патра єзуїта, без котрих у Польщі нема науки.

— Вибач, вашмосць, я про це нічого не знав.

— У тому-то ціла біда, що панове з Польщі не знаєте про Україну правди. Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважаєте нас, козаків, за банду розбишак. А се справдішнє християнське лицарство. От, може, вашмосці й не відомо, що ми лиш що вернулися з морського походу на Варну. Ми Варну спалили, знищили Очаківський флот, визволили шість тисяч християнських невольників та привели з собою. Між ними знайдете і ваших земляків, та, певно, візьмете їх з собою, вертаючися. Поки що вони у нас гостюють. За таке діло купа розбишак не візьметься, а хіба добре впорядковане військо.

— Невже ж Варна ограблена! Господи! Велика Порта знову на нас помститься, і будемо мусили знову солено оплачуватися.

Сагайдачний поглянув згірдно на шляхтича і каже:

— Ми, козацькі шизматики, помстили смерть вашого католицького короля Владислава Варненчика, що під Варною поліг лицарською смертю. Дарма! Не спромоглись на таку помсту польські магнати, то мусила це зробити козацька голота...

— Вашмосці жартувати хочеться, а мене дрожею проймає на сам спогад, що з сього може вийти... Зараз посиплються з Царгорода погрози на адресу Польщі, зараз підуть татарські набіги на Покуття, Поділля, Волинь. Який настане страх між шляхтою. Наш гетьман одганяється від сеї погані, мов від вовків... і тепер моє посольство у Крим стріне нові перепони і може увесь мій труд піти внівець...

— Сього останнього вашмосці найменше лякатись. З бакшишем в руці потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б ціла, то вам одного золотого з окупу не опустять. Так само не підіб'ють в ціні через те, що ми турків у Варні погромили. А що вже до турецьких погроз, то не слід лякатися погрози, а зараз помірятися з поганцями.

— І пропасти...

— Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як мені жаль вас, ляхів, що ви так себе недооцінюєте. Треба лише мати відвагу і хотіти. Польський король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачої Порти боятися, якщо ми, сіроманці, її не боїмось.

— Ви зле робите. Його милість король заказує вам виразно під строгими карами ходити на море і невірних зачіпати...

— А ми, розуміється, сього не слухаємо, ходимо у походи і будемо ходити... Приготов, вашмосць, своїх земляків, що ми підемо аж на Царгород, а саме тому, щоб Польщі показати, що турки нам не страшні. Може, се і панів з Корони підбадьорить і осмілить, і страшка від них віджене.

— Чи, панове запорожці, не уявляєте собі, як воно негарно не слухати приказів свого пана?

— У нас, козаків, є така думка, що то не його королівська милість, наш пан, дає такі прикази, лише можновладна шляхта, до діла лінива, а до розкоші привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму царстві та щоби його шляхта слухала, а не він її слухати мусив...

— Бачу, що вашмосць не є сам шляхтич, коли таку герезію говориш... Ти би хотів золоту вольність шляхти знищити.

— Не в тім діло, чи я шляхтич або ні, а в тім, що я соромивсь би по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу приборкана королівською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стільки самовладних королів, стільки магнатів, а вибраний король, підписавши расtа соnvеntа, залежить від їх ласки...

— У Польщі прецінь є сейм...

— Теж шляхетський, і робить те, чого шляхта хоче, і з чим їй добре. Сейм, який можна кожної хвилі зірвати, одним словом: vеtо, ніколи не вирішить того, чого хоче більшість.

— На цім ми не згодимось...

— Я це бачу, і тому говорім про що друге, та говорім щиро, не як вороги, стоячи на противних кінцях, а як приятелі.

— Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?

— Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звідтам прийшов до нас голос розпуки, щоб бранців рятувати, поки їх не вивезуть в Азію або в Африку, звідкіля вже вороття немає.

— Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були згодні взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не раз можу вам в пригоді стати.

— Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого товариства...

Він подав Сагайдачному руку:

— Моє ім'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц...

— Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Січі Сагайдачним. Зі мною поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Іван Іскрицький, мій чура Антошко та ще кілька товаришів.