Молодші лицарі упадали біля дам, товариство яких тепер набагато збільшилося — разом з шляхтичами, котрі втекли під захист замку, були і їхні жінки та дочки. Дехто з юнаків вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматів, що уже й тепер ці пси з переляку порозбігалися, тому, мовляв, можна дати спокій суворому Марсові, а самим вдатися до Кіпріди, тобто втішатися насолодами життя; інші нашіптували вельможним паніям про чарівність пустотливих жартів Ерота, а деякі розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатів і кинути до її прегарних ніжок цілі купи скарбів, або ж пропонували ясній панні своє серце й своє життя. Солідні, літні чоловіки гомоніли, звісно, про політику.
— Як хочете, панове, — запальне говорив Стемпковський, — а моя рада — діяти щодо цих клятих схизматів радикально, тобто, коли вони вилізуть із своїх криївок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всіх собак до ноги, та й годі!
— Ого! — ущипливе засміявся Пулавський.
— Гм! А хто ж буде на нас працювати? — несміливо запротестували господарі.
— Я так і знав! — перебив їх Стемпковський. — Я так і знав, що особистій вигоді ви завжди віддасте перевагу над розсудливістю. Адже це бидло неможливо привести до істинної віри... Сотні літ минули, і ви могли переконатися, панове, що підлі хлопи охочіше здихали на тортурах, ніж приймали унію.
Мокрицький глибоко зітхнув і схилив голову.
— І це бидло таке ж уперте і в баранячій мові своїй, і в диких звичаях і в гадючій підступності. Коли залишити хоч малу частину цих негідників, вони знову пошлодяться й створять гадючі кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк і щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населіть ці благодатні землі мазурами, литвинами, німцями, сербами, молдаванами!..
— Легко сказати, — зауважив літній шляхтич з посесорів. — А де тих переселенців одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогі, але свої на-сиджені, рідні місця, а ще більший страх — переселитися в невідому Палестину. От і пан, хоч як тривожно жити в нинішні погані часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай і в самісінький рай, під захистом папської булли...
Кшемуський, почувши таке порівняння, зареготав, а за ним і всі інші, не виключаючи навіть самого Мокрицького.
— То зовсім інше, — спохмурнів Стемпковський, — туди небесне панство не допускає переселенців для попереднього огляду, а тут — приходь і дивися, вибирай до смаку і землі, і пільги...
— Пшепрашам пана полковника, — знову заговорив посесор, — і тут не дуже вільно й не вельми до смаку: мазури — то є хлопи вельможного панства, а воно своїх підданих не одпустить... Виходить, у всьому крулевстві може тільки знайтися або міське населення, призвичаєне до ремесел і торгівлі, а не до тяжкої праці хлібороба, або зубожіла шляхта, якій гонор не дозволить ані за плугом ходити, ані за ремесло або торгівлю взятися... А яка ж чужа держава відпустить своїх підданців для зміцнення сусіда собі на погибель?
— Істинна правда, — сказав Пулавський, кивнувши головою посесорові. — Пан має цілковиту рацію... Думка про заселення українських степів чужоземцями дуже давня. За сто років тих переселенців набралося, як кіт наплакав... та й що їх може сюди привабити? Пільги, які обіцяють пани? Але ж вони тимчасові — на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбільше на двадцять років, а після цього строку переселенці повинні стати вічними рабами! Але й ці пільгові роки, опріч сумної перспективи, ніким не були гарантовані й цілком залежали од сваволі власника...
— Даруйте, пане полковнику! — скипів Стемпковський. — Ці пільгові умови занесено в земські книги й гарантуються законом!
— Ха-ха-ха! — розсміявся Пулавський. — Закони в Польщі? Обов'язковість законів у Короні для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?
— Я не жартую! — підвищив голос Стемпковський і кинув на полковника визивний погляд.
— Вельми радий, — спокійно усміхнувся Пулавський, — і я жадаю, з свого боку, серйозно поділитися з шановним паном, який посідає високе становище у війську, і з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми — в родинному колі й можемо розмовляти відверто, не дратуючись і не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч і непопулярні серед шляхти, ба навіть протилежні її традиціям, але знайдені мною на сторінках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, історії... Скрізь одні й ті ж самі симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайній егоїзм і брак усякого громадянського почуття й активної любові до вітчизни...
— Але ж це образа... Його мосць занадто вже! — почулося серед слухачів стримане ремство.
Стемпковський слухав мовчки, зціпивши зуби; Мокрицький зітхав, а жіноцтво, яке базікало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слів молодого полковника. Його відкрите обличчя було збуджене, темні очі палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.
— Нікого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далі? — упевнено провадив Пулавський. — Якщо я помиляюсь, переконайте мене в іншому, тільки справжніми фактами, ділом, а не пустопорожніми вигуками. Адже ми дорослі люди, і кожен із нас, на підставі шляхетської вольності, має право думати вільно, як йому велить розум, а не якийсь королівський чи навіть папський декрет.
— Так, такі Шляхтич вільний, як птах! — підхопили слухачі, яким, видно, припав до серця останній аргумент Пулавського.
Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазію, ґречно подаючи їх гостям.
— Так, так! Audiatur et altera pars! — промовив губернатор і, підійшовши до своєї дружини, тихо спитав: — Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цілковитій безпеці, а пани полковники лише філософствують.
— Ні, не слова полковника засмутили мене, — зітхнула пані губернаторова, — він дуже щира людина, а гнітить мою душу журба... надто сьогодні. Сон бачила, — стишила вона голос. — Мені приснився наш загиблий Стась... Дорослий зовсім, ставний, пишний лицар...
— Ох! — закрив очі рукою Кшемуський. — Йому було б нині років із двадцять... Ні, що це я, більше, двадцять три...
— Двадцять чотири, — крадькома витерла очі пані. — Він стояв переді мною і з таким докором дивився мені в вічі, а потім прошепотів голосом, від якого душа моя здригнулася: "Поглянь, — каже, — мамо, що зі мною зробив рідний батько!", розгорнув жупан і показав свої груди — вони були пробиті нижче від родимки-зірочки, а крізь рану було видно, як тріпотіло його розшматоване серце... я скрикнула від жаху і прокинулась... Матко найсвєнтша! Він і тепер мов живий, стоїть переді мною із страшною раною в грудях, блідий, скривавлений! — і пані Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слізьми обличчя.
Гості неодмінно звернули б увагу на цю сцену, та всі вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування "напою богів".
— Заспокойся, заспокойся, моя кохана, — шепотів схвильований губернатор. — Навіщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять років ховаємо в грудях, час уже й звикнути... Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бідолашного хлопчика уже й кості зотліли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. І тільки одна помста лишилася на втіху!
— Але ця помста й там, у чистилищі, завдає нещасному лише зайвих мук!
— Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирі, посилали в Рим... Все для душі невинного немовляти...
— Ой, не кажи так; не кажи! — сливе крикнула Кшемуська. — Я не хочу вірити, що він помер, мені все здається...
— Ох, кохана, це тебе бентежать ті таємничі листи, котрі ми іноді отримуємо... Але то витівки якогось заклятого ворога, щоб роз'ятрити наше горе...
— Ой Єзус-Марія! Хіба серце матері може забути таке горе?..
— Тихіше, тихіше, моя люба, моя кохана! Завтра по синові відправимо в монастирі літію. Ходімо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та пані Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пішла у свої покої... Після голосних похвал молодій господині й перших ковтків товариство, з келихами в руках, посідало й трохи притихло.
— З загального дозволу! — підвищив голос Пулавський.
— Ми слухаємо пана, — процідив крізь зуби Стемпковський, відчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.
— Панове! — почав полковник. — Я сказав, що переселенці не можуть мати певності у виконанні панами своїх зобов'язань, що ні гродські, ні земські книги не можуть бути в тому гарантією — і це щира правда; скажу навіть більше: у нашому крулевстві закону немає зовсім або, ліпше сказати, він для шляхти ніщо!
І у відповідь на гомін, який зчинився навколо, Пулавський різко повторив:
— Так, ніщо — отже, я висловився цілком слушно, що у нас законів немає! Для того, щоб закон виконувався, потрібна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за іграшку зажерливим сусідам! Війська в неї всього-на-всього тисяч п'ятнадцять-шістнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч... голодних, обідраних. Прибутки з кварти коронних маєтків падають, бо ті маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама відмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хіба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тільки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хіба хто-небудь з нас підкориться вироку такого суду? Та кожен з нас із своєю надвірною командою розжене і суд, і суддю відшмагає за вирок не на свою користь!
Схвальний сміх був відповіддю на ці слова.
— Злота воля! — вигукнув хтось.
— Ех, воля! — сумно похитав головою Пулавський. — Сваволя, а не воля!.. Цілковите безправ'я й безладдя... кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те сміття можна мітлами розмести, канчуками розігнати, розчавити чоботом... Гай-гай! А якщо воно все підніметься, то нас розчавить... далебі!
— Pater noster! — крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький.