Один швидкий погляд на гостей збентежив суддю, й він затрясся в панічному трепеті; він підніс руки до Годзевича й завмер у такій позі, а Годзевич теж, ніби вражений несподіваним я^ахом, затулив обличчя руками й завмер...
— Чи все зробив? Розіслав посланця? Приспав кусто-дію? 55 — пошепки непомітно спитав у Годзевича третій гість, що зайшов останній.
— Все! — відповів Годзевич і затулив, дужче очі.
— А москалі коли?
— Завтра ввечері.
Цей таємничий літучий обмін думками відбувся в той момент, коли знову брали двері на прогонич. Якби суддя був навіть у спокійному стані, то за брязкотом заліза він не міг почути й слова. .
— Ну, пане ясновельможний, наш славний і поважний суддя,— заговорив, нарешті, ввічливо вклоняючись, той, що ввійшов перший,— честь маю репрезентуватися: Іван Карме люк!
І до цієї рекомендації суддя тремтів уже, мов Каїн, передчуваючи щось недобре, та ім’я, яке промовив той, що рекомендувався, вразило його, як грім...
З криком "літосці!" він хотів упасти перед страшним отаманом на коліна, але не встояв і простягся коло його ніг важкою колодою,
f6-— Підійміть його,— зневажливо сказав Кармелюк,—та побризкайте водою, а то, зустрівши дорогих гостей, він очманів з радості,..
Поки опритомнювали суддю, челядь, що перепилася, для більшої безпеки було позв’язувано: цим розпорядилися Дмитро й Хоздодат,—ото вони і ввійшли з своїм отаманом у покої судді. Хоздодат, між іншим, ще спитав у Год-зевича:
— А наказ тюремному наглядачеві готовий?
— Ось,— подав йому поза спиною згорнутий учетверо папір Годзевич,— і печать, і номер, і підпис городничого... Тільки треба ще підпису судді... Та зв’яжи ж і мене... а то вважатимуть співучасником... і заткни мені хусткою рота, щоб не міг кликати на допомогу.
Через хвилину Годзевич лежав із зв’язаними руками й ногами під столом, а в роті в нього стирчала скручена джгутом хустка, що дало йому змогу якось дихати й кволо стогнати.
Коли суддю привели до притомності, то він у пориві од-чаю спробував був крикнути, але голос урвався, а Дмитро, підбігши, вдарив його кулаком у нижню щелепу... Суддя тільки схлипував і закривавленими губами шепотів: "Лі-тосці, милосердя, на бога!"
— Ти пробач, справедливий суддя, за грубість поводження мого кошового,— лагідно мовив отамап,— сам винен... заходився був кричати... Заспокойся: хоч горлянку перерви, а ніхто до тебе не прийде на допомогу,— місто спить міцно, патрулів, з огляду на прихід війська, яке ти викликав, уже не поставили, вартують навкруги твого дому не інваліди, а мої гайдамаки, челядь твоя позв’язувана, і, крім того, ти сам так позакривав подвійними віконницями вікна, що хоч би всі ми заходилися кричати на всю горлянку, ніхто б нас не почув... Та й не по-шляхетському, пане добродію, приймати так давніх знайомих... Я ж тобі, пам’ятаєш, про^ дав поцінно вексель Хойнацького?..
Суддя тільки стогнав, витріщивши очі, і в одчаї ламав руки. Вигляд його був і комічний, і жалюгідний, але спотворені жахом риси обличчя його, божевільний погляд, який виявляв готовність до всілякого приниження, рабське бла— —гання — не викликали до нього співчуття, а будили, навпаки, почуття презирства.
—• Переведіть його вельможність до кабінету,— звернувся Кармелюк до своїх,— там зручніше й пристойніше буде розмовляти з шановним господарем і головним членом знаменитої комісії.
*— Невинен... невинен!..— бурмотів суддя, ледве пересовуючи ноги.
— Чого ж ти, пане, бентежишся? — казав далі Кармелюк, коли суддю посадили в крісло.— Адже ти мене хотів, очевидно, мати в себе за гостя, бо коли б інакше, то ти б мені зразу прислав Явтуха, а як не прислав, то, виходить, скучив за мною... а Кармелюк же свого слова не пускає на вітер!
— Ой матко боска Ченстоховська! — схлипував суддя.— Я не міг... не моя влада... не моя сила... Все бери, тільки даруй... життя... в мене дружина... без пам’яті мене любить... пожалій хоч її!
— А ти жалів нещасних, безневинних селян, яких хапала проклята ваша , комісія, і хапала безпричинно? — підвищив Кармелюк голос, і в металічному тоні його вже не чути було ні жалю, ні пощади.— Га? Чи жалів ти сиріт, дітей і нещасних удів? Чи не дер ти і в повітовому суді і з живого й з мертвого шкуру?
— Не я... Комісія... Що я сам? Зеро! 56 Я покину все... Зараз же... В тен момент...
— Ні, ти не покинеш! — грізно крикнув отаман.— Ти приймеш заслужену кару й будеш у комісії й повітовому суді чинити суд милостивий; інакше, якщо ти залишиш суддівство і поставиш на своє місце іншого пса або будь-кого засудиш, то, присягаюся всім святим, я посаджу тебе на палю! І знай, що слово моє — кремінь і що ніхто, ніхто не захистить тебе від моєї кари!
Суддя тільки трясся всім тілом і жалісно стогнав.
— А от ти казав, що не міг Явтуха випустити,—громив Кармелюк,— так це ти брешеш! Підпиши зараз же цей папір! Я міг би тобі й не казати, що в ньому написано, але по-приятельському скажу: це наказ про негайну передачу вночі ж, під вартою, Явтуха панові Пігловському; варта буде моя й, замість вести до Пігловського, приведе в’язня до мого табору... А ось підпиши ще й цей папірець: в ньому ти оголошуєш, що запідозрені селяни — вільні від ув’язнення... тому що вони довели свою безневинність... Тільки зарубай собі на носі, що коли ти завтра або потім відречешся від цього папірця й визнаєш, що він підписаний з примусу, то я з тебе живого шкуру здеру!
— Все... все...— давився словами суддя,— тільки життя... даруй... на рани пана Єзуса!
А поки одурілий від страху суддя підписував тремтячою рукою підсунуті йому папери, Дмитро, покликавши собі на допомогу Андрія, обнишпорював будинок і брав усе цінне, що потрапляло йому під руки.
— Погана контрибуція,— бурчав Дмитро, одбиваючи комоди й розбиваючи шафи,— всякого мотлоху та амуніції цілі купи, а грошей немає! Заховав кудись, собака! У такого скупердяги повинні бути цілі сундуки, скрині грошей... а от, хай його во'вк роздере,— не знайду... Доведеться'попросити, щоб сам показав.
Хоздодат же, присівши навпочіпки перед зв’язаним дядьг ком, дякував йому за допомогу:
— Батько отаман так вихваляє вас, дядьку, що й словес на сіє в мене бракує; велія мзда вас чекає, а до неї на додачу й серця наші! І городничого виманили з міста назустріч нібито москалям, і відмінив він місцеву варту, завдяки хитрощам пашим, і наглядач попереджений — пильнує й жде наказу, теж завдяки вам, і папери скомпоновано зело правдоподібно, а підписи содіяиі майстерно й хитро... От тільки бентежиться серце моє, щоб вас, безневинного, як те ягнятко, не взяли під підозру... Правда, вервії і плат в устах свідчать про ґвалт, але я мислю, що сього мало... Ліпше й достойніше віри буде, якщо ми вам насиплемо жару за халяви або спишемо лозою сцину, а то можна вирізати ременів зо два-з вашої шкури — для очевидності.
Нещасний дядько витріщив очі на свого небожа й безнадійно почав заперечливо крутити й стукати об підлогу своєю головою.
— Гей, Хоздодате! — почувся з кабінету голос отамана.
Секретар схопився на ноги й прожогом кинувся до
кабінету.
— До в’язниці я йду з Андрієм, візьму з собою чотири чоловіки,— віддав розпорядження отаман,— а ти з Дмитром, упоравшись тут, збереш розставлених по провулках наших,— всіх п’ятнадцять, пам’ятай,— і обережно, по одному, по два чоловіки, під виглядом нічної варти, пройдеш на передмістя — спершу до в’язниці, на всякий випадок, а потім до саду пана Годзевича, де стоять наші коні... Осідлаєш їх і будеш чекати... Розумієш?
— Зрозумів, батьку! — відповів попович.
— Та от іще, до речі, й Дмитро тут,— провадив Кармелюк.— Проголосіть ви над цим лантухом суд... Мене називають розбійником, а я ще даром не пролив жодної краплі християнської крові, а стояв тільки за нещасних та бідних і голову за них вірно покладу, а він занапастив і замучив даром сотні людей, я й не кажу вже, що на нас, вільних птахів, скликає військо й мене збирається крізь стрій гнати.
— Повісити собаку! — крикнув Дмитро.
— Ні, буде час — повісимо,— заперечив Кармелюк.— Я ще хочу, щоб він виправив свої лиходійства й звільнив безневинних страждальців... а тому життя йому я дарую... але через те, що не можна ж залишити без кари його зло-чинств, то дай йому пам’яткового: спусти трохи сала й подаруй ще й червоні чобітки!
Осунувшись у кріслі, безсило напівлежав позеленілий від страху суддя; ті його безтямно були втуплені в одну цятку, холодний піт струмував по гладкому лискучому обличчю, рот був роззявлений у жахній судорозі, а по шиї розмазувалася широкими липучими патьоками кров. Навряд чи суддя й усвідомлював, що на його чекає... він був напівмертвий.
LXXIII
Повернулася Розалія додому і рада, й спантеличена дивним змістом записки: "...або буду на дні пекла, або прибуду в призначений час".
Що міг означати цей дивний вираз? Очевидно, цей безумець знову затіяв якесь страшне, ризиковане діло. Де, коли, як?
Хоч Розалія цілком вірила в щасливу зорю Кармелюкову, в його молодецтво, одвагу, але тривога мимоволі охопила її, і тривога була тим болісніша, що не було ніякої можливості ні одвернути небезпеку, ні відмовити Кармелюка від ризикованого наміру.
"Ні, ні, так не може тривати далі! — казала сама собі Розалія, кусаючи з досади губи.— Він мусить покинути ці дурниці, повинен усунути від себе небезпеку!"
А втім, цього разу красуні не довелося довго мучитися страшними здогадами й сумнівами.
Наступного ж дня опівдні прискакав верхівець із Літина й привіз жахливу звістку про страшну розправу, яку вчинив Кармелюк над літинським суддею. Ця звістка, від якої всіх охопив смертельний жах, принесла, проте, таємну радість Розалії.
"А, так ось що говорили ті дивні слова! — догадалася вона зразу ж.— Безумець! Одчайдушно кинутися на таке жахливе діло... В місті повно війська... Найменша необачність — і сьогодні він сидів би вже закутий у тюрмі або валявся б десь у яру вбитий!"
Від самої думки про можливість такого жахливого кінця Розалія відчула, як серце її облилося кров’ю. Та, слава
богу, цього разу він живий, здоровий і завтра ж буде коло її ніг, а тоді, тоді побачимо, чия візьме!
Вона вгамувала бурхливу радість у грудях і кинулася втішати й заспокоювати Агату.
За першим гінцем прискакав незабаром і другий... Всі в домі від панів до челяді заговорили про нечувану сміливість Кармелюка, переказуючи подробиці цього вдалого нападу.
Агата в супроводі Алоїза й численної челяді вирядилася до Літина лікувати свого нещасного чоловіка; Розалія не вмовляла подругу зостатися,— це було зовсім неможливе, та й, крім того, від’їзд Агати в даному випадку позбавляв її зайвої пари пильних очей.
Всю решту дня Розалія провела в гарячковому збудженні: що принесе їй завтрашнє побачення?
В кареті Кармолюк виявив до неї глибоку пошану, але й неприховану холодність; правда, багато було причин для тодішньої його поведінки...