Коли ж запропонують, візьму... Ми ж тоді не гратимем "Корчми", а це — збиток.
— Так... — Котляревський якусь хвилину мовчав, роздумуючи, потім звернувся до Зелінського: — Я вибачаюсь, коли вас образили, хоча ви теж поводились не зовсім ґречно... Але забудемо про це. Ніяких грошей, крісел і свічок театр не візьме.
Барсов аж кинувся, хотів втрутитись у розмову, однак промовчав, лише здивовано дивився на директора, а той спокійно продовжував:
— Не візьмемо.
— Та чому ж? Я з дорогою душею.
— Ні.
— Виходить, і далі йтиме цей пасквіль? А мені вже й зараз не можна з'являтись у місті, кожен служник, п'яничка тикає: ось він пішов — той, якого в театрах показують. Всі гріхи і невдачі мені приписують. Якщо ви й далі...
— Далі не буде. Більше ця п'єса не йтиме на нашій сцені.
— Іване Петровичу, це ж збиток, — зважився зауважити Барсов. — Ми маємо на цьому спектаклі повні збори.
— І все ж доведеться зняти. Сьогодні вона йде востаннє... Прощайте, пане Зелінський!.. Вас, певне, чекають удома, а у нас ще робота не кінчилась, маю зустрітись з акторами після спектаклю.
Зелінський підвівся, повільно застебнув сюртук. Він був, як і кожен негоціант, насамперед, людиною діла і життя розумів по-своєму: нічого'даремно не дається, за все мусиш платити, театр — вірно сказав Барсов — матиме збитки, якщо зніме "Корчму" з вистав, тому він готовий був відшкодувати хоч частину цих збитків, а дивак-директор не хоче брати грошей, причому не малих. Ну, що ж — тим краще.
Чемно попрощавшись, Зелінський рушив до виходу, досить помітно накульгуючи на ліву ногу. Коли двері за ним зачинились, Котляревський звернувся до Барсова. Той чекав розносу, стояв під стіною блідий, краплі поту виступили на високому чолі й характерному, з ямкою посередині, підборідді. Навдивовижу Котляревський був спокійний, сказав, проте, твердо:
— Домовимось, пане Барсов, раз і назавжди: нічого подібного до "Корчми" без мого відома ви ніколи не поставите, бо для чого ж я тут директор? Чи не так? А крім того, ніколи не буде і розмов, які ви мали з паном Зелінським, це театрові не додає слави. Зрозумійте мене вірно: ми тільки на ноги спинаємось, і нам слід про честь думати, як то кажуть, замолоду.
— Як вам завгодно... але я хотів для театру.
— Для театру потрібно більше працювати... Про це ми ще поговоримо, а зараз мушу бачити Щепкіна. Йому лист прийшов. Не хотів передавати перед виставою. Пришліть його, будь ласка, та поки що йому ні слова...
Незабаром спектакль закінчився, і Щепкін, в парику, не стерши гриму, не ввійшов, а влетів у кабінет директора, і, ледве ступивши на поріг, опустив голову:
— Не стерпів... Винний. Але це востаннє. Повірте.
— Востаннє, бо... п'єсу знімаємо.
— І все я? Ой, я нещасний! Клянуся: більше довіку так не гратиму. Біс попутав. Не міг, однак. Простіть... — Щепкін побожно перехрестився.
— Нова Ганнібалова клятва? Легко ж ви даєте клятви, добродію... Та — досить. Вірю, що все у вас буде добре, а гра — ще кращою... А поки що — сідайте, спочиньте. І ось — лист вам... з дому. Принесли перед виставою.
Щепкін тремтячими руками розірвав конверт і зразу ж побачив, що почерк не батьківський, виходить, писали з панського дому, а що звідти писатимуть кріпакові? Крім неприємностей, нічого втішного. Передчуття не обмануло. Ледве пробіг перші три рядки, як лице його зблідло, на очах з'явилися сльози. Дочитав лист вже весь у сльозах.
— Що з вами? Заспокойтесь. — Іван Петрович сів поруч, поклав руку на плече акторові. — Щось трапилось?
— Трапилось... Трапилось, — крізь сльози повторював Щепкін. — Я загину, я знаю, мені кінець! Ось читайте, — простягнув листа директорові.
Котляревський перечитав лист і все зрозумів: брат графині Волкенштейн — володарки усієї сім'ї Щепкіних — писав, щоб "Миша збирався їхати додому", досить "йому дурницями бавитись", вдома його чекає робота, у господарстві землемір потрібен, а він, Миша Щепкін, якраз вміє це робити набагато краще від інших. Отже, нехай квапиться. Ні про що інше в листі не було.
Довго мовчки сиділи актор і директор: Щепкін — опустивши голову, час від часу витираючи почервонілі очі, а директор, зіпершись на стіл ліктем, креслив щось перед собою, на Щепкіна і не дивився. Нарешті підвівся з-за столу, склав листа і сховав до кишені.
— Довіряєте?.. Завтра ранком буду у князя. Щось та буде. А ви поки що заспокойтесь, нікуди з Полтави — хіба що на гастролі — не поїдете, в усякому разі — поки що... Ну, ідіть, відпочивайте. День у вас був сьогодні нелегкий: на сцені сміялись, тут сльози ллєте... Все минеться — і буде добре, треба надіятись.
Провів актора до дверей, потис на прощання руку і слухав, як той ішов коридором, а Мефодій, випустивши його із залу, причинив двері. Тепер і самому час збиратись. Візит до князя він зробить зранку, повинен би допомогти і Новиков. Може, зайти до нього зараз, поки не пізно? Це ж по дорозі — на Дворянській. Мабуть, доведеться, не завадить. Поспіхом вдягся, вийшов із кабінету. По залу з щипцями ходив Мефодій, гасив свічки в шандалах.
— На добраніч, Мефодію!..
— На добраніч, пане майор!
Не важко було помітити: старий мав щось сказати, вже й ступив був назустріч, та, певно, передумав, побачивши, як поспішає директор, Іван Петрович, однак, не міг, не озирнувшись, не спитавши, що за притичина хвилює старого, причинити за собою двері й піти.
— Що у вас, Савичу?
— Нехай пізніше.
— А все-таки?
— Не знаю, як і сказать, одначе, коли так, скажу. Пана Циму бачив, вчорашнім днем зустрілися з ним біля соляної лавки. Розговорилися, він і каже: не сподобалось йому, бач, лицедійство про козака, що вірші списував.
— Що ж саме не сподобалось?
— Та все, а найпаче балачки, щось ні по-нашому, ні по-московськи. Я йому і сяк, і так, а він своє... І це не один Цима помітив, боюсь, зала наша буде порожньою, коли знову поставимо оте лицемірство.
Іван Петрович знав Савича понад три місяці, а здалось, лише сьогодні роздивився: такий собі чоловік, простим прикидається, солдат відставлений, а послухати його не завадило б тому самому Угарову, і Городенському, та й Пряженківській не було б зайвим... Досі ж поправки, що зроблено ним до "Козака", Угаров не вивчив, "кумедніше по-старому, люди сміються", — стоїть на своєму, а того не бачить, що від однієї вистави до другої в залі лишається все менше і менше глядачів.
Савич терпляче чекав на відповідь, і директор відповів. Змушений був визнати, що Цима правий, він, директор, теж такої думки, але що поробиш, коли нема свіжих п'єс, доводиться ставити старі. Ось і сьогодні піде стара річ — "Збитенщик" Якова Княжніна, а полтавці її, мабуть, знають ще по виставах у домашньому театрі Лобанова-Ростовського, в яких і він, Котляревський, разом з Катериною Нальотовою, молодою вдовою секретаря магістрату, брав участь, і, здається, не без успіху, навіть щось у Харкові писали, в "Українському віснику" добрим словом згадали.
— Коли побачите пана Циму, вітайте, розумний він чоловік, нічого не скажеш.
— І я кажу, голова у нього на плечах є, не макітра яка-небудь. І ще чув я, пане майор, що "Корчму" вже не показуватимуть. Дехто з лицедіїв буцім за те, щоб ставити, мовляв, люди ходять.
— А ви ж як? Ставити? Чи не треба?
— Як вам сказати, — Савич пошкріб у бороді, торкнувся жовтою пучкою правого, потім лівого вуса. Старий вагався, говорити чи ні, і махнув рукою, як відрубав щось: — Коли по правді, то я теж зняв би... Посміятись, бачте, зовсім не гріх, та тут заковика: з кого сміємось? Не в міському голові справа, а в тому бідакові, що по сцені ходить. Ось з того злидня і сміємось. І виходить: на кого бог, на того і люди. А це ж, сказать би вам, пане майор, не по совісті.
Іван Петрович уважно слухав, і коли Савич замовк, міцно, від душі потиснув йому руку:
— Наш дім, бачу, вам не чужий. Спасибі!
— Авжеж, а як же інакше?
Вже на порозі Котляревський спинився, згадав про племінницю Савича:
— А Маруся ж як? Заміж не вийшла?
— Поки що ні, — зітхнув старий. — Жаль бідолашну, з усіх боків тиснуть, а вона ж Василя чекає, і ніхто їй не потрібен. Нема таких ниньки дівчат, золота душа прямо.
— Прийду, Савичу, може, післязавтра... Це, ж неділя буде? От і прийду, тільки ж не сам, мабуть.
— З ким завгодно, пане майор... Я скажу Явдосі і Ганні передам.
15
Ранком наступного дня Котляревський був у приймальні правителя краю. Новиков вважав: втручання князя у справу Щепкіна необхідне, бо, крім нього, ніхто не умовить пихату графиню Ганну Волкенштейн дати вольну цілій сім'ї, навіть і за чималі гроші, їй поки що вигідно тримати Михайла на оброці, щось одержує від нього — і ніяких витрат.
З цим наміром — просити князя Рєпніна про допомогу — і прийшов Іван Петрович одним з перших у приймальню. Як на гріх, візит виявився невдалим. До Рєпніних, як розповів Муравйов-Апостол, напередодні приїхали гості, і князь ще вдосвіта з кимось із гостей відбув на полювання і досі не повернувся. Ніхто не знав, коли він повернеться, міг проїздити там і годину, і півдня, а може, й більше. Матвій Іванович, ад'ютант, поспівчував Котляревському, проте, запевнив: тільки-но з'явиться їх сіятельство у канцелярії — він неодмінно повідомить, кур'єра пошле.
Довелось повертатись у театр поки що ні з чим, і першим, як на те, йому зустрівся Щепкін. Актор нічого не питав, стомлений, якийсь постарілий, не міг зрушити з місця, підпирав плечима одвірок, чекав на слово директора.
— Що з вами? Не можна ж так, голубе, — виговорював акторові Котляревський, було йому по-людськи жаль молоду людину. — Поки що я не зустрівся з князем, на полюванні він, а повернеться, — піду знов.
— А як він поставиться?
— Маю надію на краще... Не тільки ж я один про вас говоритиму, є ще люди... А поки що ми у себе зробимо так: оголосимо про новий спектакль, і весь збір піде на ваш викуп... Зіграєте Загоскінського Богатонова?
Замість відповіді Щепкін упав навколішки, схопив руку Котляревського і потягнувся до неї. Іван Петрович злякано відсахнувся:
— Та ви що? Як не соромно! За кого ж мене маєте?..
Встаньте зараз же! І кличте всіх. Почнемо репетицію.
— Вже сьогодні? — схлипнув Щепкін, підводячись на ноги і витираючи очі.
— А чого ж відкладати?
Щепкін бігцем подався до квартир, біг через площу, на грудці якійсь спіткнувся і мало носом не дістав землі, легкий вітерець куйовдив йому волосся, метляв полами розхристаного сюртука, а він біг і біг, поки не сховався в під'їзді колишнього поштамту.
Першою з'явилась Пряженківська.