Нема вже нічого в очах, тільки Дніпро, тільки пброги, тільки величний, жорстокої барви місяць маєстатно встає з-за чорного муру дубового лісу, підноситься вверх і зупиняється над самою серединою могутнього Дніпра.
Неухильною лавою котять води. Тисячі самоцвітів знизу і згори сполучують низинь і вишінь, між котрими гнучко рине велична ріка... Он камені на дорозі. Скелі. Ріка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає на тисячу скалок місяць, зорі і з лютим ревом плигає у пінну безодню...
І хочеться далі дивитися великим оком душі, і хочеться бачити: свобода, гідність, честь. Бо так наказує закон землі. Так наказує кожна мить великого часу і простору всіх вимірів. Так у тому синові кріпачки, бюст котрого стоїть, умаяний прапорами того народу і тієї держави, про які снився йому чарівний сон. І який короткий час від сну до дійсності. Там, у цій ночі, на полях боїв рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани порвіте!" Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великій родині, безліч душ згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумілу людину, що віщувала ці страшні й незабутні дні.
Концерт кінчається. Володько встає зі свого місця, весь споєний образами, думами. До нього підходить його брат Хведот, і Володько не втримується. Кидається до брата, тісно обнімає його і на очах безлічі товаришів і незнайомих людей міцно цілує. Який немужицький прояв захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так сильно заволодів Бог любові, віри і прагнення.
— Буде Україна! Буде, буде! — виривається з його уст. Виривається голосно і так певно, що Хведот і вся решта товаришів не втримуються і починають гукати:
— Слава Україні! Слава, слава, слава!..
Це підхоплюють інші і сотні голосів одним звуком вигукують славу.
Зі середини натовпу вириваються слова гімну, всі підхоплюють, зупиняються, і звуки пісні народу стихійно заливають залу. Всі стоять, співають. Щоки червоні. Горіючі очі. Вираз натхненний. Співають старі, малі. Співають навіть ті, які ще недавно глумилися з мови, прагнень свого власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще старий "сюртук" бувшої імперії. Той сюртук прилип до кожного сантиметру його тіла. Він зрісся з ним в одно, але все-таки і Ферапонт стоїть струнко і співає. Бо ж як не співати? Сила відродження страшна, неухильна. Нема їй спротиву і нема їй кайданів.
За пару днів Василь іде до Острога навідати Пархвена, який все ще лежить у лічниці. Володько й собі бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються. День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрізь сніг. Дорога санна, але попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозі від того часу, коли малим хлопцем їздив туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення і ті переживання, які викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подія. Як далеко пішов він наперед тепер! Місто для нього не має вже такого значення, як тоді. Пригадує ту жидівку, що воювала з батьком за півня, пригадує пана на велосипеді, москалів, що спокійно маше-рували на подвір'ї казарми, панночок, вітрини.
Зовсім не те тепер. Перше, що кинулось, це полк війська, що вступав у місто. Василь зумів з'їхати на сторону і перечекати, поки пройде військо. Володько не може сидіти, захопившись тим полком. Звідки взявся він. І наплічники, і патронташі, і лопатки — все, честь честю, справжнє військо, якого вже давно не бачив Володько від початку війни. Їдуть та йдуть вояки лавами, бадьорі, червонощокі, веселі. На вовняних шапках жовто-сині значки з тризубом.
— Звідки йдете? — питає Василь вояків.
—З фронту. На відпочинок.
Дивно. Зовсім не видно на них слідів фронту. Такі радісні, такі голосні. Володько не сидить. Нема сили сидіти. Він же власними очима бачить військо України, своєї держави, своєї великої батьківщини. Володько встає і зовсім близько підходить до лав війська. І, побачивши його кінець, кидає Василя зі саньми й іде побіч машеруючих лав у напрямку міста. Там, коло казарм, назустріч полкові виходить військова оркестра. Блищать на сонці мідяні труби. Спереду чути команду:
— Струнко!.. Рушниці на плече!..
По лавах пробігає вогонь. Всі випростовуються. Рушниці з понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною військо. Оркестра вдарила марш. Серце Володька затріпотіло і він виразно відчув дуже приємний біль у нім. На очі зійшли сльози радості.
Коло оркестри завважив начальство і багато людей, здебільша молоді. По одягах Володько пізнає учнів і учениць міських гімназій. У кожного пришпилена жовто-синя стрічка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молоді козаки вибивають крок. Рушниці на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний командує:
— Вправоо д'вись!
Всі очі звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко і вітає піднесенням долоні на рівні правого плеча. Молодь скидає кашкети і дружнє "слава" змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих козаків.
В одного видно гармонію. На самому кінці іде кількох кіннотників на гарних гнідих конях...
Коли скінчився похід, Володько підійшов до Василя, що поволі їхав позаду війська разом з безліччю інших підвод.
— Ну, що, Василю? — питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з "петлюрівських козаків".
Василь не відповідає нічого, але з усмішки, що сяє на його обличчі, виразно променить радість. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття. Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь геній захотів, щоб він став, і він став.
Ще більше несподіванок чекало їх у самому місті. На всіх будинках, на всіх крамницях жовто-блакитні прапори. На хідниках повно народу, бо неділя. Видно гімназистів, що чіпляють всім якісь карточки і за те їм кидають до скарбонки гроші.
Володько й собі пішов на хідник, щоб і йому причепили карточку. Але вигляд Володька зовсім не нагадує грошовиту людину, тому його обминають. Тоді він підійшов до одної пари.
— Дайте і мені карточку,— сказав він і вкинув до скарбонки п'ять гривень...
Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила ніжними білими руками Володькові значок. Володько зовсім вдоволений, бо, крім цього, панночка обдарувала його дуже милою усмішкою і не менш милим "дякую".
Володько читає напис карточки: "На Просвіту". Чудесно. Він, значить, дав щось також на Просвіту. Шкода тільки, що так мало. Згадав, що ще є й Василь. Той їде поволі обережно правою стороною вулиці, бо скрізь повно підвод. Володько підбігає до нього.
— Василю! Маєш пару карбованців? — гукає.
— На що?..
— На Просвіту. Дивись, он там збирають.
— Не можу стати, щоб видобути з кишені пуляреса. Бач, віжки в руках.
— Давай сюди віжки...
Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївські карбованці. Шкода тільки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такі приємні. Он інша парочка. Підбіг і втиснув у скарбонку гроші. Вона вже повна.
Як радісно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою атмосферою міста. Написи, барви, мова... Все рідне, все своє. Де зникла Росія, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута Україна?
Під'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом "Повітова лікарня". Заїхали на подвір'я. Лишили коні і пішли всередину. Одягнена в біле сестра вводить їх до "палати". Повно ліжок. Хоч світить ясно сонце і відчинені у вікнах кватирки, повітря в кімнаті тяжке. На ліжках тяжко ранені, покалічені.
Он і Пархвенове ліжко. Жовтий, мов віск, лежить горілиць. Він уже поправляється. Порозмовляли, оповіли новини зі села, про повстання й інше. Довідалися, що он на тих двох ліжках гояться два тяжко ранені большевики. їх гоять, а після мають розстріляти, бо то якісь важні злочинці.
Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби після розстріляти. Хіба ж їм не все одно вмирати?
— Ні,— сказав Василь,— їх поставлять перед суд. Вони десь. там ніби зірвали залізничний міст, щоб затримати український панцерник, що спішив на фронт під Хвастів. Один із них жид. Громада жидів Острога хоче його визволити, але лічницю день і ніч береже міліція. Поранили їх, коли ті хотіли тікати. Одному куля пройшла через живіт, другому через праву лопатку.
Володька ця історія цікавить. Він навмисне намагається стати, як може, ближче коло ліжок тих злочинців. Вони обидва лежать навзнак. Жовті, висохлі. Уста спраглі. Жид весь чорний, давно голений, з твердою відрослою бородою.
Володько дивиться на нього і думає:
— Ну й чому жидові втручатися в наші справи? Яке він має на це право? Бозна-звідки прийшов на наші землі, може жити і торгувати... Так ні... Йому того мало. Він ще задумав шкодити молодій державі... Йому хотілося б, щоби народ цей ніс вічно ярмо неволі...
Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому холоднішає. Володько щільніше захристує свій одяг. Але він чує, що в голові стає неясно. У очах ніби туман. По цілому тілі, здається, хтось ллє холодну воду. На обличчі з'являється блідість так, що навіть Василь помічає.
— Що тобі, Володьку?.. — питає він.
— Щось зле... Трясця трясе...
— Йди сюди... Сідай осьде...
Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги і вдарив по конях. Він боїться за Володька. Він сам не раз бачив і пережив різні хвороби. Тиф. Страшне слово. На ньому дуже виразно помітно тиф...
Як доїхали додому, як злазили зі саней, все це Володько ледь пригадує. Йому постелили на печі на гарячому черіні. На чоло виступив піт, але пропасниця не вгавала. Почали лізти на думку різні нісенітниці. Якесь чорне пооране зі широкою борозною поле. Він іде ним, стрибає зо скиби на скибу... Перед ним, над ним, за ним безліч чорного галач-чя. Чорні птахи літають, кричать, торкають його крилами, застеляють від зору небо і сонце. Йому здається, що він не дійде до кінця того поля, що впаде. Але він мусить дійти. Мусить! Він знає, що як не видержить, як тільки спіткнеться, як тільки впаде чи присяде, на нього накинеться і заклює все те хиже галаччя. Тому він мусить йти...
Далі він бачить стару свою хату в Лебедщині. Виразно пізнає лаву, стіл, образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покутті і бачить ледь помітне червоне світло перед ним.