Якщо не Ви — то хто ж? Невже кане в небуття?"
Я довго вагався: писати? Не писати? Дуже ж бо дріб'язковою здавалася тема, щоб псувати такий дорогий подарунок.
Аж невдовзі одержав грізний депутатський запит од академіка Миколи Жулинського.
Він не пожалів офіційного бланка, щоб звернутися до мене з депутатським запитом, коли я, нарешті, опишу кумедні історійки, які часто траплялися з нами в Будинку творчості? Чи то земля там була така щедра, чи стільки енергії тоді кипіло в кожному з нас, молодому порівняно, але ми не тільки дні та ночі сиділи за письмовими столами, творячи "нетлінне та вічне", а й не втомлювалися розігрувати один одного. Про ті розіграші нині розповідають легенди, вони обростають все новими й новими деталями, і я, їх безпосередній учасник, поспішаю відповісти на депутатський Ваш запит, Миколо Григоровичу, кількома такими історійками. Тим більше, що Ви погрожуєте звернутися до Конституційного суду, якщо я промовчу.
Але спершу дозвольте мені почати не з Ірпеня, а з нашої з Вами спільної поїздки до Львова. Пам'ятаєте, як львівська письменницька братія поселила нас у найшикарнішому ("люксусовому") номері готелю, збудованому ще за часів "тамтої" Польщі в самому центрі міста? Як Ви з чисто науковою цікавістю досліджували кнопки, що блискучим рядком спускалися над Вашим ліжком. Я пояснив, що на тих кнопках за "тамтої" Польщі була записана численна обслуга готелю, від офіціанта аж до покоївки, що досить було натиснути будь-яку з них, як обслуга миттю прибігала на виклик.
— І ви не всі кнопки бачите. На останній під вашим ліжком...
— Що на останній?
— На останній було написано: "Блядзь". Може, те слово й досі там, незатерте.
Посміялись. Я пішов почистити на ніч зуби. Вертаюся, а від вас і слід прохолонув. Тільки черевики стирчать з-під ліжка.
— Та не тисніть ви на ту кнопку, вона вже не діє!
Ви одразу ж з-під ліжка і виповзли. Червоний, як рак.
— Запонку шукав.
— Еге ж, так я вам і повірив. Кнопку мордували! Ви, Миколо Григоровичу, якщо вам так уже припекло, беріть десятку в зуби і під готель. Яка висмикне, оту й тягніть до готелю!..
Ну, це так. Для розминки, як кажуть спортсмени.
А тепер, як Ви любите казати,— до діла.
Пробачайте, що низатиму коротенькі ці спогади, як намистини, бо спробуй їх стулити докупи. Хотів спершу навіть нумерувати, щоб не розсипались, та передумав: писатиму як Бог на душу покладе.
Наїжджав частенько в Ірпінь один дитячий письменник, товариський та симпатичний, од якого ніхто слова лихого не чув. Мав єдиний недолік: вважав себе наперевершеним серцеїдом. Був переконаний, що немає на світі красуні, яка не мріяла б забратися до нього в ліжко. Він так наостобісів отими хвастощами, що ми вирішили добряче його провчити.
В той час Хрущов затіяв усіх циганів, які мандрували по нашій неосяжній країні, зселити в міста і містечка. Закріпити за постійним місцем проживання. Місцеве начальство облюбувало для цього Ірпінь, і невдовзі на околиці міста виросло ціле циганське містечко. Туди ми й подалися для здійснення задуманої акції. Вибрали найстрашнішого, схожого на горилу цигана (підкови гнути волосатими отими ручищами!), пояснили йому, що ми од нього хочемо. Циган одразу ж погодився, але заломив таку ціну, що в нас і гроші заворушились по кишенях.
По довгому торзі зійшлися на тому, що дамо двадцять п'ять карбованців зараз, а решту двадцять п'ять уже по здійсненні акції.
— Голову одривати? — спитав циган, беручи завдаток.
— Не треба!
— Тоді яйця?
— Не треба й цього. У нього дружина. Ви його тільки полякайте добряче.
— Полякаю. Так полякаю, що він і до рідної жінки дорогу .іабуде!
Домовились, що він наступного дня у нас і появиться. О дев'ятій ранку. Коли вся письменницька братія вирушить на сніданок.
Циган появився хвилина в хвилину. Та ще й не з порожніми руками: приволік важкенне дишло. Розлюченим ведмедем бігав по території і, розмахуючи дишлом, кричав:
— Він наших жінок усіх до одної зґвалтував!
Було ж потім сміху! Нещасний дитячий письменник спершу забився аж на горище, а потім утік з Ірпеня. Здимів — не лишилося й сліду...
Андрій Самійлович Малишко. Найактивніший штукар серед письменників старшого віку. Пам'ятаю одну з його витівок. Під час декади української літератури й мистецтва в Узбекистані. Партійні органи усіх рівнів, од Москви до самих до окраїн, страшенно полюбляли влаштовувати отакі видовища. Щоб усьому світові продемонструвати непорушну дружбу радянських народів.
На урочистому засіданні в Ташкенті Малишко сидів у президії поруч з Хижняком. Сидів і все ковтав пігулки.
— Що ти ковтаєш? — поцікавився Хижняк.
— Пірамідон. Голова страшенно болить.
— Дай і мені. Маю виступати, а голова як не розвалиться.
— На,— і подав три пігулки: не пірамідону, а пургену.— Ковтни одразу всі, бо одна не подіє.
Хижняк так і не виступив. Полетів, як скажений, до туалету.
Іще Малишко, сміючись, розповідав, як він навмисне застерігав Хижняка, аби той, звертаючись на черговому мітингові до сивобородих бавовнярів, називав їх "аксакалами" (шанобливе звертання до старших віком людей), а не "саксаулами" (дерево, що росте в пустелі).
— Гляди ж, не бовкни: саксаули!
— Та одчепися, не бовкну!
І вже Хижняк іде до трибуни, а Малишко йому вслід:
— Аксакали, а не саксаули!
Хижняк ступив за трибуну і, звертаючись до аксакалів, упиляв:
— Дорогіє товаріщі саксаули!..
А скільки блискучих віршованих експромтів сипалося з вуст іскрометного цього поета, автора пісні про рушник, яка стала воістину народною! В Плютах, де любили відпочивати письменники, Малишко, Дяченко і я якось подалися на Дніпро, на рибалку. Перевозив нас на той бік Дніпра, де особливо клювали окуні, своїм моторним човном літературознавець Кобилецький — сповнений неабиякої самоповаги чоловік. 1 тільки одпливли од берега, як Андрій Самійлович завів:
Край родимий, край отецький, Сів на човен — тільки дуй! А позаду Кобилецький На кормі сидить, як буй!
Малишкове соло Кобилецький ще витримав. Але коли цю щойно народжену пісеньку ми гримнули втрьох, Кобилецький спрямував човен до берега:
— Вилазьте к чортовій матері!
А коли якось зайшлося про недоброї пам'яті русифікатора академіка Білодіда, винахідника й обстоювача двомовної мови, Малишко одразу ж і видав:
Говорила баба діду:
— К Белодєду я поїду, Там найду двомовну мову І домой вернуся знову.
— Не їдь, бабо, не тизди: К Белодєду нєт їзди!
Не можу не навести і його черговий експромт на честь одруження Бажана. Микола Платонович сам полюбляв гостре слівце і ніскільки не образився на Малишка.
А в Миколи Бажана Розумовського жона. А спитати Бажана: На хрена йому жона?
— Щоб же тебе болячками обкидало! — лаявся потім Бажай.— Весь медовий місяць зіпсував. Після твого паскудного пірша жінку поцілувати не можу. Тільки націлюся, а вона одразу ж у сміх.
Скільки отаких експромтів — на цілу збірку вистачило б — іцезло безслідно!
Полюбляв Андрій Самійлович і розігрувати своїх братів по перу. В двох таких розіграшах взяв посильну участь і я.
В одній із кімнат шостого корпусу жив на першому поверсі відомий того часу поет Терень Масенко. 1 досі бренить у мені його прекрасний вірш часів війни про польову пошту: старі люди пам'ятають наспіх списані трикутники солдатських листів із скупими, як і саме життя на фронті, рядками.
Як ешелон пірнув у ніч — Устала ніч стіною...
І часто-густо, поки лист знайде адресата, їх автор уже лежав у виритій наспіх могилі.
А в тім листі — душа жива! Ой пошто, пошто польова!
Андрій Самійлович одного разу, підстерігши, коли Масен-ко пішов на вечерю, прокрався до нього в кімнату та й зачепив за краєчок ковдри блешню од спінінга, що його завжди привозив до Ірпеня — ловити щук. Простягнув волосінь з кімнати у вестибюль, а звідти надвір, сховав спінінг в кущах. А увечері підкралися до освітленого вікна кімнати, де мешкав Масенко, приставили заготовлену заздалегідь драбину, і Малишко пошепки скомандував:
— Лізь!
Я обережно, щоб не скрипнули щаблі, видерся вгору.
— Що він там робить?
— Лежить в ліжку. Читає.
Малишко навшпиньках пішов за будинок, я ж припав лицем до шибки.
Масенко лежав горілиць, вкрившись по груди ковдрою. Та ось ковдра смикнулася, тихенько поповзла, поповзла, наче роздумуючи, повзти їй далі чи зупинитися. Не одриваючи од книжки очей, Масенко наосліп намацав ковдру, натягнув її знову на груди. Ковдра якийсь час смирно полежала, а потім знову стала сповзати з грудей.
Тепер Масенко відклав набік книжку. Сів, втупився в ковдру. Вона знову завмерла: і я, мов, не я і хата не моя. Масенко щось буркнув, поцупив сердито ковдру на груди, взяв до рук книжку. Та не встиг прочитати й рядка, як ковдра знову таємниче зарухалась.
Тут Масенко, кинувши книжку, скочив із ліжка. Ухопив ковдру, що знову завмерла, потрусив її, заглянув під ліжко. Постояв, не зводячи погляду з ковдри, потім потовк її кулаком, провіряючи, мабуть, чи ніщо під нею не сховалося. І знову влігся в ліжко.
— Що він там робить? — спитав, підкравшись, Малишко.
— Ліг,— сказав я, давлячись сміхом.
— Ну, він зараз полежить! 1 зник за рогом будинку.
Не минуло й хвилини, як ковдра поповзла... Та де там поповзла: птахом злетіла в повітря!
Я навіть уявити не міг, що так високо може стрибнути людина. Луснувся головою об стелю, як кіт, приземлився на чотири кінцівки. Зірвався на рівні (коротка сорочка лише до пупа), метнувсь до дверей, вискочив у вестибюль. А там саме грали у дурня. Всі так і обмерли, вгледівши Масенка.
— Там!.. Там!..— тикав пальцем у бік своєї кімнати Ма-сенко.
Вдруге розіграли вже Шеремета.
Є й такий поет — Микола Шеремет,—
продекламував якось про нього Малишко.
Шеремет уславився не так своїми віршами, як тим, що міг за один присіст ум'яти півкабана. Особливо, якщо ці півкабана були дармові. Коли він появлявся в Будинку творчості, переважно узимку, то вже на другий день з його кватирки звисала надвір велика торбина. В перший же день він ішов на місцевий ринок і після лютих торгів приносив півпуда сала. Заїдав отим салом сніданки, обіди й вечері. Торба з кожним днем легшала й легшала, але не було ще такого випадку, щоб Шеремет когось запросив поласувати сальцем.
Одного разу Андрій Самійлович намовив мене викрасти торбу. Підстерігши, коли Шеремет вийшов з кімнати, я її одчепив і бігцем одніс до Малишка.