І раніше, як ми знаємо, суддя ставився до нього вороже, а в останній ролі ябедник став йому особливо ненависний, і суддя не тільки ие приймав його, але й не дозволяв навіть заходити в канцелярію; відомості з неї він добував після тривалої тяганини і то завдяки наполяганню вищого начальства, котре повірений закидав своїми скаргами й донесеннями.
Довідавшись, що прийшов Годзевич, суддя зрадів хоч ворожій, але все ж таки живій, людині: останнього вечора його не одвідав ніхто із знайомих, а челяді своїй суддя не довіряв... І довелося йому самому в безлюдних покоях пере-живати страхи... Не дивно, що він зрадів тепер і Годзевичу й звелів запросити його до себе.
Збентежений несподіванкою, Годзевич увійшов до кабінету судді й мовчки спинився коло дверей. Суддя гостинно йому сказав: "Вітам пана!" — і хоч не подав руки, але попросив сісти.
— Дякую! — відповів спантеличений гість.
— Вацпан, мабуть, по якусь довідку? — люб’язно спитав суддя.— І все на мою голову... ох, ох! Але в мене в канцелярії тепер безладдя... і пан, мабуть, скаржитися має... Але що я вдію? Немає в мене доброго, путнього, роботящого діловода... Ох, як я жалкую, що пан звільнився... Був би тепер, як у Христа за дверима.
— Ясновельможного пана була воля відправити,— із стриманою злістю відповів Годзевич.
— Ох, правда... І як я за цим жалкую,— зітхнув суддя.— Все злі язики, наговори... Адже ми теж не святі... А тепер я сам, як маму кохам, визнаю, що такого старанного, розумного діловода, як пан, важко знайти... Ну, щодо грішків там, то сам тільки бог без гріха.
Годзевич дивився, широко розплющивши очі, па свого колишнього начальника й не вірив своїм вухам. "Що це він, сміється з мене чи хоче щось випитати? Язик солодкий, як мед, а під язиком, певно, отрута! Ач, як очі бігають! А певно, я йому потрібен... чи передчуває... чи, може, пронюхав?" — крутилися в нього думки. Остання гадка його злякала, і він, відчувши внутрішній трепет, не знайшов, що відповісти.
— Коли б пан забажав,— вкрадливо провадив суддя,— то я б міг поклопотатися, щоб знову пана — в повітові...
— Складаю подяку ясновельможному панові,— зам’явся, ще більше розгубившись, Годзевич.— Тільки тепер я вже маю хліб на іншій ниві... І, з благословення божого, хліб маю не скудний... А кажуть же: добра добувши, кращого не шукай...
— Радий за пана,— пиховито й сухо відповів суддя. Він сподівався, що його пропозиція викличе в колишнього секретаря сльози розчулення, а тому відмова його видалась йому образливою й, головне,— руйнувала його план. Та, помовчавши деякий час, суддя переборов свій настрій.
— Мені б довідочку...— почав був гість.
— Так, так,— перебив його господар,— от у тому-то й річ, що я без рук... А загордився пан... Видно, до правди, знайшов собі легкий хліб... Ну й, овшем...53 я радий... А от усе-таки послуга за послугу: я панові сам знайду всілякі довідки, а нехай за це пан і мені допоможе в одписці...
— Готовий служити ясновельможному...
— То приходьте ввечері, пане, на чашку гербати,— невимовно зрадів суддя,— попрацюємо, повечеряємо... І як панові далеко додому, то я сердечно прошу й переночувати в мене... пай нежонатий, я знаю, а я тепер солом’яний удівець... то мені й приємніше буде мати пана в себе за гостя.
Вже що-що, а таке запрошення не могло й прокрастися в голову Годзевичу, а потім воно ще й не відповідало програмі, яку він собі намітив, тому він так розгубився, що довго стояв, наче стовп, комічно розкривши рота. Суддя з поблажливою усмішкою чекав відповіді.
— Ну що ж, пане?
— Нехай мені ясновельможний дарує,— хапливо, затинаючись, почав гість,— папська ласка мене приголомшила... Я не знаю як... ця честь... не для мене...
— Я прошу,— наполегливо підкреслив суддя.
Якусь хвилину ще подумав Годзевич і зміркував, що все інше можна владнати, а це запрошення буде на руку: дуже добре, щоб одвести очі.
— Цілую панські коліна. Мені, підлому, це така честь,— заговорив він,— що я й не знаю... Якщо на те панська воля, то я до послуг і, впоравшись удень коло своїх справ, неодмінно ввечері буду...
— Дуже добре! — радісно мовив суддя й почав міцно тиснути йому руку.
Третього дня надвечір була одержана з Кам^янця естафета, що ескадрон драгунів виряджено до Літина форсованим маршем, і що незабаром буде послано ще п’ять рот піхоти на влови розбійника. Звістка ця миттю розійшлася по місту й підбадьорила всіх обивателів, навіть суддю; він тільки просив городничого послати й на околиці міста поліцаїв оголосити цю новину, пояснивши, що війська треба сподіватися на ніч. Розрахунок судді був слушний: Кармелюк, маючи серед міщан і бідних обивателів своїх спільників, напевне, зараз же знатиме про це від них і не тільки відмовиться від божевільної думки напасти на місто, а навіть постарається втекти з своєю зграєю подалі, зважаючи на наступ війська. ' .
Годзевич прийшов до нього під вечір у веселішому настрої; він теж гадав, як і суддя, що чутка про військо вкрай перелякає лиходіїв, що дрібні міщани околиць, які співчувають тому звірові, вже переполошилися,— він сам бачив, як два вершникд помчали кудись у поле.
Суддя був надзвичайно радий своєму одвідувачеві, пригощав його,, намагався якнайдовше з ним пити чай і наніс багато дріб’язкового листування, аби тільки затримати його роботою до півночі й залишити в себе ночувати. Після чаю Годзевич на прохання господаря обійшов варту, дав їй по чарці горілки, бо незабаром мала прийти нічна зміна, й сказав судді, що околодочний наполягає, щоб відпустили людей з огляду на їхню перевтому'; суддя попросив гостя збігати до городничого, щоб той прискорив зміну, і за чверть години Годзевич доповів йому, що він не встиг і дійти до поліції, як зустрів зміну й розставив її навкруги будинку.
Суддя, оглянувши ворота, хвіртку, віконниці й двері, чи добре все позамикано, геть змерз і поспішив повернутися до свого кабінету. Старому слузі й молодому дужому кухареві він звелів весь час бути в передпокої й не спати, а всій челяді наказав зібратися в челядницькій і бути напоготові на перший поклик з’явитися на допомогу.
— Нестети! 54 — трагічно вигукнув суддя, сідаючи в крісло.— На цих обивателів погана надія... Яка злочинна безтурботність! Як тільки почули звістку, що вислано військо, зараз же заспокоїлися, поопускали руки... Помітив? Ні ліхтарів, ні обходу... Все спить у місті мертвим слтом!
— Так, ясновельможний пане, незрозуміло! — зітхнув Годзевич.— Та чи не пізно вже.працювати... може б, я вранці прийшов?
— Ні, ні,— запротестував переполоханий суддя.— Я не хочу й на макове зернятко спати... Ми будемо працювати... і пана я прошу переночувати в мене...
Годзевич принижено подякував судді за запрошення й узявся до роботи.
Час тягся важко й тоскно; мертву тишу порушувало тільки цокання настінного високого годинника, що зрідка відбивав сумним: дзвоном години.
Ось уже пробило одинадцяту, і нараз у парадні двері хтось постукав упевнено, сміливо.
LXXII
Суддя схопився з крісла й завмер від жаху. Постукали ще раз. Суддя побілів як стіна й ухопився за одвірок. Годзевич перелякався ще дужче й заходивсь шукати місця під столом, де б можна було, сховатися.
— Не відчиняти! — крикнув, задихаючись од хвилювання, суддя, але замість крику із стиснутого горла вирвався в нього якийсь хрип.
— Атож, атож, не відчиняйте! — заволав Годзевич.-— Узнайте, хто там? Гей, Себастіяне, Віцеите!
— Та чого вони не обзиваються? — розгубився ще дужче
СУДДЯ.
т— Ходім, пане, подивимося,— запропонував Годзевич,— двері ж ковані, дубові... засуви залізні... кругом варта й тривоги ніякої не чути... Мабуть, свої, а ми...
— А може,— заспокоївся трохи й суддя: думка Годзевича була правдоподібна.
^ Вони ввійшли до передпокою й застали двох вірних челядників сонних. Годзевич почав їх розбуркувати, але добудитися не міг; коли хтось із них і підіймав голову, то вдержати її не міг,— вона безсило опускалася на груди й своєю вагою тягла па дерев’яний диван і весь тулуб слуги; видно було, що ці віддані челядники або хильнули через край хмільного для хоробрості, або ж чимсь були обпоєні.
А тим часом стукали вже втретє.
— Хто там? — сміливо озвався Годзевич.
— Од городничого до пана судді,— відповів якийсь молодий голос. .
— Не одчиняй! — прошепотів суддя...— Упевнись... є кватирка.— Обіпершись руками об стіл, він ваяшо дихав і шепотів якісь заклинання чи молитви.— Розпитай!
Годзевич відчинив крихітну кватирку й помітив, що попереду стояла ставна людина, а за нею — ще двоє озброєних.
— Чого треба городничому опівночі? — спитав Годзевич.
— А ось листа візьми, пане! — відповів найближчий.
Годзевич узяв листа, придивився до нього й сказав заспокійливо:
— Рука городничого, дивіться!.. Даремно ми переполошилися... Хай вони будуть прокляті!..
— Ох! — полегшено зітхнув і суддя.— Читай!
— Просить, щоб пан дав притулок неодмінному членові, котрий прибув із Кам’янця разом із загоном... і офіцерові; що в йогомосці зовсім пустий тепер дім,— переночувати тільки, а завтра він розмістить по обивателях... тепер же ніч,— усе це Годзевич проговорив швидко, майже не дивлячись у листа і не підносячи його до світла.
Суддя не звернув уваги на таку незвичайність, а перепитав з дитячою радістю:
— То загін уже тут, у Літині?
— Тут, тут... для начальства їхнього й просять притулку... То впустити?
*— І овшем... я такий радий... тільки стривай! А якщо це не вони? — затнувся після пориву суддя.
— А хто ж би це міг бути?.. Онде й ваш стойчик Кравчук... розмовляє з інвалідом... Ха-ха! Пан добродій уже занадто... підозріливий... Адже коли б шо, то не стояла б так спокійно варта...
— Так, так... Це так... я занадто...— бурмотів суддя,— але от під серцем щось смокче...
— Це буває,— якось зловтішно мовив Годзевич,— од прикрості... От і мені теж смоктало, як вигнали... і зостався я без шматка хліба... То впустити? Незручно гостей тримати перед замкненими дверима...
/ — Ох, пане найсвєнтший! Впускай!
Клацнув замок, вискнула клямка, дзвякнув важкий залізний прогонич,і двері розчинилися.
В них швидко зайшло троє не знайомих судді людей; вони були озброєні. Той, що стояв попереду, стрункий, гарний чоловік був у венгерці, і в сутінках можна було подумати, що то гусарин, а на його товаришах були чумар-ки — одяг того часу мисливців та економів.