Тоді, зважившись, заходив до зали, тричі кахикав у кулак і, коли врешті його помічали, вибачався та уклінно просив дозволу поговорити з паном лицедієм тільки одну хвилину у "вкрай важливій справі", причому він довго не затримає, не більше хвилини. Котляревський дозволяв актору вийти.
— Та не барись, — гукав услід.
У коридорі, ледь причинивши двері, Мефодій, виструнчившись перед актором, як колись перед своїм унтером, говорив, знизивши бас до шепоту:
— Пане лицедій, Михаиле Семеновичу, майте ж бога в серці, погляньте на пана директора. Чи не бачите, як вони стомились? День цілінький у театрах, эде пили і не їли, не присіли навіть. Майте ж совість, добродію... Через вас і я додому не йду, стара мене в хату не пустить.
Щепкін, теж стомлений, кілька хвилин отетеріло дивився на Мефодія, потім хапав того обома руками за плечі:
— Але ж він так розповідає! Ніколи подібного не чув. Розумієш?
— Та це ми розуміємо, але ж... майте совість.
— Це правда, я просто дурень, зовсім втратив розум. Та вже, здається, і пізнувато?
— Хіба не чули? Півні Вакуленчихи проспівали, правда, вперше, та, мать, ось-ось і вдруге озовуться.
— Справді? Вибач, Мефодію, прости!..
Щепкін біг до залу, вибачався перед здивованим Котляревським, хапав капелюх свій і стрімголов тікав, лишаючи Котляревського одного. Тоді заходив Мефодій.
— То, може, пане майор, і ми б вже, сказати, пішли, бо... онде скоро до заутрені задзвонять на Спаській?
— Добре. Підемо. — Вдягався, разом виходили з театру, якийсь час йшли мовчки. Нараз Котляревський спинявся і, згадавши своє, питав, ніби продовжував тільки-но почату розмову: — Мефодію, чого ж мовчиш, нічого про себе не розповідаєш? Як живеш, що дома, як племінниця, чи не вийшла заміж?
— Ге, що там розповідати, пане майор. Нічого втішного. Мої баби ніби показились, — говорив Мефодій, стурбовано позираючи на стомлене, аж сіре, обличчя пана директора. — Хочуть, що б там не було, віддати небогу за писарчука, а воно там таке миршаве та нікчемне, ну, хоч плюнь та розітри. Плаче дитина, йти за такого не хоче, а що зробиш?
Йшли Театральною вулицею. До Сінної площі вже було близько, і лише поминувши її, Котляревський сказав:
— А що, коли мені поговорити з ними? Поможе?
— Хто ж його зна. Он і я, і Капітонич говорив, хвоста бабам вкрутити збирались, та нічого не вийшло, вони своєї співають... Але приходьте, стара моя вареників наліпить, це вона вміє.
— Прийду і, може, не сам. Тільки ж вареники ні до чого, зайві турботи. Побалакаємо з дівчиною, її матір'ю.
Біля пам'ятника Слави попрощались: Котляревський пішов напрямки по Пробойній, а Мефодій звернув на Монастирську — ліворуч.
І все ж таки Щепкін слова не дотримав.
Перший акт він чесно виконував поради директора театру: не перегравав, нікого не копіював, був самим собою, тобто звичайним собі власником корчми, які зустрічались у ті часи досить часто у великих селах та поблизу поштових станцій вздовж безконечних трактів імперії.
Та ось кінчилась перша дія. Почалася друга. І тут щось дивне сталось з актором, його ніби підмінили. Хоча і молодий, але на диво серйозний, Щепкін забув усі вимоги і поради, які йому давали, і слово, дане директорові, схоже на Ганнібалову клятву, теж забув. У першій ложі він побачив пана Зелінського, полтавського негоціанта. Щепкін не знав, що той, перед тим як прийти в ложу, був за кулісами, говорив з Барсовим — режисером вистави, і просив не ганьбити його — купця першої гільдії, до того ж, і міського голову. Він просидів з Барсовим весь перший акт. Хитромудрий Барсов спочатку відмовлявся що-небудь змінити; мовляв, не в його це можливостях, він тільки режисер. Проте, коли негоціант запропонував виписати театрові чек на тисячу карбованців, він задумався, а коли Зелінський додав, що пришле і десятків зо три крісел для театру, яких не вистачало, а на додачу ще пудів зо два свічок для потреб акторів відпустить, Барсов згодився, обіцяв, насамперед, як слід намилити шию Щепкіну, щоб ніколи більше не здумав потішатись над "добропорядними людьми", а крім того, дав зрозуміти, що подумає над тим, як би спектакль зовсім зняти, у всякому разі, в Полтаві. Барсов радів, уявляючи колег, яким він розповість про чек, меблі і все інше: все це театрові, який робив перші кроки на новому місці, було дуже потрібно, він гадав, що й пан директор буде задоволений. Що ж тут такого? Театр бере неустойку, і тільки, адже інакше доведеться терпіти збитки.
Зелінський, теж задоволений переговорами, пройшов у ложу і всівся в крісла поруч зі своїми дружиною, сином та невісткою. Не звертаючи уваги на дію, що вже розгорталася, загледівши на сцені одного Щепкіна, показав йому стиснутого кулака і додав, щоб чув увесь театр:
— Ось ти в мене де! Я купив вас з потрохами... Грай тепер, хоч лусни!..
Ложа від сцени була зовсім близько, і Щепкін все те почув. Стислося в грудях, дихати стало нічим, він розгубився, не знав, що має чинити, нічого подібного в його житті не було. Стояв перед залом, перед сотнями глядачів, опустивши руки. Між тим, партнер чекав відповіді, і він мусив грати, мусив удати, що нічого особливого не сталось, він нічого не бачив і не чув. Та кожен у переповненому залі розумів: актор не глухий, і отже, все чув, і коли він людина, то спокійно ходити по сцені вже не зможе, не зможе говорити, слухати партнера, лишатись самим собою, актором Щепкіним, якого полтавський глядач встиг відрізнити від інших і полюбити. Щепкін розумів, серцем відчував: від нього чекають відповідного кроку. А він — лише актор, ні пістолета, ні шпаги в руках, його зброя — тільки слово, вміння грати.
І Щепкін заграв. Ніколи, здається, він так не грав, як того весняного вечора...
Зелінському було байдуже, що відчуває лицедій, він своє сказав — а там хоч трава не рости, обернувся до сцени потилицею — ще один ляпас, розмовляв з дружиною — розгодованою дамою у світло-бузковій сукні, схилявся до маленького, як розкритий пелюсток, вуха невістки, і теж щось говорив, і ті хихотіли, прикриваючись мережаними хусточками. Сам Зелінський, відкинувшись у кріслі, погладжував опуклий живіт і золотий на ньому ланцюг від годинника. Син негоціанта безперестану чимось закусував, жував, обличчя його лиснілось під жовтим світлом свічок. Зайняті собою, на сцену вони не дивились, були переконані: в театрі не обов'язково стежити за дією і стомлюватись, важливіше — показати себе, свої сукні, прикраси, похизуватись ними.
Раптом — саме раптом, бо цього ніхто не чекав — зал здригнувся від оглушливого реготу. Дехто з глядачів тикав пальцем у бік ложі Зелінських. Один із купців Алексєєвих, давніх конкурентів пана Зелінського, сидів у передньому ряду і від реготу аж падав з крісла, та несподівано щось згадав, закотив полу сюртука, видобув із кишені досить тугий гаманець і швиргонув його на сцену до ніг Щепкіна — так колись глядачі, звичайно, ті, що мали змогу, висловлювали своє захоплення грою актора. Услід за Алексєєвим ще хтось кинув гаманець. Потім ще... Ось тоді сім'я Зелінських звернула увагу на те, що робиться на сцені.
За десять кроків від них ходив корчмар — ні, не корчмар — копія пана Зелінського. Актор накульгував на ліву ногу, як це робив і негоціант, скалив то одне око, то друге, ніби його сліпило сонце, підборіддя пнув далеко наперед, а руками розмахував точнісінько так, як це робив міський голова, коли лаявся зі своїми прикажчиками у лавках та магазинах.
Зал гримів, його розривало від реготу. Хтось вже кричав, щоб його випустили з ряду, у нього в животі кольки і він не може далі терпіти, інший сповз під крісло і постогнував там, не в силі сміятись.
Першими, однак, вискочили з театру Зелінські — сам голова, за ним — дружина, потім — і молоді. Услід їм котився і котився регіт, підхльостував, гнав, підштовхував.
Зелінський, не тямлячи себе від обурення і люті, відіслав сім'ю додому, а сам лишився в театрі, подався за куліси, никав із кутка в куток, питаючи акторів, де сидить Барсов, він хоче його негайно бачити. Того ніде не було, і Зелінському показали двері директора.
— Він тут, заходьте, — сказав Мефодій, який нагодився на ту хвилину за куліси.
Зелінський кинувся у вказані двері, штовхнув їх і, важко сопучи, в розхристаному сюртуці, з вислими бакенбардами і осовілим поглядом, спинився на порозі.
— Що ж це робиться, пане... е-е, майор? З-за столу назустріч Зелінському підвівся Іван Петрович, здивовано видивився на несподіваного гостя:
— Пройдіть, будь-ласка, і сідайте. Коли гість сів, Іван Петрович спитав:
— Що ж трапилось, добродію?
— Ви ще питаєте!.. Це ж чортзна-що!.. Ваш Щепкін...
— Зрозуміло. Я, пане Зелінський, заборонив йому копіювати кого б то не було, а якщо він це зробив...
— Зробив!.. — Верескнув Зелінський. — Привселюдно! І кого ж скопіював? Міського голову... Бачте, я трохи накульгую на цю ось ногу, то з того сміятись? А головне ж — мені обіцяли. Я заплатив. Я почав Театральну мостити. Я меблі обіцяв вам і свічок трохи. А вони ось так віддячили.
Котляревський, нічого не розуміючи, дивився на пониклі плечі негоціанта, на його побляклі щоки, дзьобатий ніс. Хто і що обіцяв? Які меблі? Які свічки? І до того ж — гроші?!
— Не розумієте? — Зелінський іронічно посміхнувся, прискалив ліве око. — Авжеж, тепер — не розумієте... А он Алексеев кинув Щепкіну гаманець — вгодив, бач, йому лицедій. Мабуть, купив хлопця. — Побачивши, однак, що директор ніяк і на це не реагує, негоціант продовжував: — Я тисячу карбованців виписав вашому Барсову, ще не віддав, але віддам — не бійтесь, я слово своє поки що тримаю. Крісел десятків три завезу — тих, що вам не вистачає. Свічок пудів два додайте. І ось — на тобі! Щоб вороги мої потішались! За віщо така ганьба на мою голову?..
— А за те, мосьпане, — озвався Барсов, якого, мабуть, хтось з акторів покликав і який тепер нечутно ввійшов у кімнату і став на порозі, — що повели себе надто дивно.
Чи не ви показали кулака Щепкіну ще й додали вголос, на весь зал, що його вже куплено? Та й актори у вас у кулаці?
— Ну то й що?.. То жарт, не більше, — скинувся Зелінський. — Але ж ви обіцяли...
— Нічого я не обіцяв. Ось директор, з ним і говоріть, а я актор. — Барсов зібрався вже йти, та Іван Петрович жестом запросив його лишитись.
— Скажіть, які гроші ви взяли?
— Ще не взяв...