Бачу їх цілі зграї, тільки всі вони супроти нього, наче мухи... а все ж таки онде налітають на шуляків, на кібців, на сов і б’ють їх, розкидають хижі гнізда... Тільки от серце тому орлові хтось зурочив, попсував... А може, й обман гризе його пепо-гамовною гризотою, і не виходить йому з думок пишная лббідонька... І сидить та лебідонька, вважай, за хмарою, не долетіти до неї й на дужих крилах, не досягнути її навіть думкою, а от у нього, дурного, серце горить за нею, тією лебідонькою, а від того й опускаються крила... ~
— Ха-ха! Горить, кажеш? — постаралася недбалим тоном приховати своє надмірне хвилювання пані, але це їй не зовсім удалося...
"У! І в цієї змії горять очі, неначе жарини, а серце тріпоче так, що мало з грудей не вискочить,— кружляли вихо-7 рем у голові Уляни думки,— невже ж і ця поласилася? Ні, не може бути; та скоріше,—та з простих, з того боку, де й він, а ця... О, будьте ви обидві прокляті!"
— Горить,— відповіла нарешті циганка, тяжко зітхнувши.
— А лебідка?
— Ну, лебідка за хмарами... та й серце в неї вередливе, балуване... Може й забитися з примхи... а щоб воно за таким птахом,* що в неї під ногами, та побивалося* то зроду-віку... Вільне воно, як вітер,— зірве одну билину, зламає другу, погойдне третю й кине під ноги, а само полетить за хмари...
— А орел силкується теж піднестися за хмари?
— Гм... тільки не піднестися йому так високо... а от голубка, на що вже мала й ніжна пташка, а якщо в неї
нестерпно заболить серце, то з туги та з_ гризоти вона зможе набратися сили й знайти ту лебідку навіть за хмарами...— Останні слова якось лиховісно прошипіла ворожка й закашлялася...
Маршалкова здригнулася й кинула, з свого боку, пронизливий, злий погляд на циганку; в душі її мигнула якась підозра: звідки б циганка могла довідатися про50 її найглибші таємниці, але поіім вона заспокоїлася на тій думці, що епізод з графом загальновідомий, а циганка могла надати йому свого забарвлення, щоб вразити ворожінням і висмоктати з клієнтки більше грошей;' та Розалії й на думку не спало, що під виглядом цієї старої каліки, відьми із задишкою ховалася молода красуня.
— Цікава ти, ворожко, й розумна,— сказада вона, подумавши,— говорити до ладу вмієш, можеш і настрахати, й нудьгу розігнати, тільки зараз тебе по переслухаєш... Заходь колись іще побрехати, посмішити мене... а зілля мені твого не треба; я здорова й весела, і вільна, як риба,— це ти вгадала! Ось тобі за труд...— І Розалія опустила в чорну руку старої ще червінця.
— Добродійнице моя, щедра та ясновельможна... Спаси господи твою душеньку і пошли тобі всяку радість, чого тільки побажаєш... і пташиного молока, не те що! — заходилася дякувати, низько вклоняючись, циганка, і, поки не втихли звуки її ходи, все ще чути було її примовляння.
Коли Фрося ввійшла доповісти пані, що Арапа вже осідлано, то застала її у збудженому стані: щоки в пані палали, очі блискали від захвату, груди високо здіймалися.
— Слухай, Фросю,— поривчасто промовила пані,— циганка, до правди, бреше ловко й може бути нам корисна... Зацікав її, щоб вона знову прийшла... Розумієш?..
— Розумію, розумію... ясна пані... Розірвуся для вельможної... слід ніжок їїмосці буду цілувати... себе не пожалію,— торохтіла камеристка, виряджаючи свою пані.
Сповнена райдужних надій і любовного настрою, Розалія поскакала до заповітного дуба й иа превелику радість знайшла в дуплі його згорнуту маленьку цидулку. В ній стояла одна тільки фраза: "Через два дні або провалюся в саме пекло, або буду надвечір у бурдеї *, що по той бік яру, в глибині лісу, просто від фігури..."
В передмісті'Літина, над мальовничою кручею, серед розкішних, розложистих лип, стояв невеликий будиночок з ган-ком, під високою солом’яною покрівлею; з одного боку перед будиночком лежало чисте поле, а з другого — крутизною збігав до ставу, що блискотів унизу, кучерявими верховіттями густий сад. Цей будиночок належав ще молодому Годзе-вичу, колишньому секретареві повітового суду, який чомусь рано залишив службову кар’єру. Злі язики подейкували, що він змушений був піти у відставку через те, що не вмів з начальством ділитися хабарями, а сам Годзевич звалював провину на суддю, котрий переслідував його як руського й православного. Так чи інакше, а секретар змушений був залишити суд і, не маючи шансів на іншу службу, купив собі цей будиночок і став приватним повіреним у справах, не пропускаючи нагоди писати і ябеди на свого ворога, котрого від усієї душі ненавидів. Вкупі з суддею він терпіти не міг і всіх панів-католиків, і службових осіб, які були тоді з поляків58. Кожна Кармелюкова витівка над панами тішила озлобленого відставного повітчика, й він, потираючи руки, завпеди приказував при цьому зловтішно: "Молодець Кармелюк! Так їм, проклятим, і треба!"
Одного разу ввечері, під час згаданих тут подій, Годзевич печерував у своєму ставку раків; та тільки-но віп забрів під кручу, як прибігла з гори кирпата дівчинка й сказала, що приїхав до нього якийсь поважний пан.
— А бодай його чорт ухопив! — вилаявся він.
Годзевич, не поспішаючи, допечерував раків, одніс на кухню й, переодягнувшись, нарешті вийшов у свою світличку-салоник з серйозним виглядом; та тільки він придивився до одвідувача, як оторопіло скрикнув:
— Ой мамо, хто це? Невже Хоздодат?
— Аз многогрішний,— весело відповів одвідувач.
— А бодай тебе! Живий, здоровий? — і господар радісно обійняв свого гостя.— Ми вже зовсім поховали тебе. Приїжджав на тому тижні мій шуряк, сестринець, а твій батечко... Казав, що ти як у воду впав...
— О лукавий старець, щоб не простив йому Саваоф! Чи не він мене потилишниками та чернечим хлібом витурив з батьківського дому, а тепер за мною ще й уболіває!
— Та що ти? За що?
— Рада нечестивих лжемудреців вирішила, що я за статурою й перезрілістю £оден більше для продовження роду людського, аніж для науки.
— А! Каторжні! У мої часи вони були поблажливіші й навіть у другому класі тримали таких, що вже бороди брили... Але де ж ти тепер перебуваєш? Може, одружився?
— Ох, сія обставина стала для мого духу тлетворною
й нарочито мене занапастила,—щиро зітхнув Хоздодат.— Ізбрало бє серце мое дівицю, запалавши до неї всіма почуттями й вожделеніями, але батько відкинув моє жадання й звелів мені пояти в супутницю життя хоча й багату, але осоружну потвору, і коли натура моя не могла піднестися на такий подвиг, то він запалився гнівом несправедливим і вигнав єдине чадо своє з храмини.
— Жорстоко й несправедливо, це правда,— по хвилинному роздумі озвався Годзевич.— Але все-таки де ж ти, злощасний, прилаштувався? По пишному одягу видно, тобі пофортунило?
— Пофортунило... та так, що повернутися назад не токмо в батьківський дім, але навіть і до життя, статутом дозволеного, мені, грішникові сущу, вже неможливо... І я воістину для вас усіх єсмь усопший.
— Та що ти за дурниці мелеш?
— Правду кажу! Тільки прошу тебе... деряш моє бранне
існування в таємниці. —
— Признавайся — ти знаєш, що я тебе люблю: і родич, і в одній буосі були... Ну, в чому ж річ? — співчутливо й міцно стискуючи руки небожері, промовив Годзевич.
— Я пішов,— із зусиллям промовив нарешті Хоздодат,— до Кармелюка за писаря...
— До Карме...—скрикнув вражений господар і завмер на півслові, розкривши рота й витріщивши очі.
Настала напружена, вирішальна мовчанка. Годзевич важко дихав, із страхом озираючись навкруги, а гість тихо зітхав, винувато похиливши свою голову...
— Та ти,ж закінчиш у Сибіру або на дибі...— сказав нарешті неабияк стурбований Годзевич.— Покинь скоріше, поки тебе не злапали, цю службу... Переселись до мене, а тоді поміркуємо...
— Хто має висіти, той не втоне! — відповів приказкою Хоздодат.—А Кармелюк єсть зело достойний і велелюбний до принижених і ображених, він карає токмо саддукеїв та фарисеїв та й то душі християнської не губить... Хули на нього всякі ізригають і лжу зводять несправедливо... А я спізнав його серцем і реку вам, що він мене жаліє дужче за батька мого рідного, і я іменую від душі мого добродійника батьком. Чи батько ж зрадить і покине мене?
— Ох, одчайдушна голово! Та я й сам, хоч і не знаю-Кармелюка, а душею до нього прихильний... І мене вельми радує, коли, він панів і жидів шарпає... а все ж таки, хоч я серцем і прихильний до того гайдамаки, а голови за ньо-го своєї не підставлю,—— голова, поки вона на плечах, мені самому потрібна.
* — Та я й свою голову ціню не в динарій, а в кілька, може, талантів, але... судженого конем не об’їдеш... Ну, та що про це І Ось незабаром від Кармелюка багато які хабарники, здирці, злочинці й чревоугодники дістануть заслужену мзду — і таку, Що буде по стогнищах града чути скрегіт їхніх зубів.
— От якби він провчив наших! — навіть руки потер Годзевич.
— А що? — йедбало спитав Хоздодат.
— Та такого гаспида, як наш суддя, такої гадюки і світ не бачив! Я вже й не кажу, що він цілі сотні безневинних селян катує та до Сибіру висилає, а жидків, яких зловлять за передержку награбованого, то тільки обдере й пускає на волю... Тут ще такий же самий негідник — презус цієї комісії Янчевський, та й інші пани — однії масті... і городничий — теж падлюка!
— То ви, дядечку, судді не жалієте? — перепитав Хоз-додат.
— Ненавиджу, в ложці води втопив би... і коли б довелося відомстити йому, вважав би себе за найіцасливішу людину...
— А чи перебуваєте ви, дядечку, з городничим, з тюремним наглядачем у належних стосунках і чи відаєте порядки всіх їхніх лжесудилищ?
— Ще б пак — день у день товчешся... Зуби проїв,., по позвах і контроверсіях,— навіть мого ворога одвідую...
— Ну, то велеліпно! Будете довління імати — і побачите ворога свого низверженого... Але рука руку миє... тільки про сеє потім, а передусім вопію гласом веліїм: алчу і жажду!
— Зараз, мій любий... і раки, і вареники будуть, та й карасі в сметані;— попалися випадково...
— Так попадуться, й градохранителі...—засміявся Хоздодат.— Але ж раки й риба люблять плавати,— додав він завбачливо.
— Знаю, знаю:-для них буде поставлена і настоянка, й проста, і наливок гатунків з чотири!
— О сердобольний і великомудрий мій дядечку! — урочисто вигукнув Хоздодат.— Який я щасливий, що під покрівлею сею перебуваю!
Годзевич обняв по-рідному свого гостя і звелів негайно подавати вечерю...
Годзевич залишав у себе.небожа на ніч, але Хоздодат виконати його прохання не міг: йому треба було поспішати з радісними вістями до свого патрона.