Невже з приводу приміщення поштамту мова йтиме? Ще, чого доброго, їх сіятельство передумав і накаже звільнити квартири, викинути акторів на вулицю? Та ні — Новиков мусив би попередити. Тоді — що?.. Хвилюючись, намагаючись не показувати свого стану, постукався в парадні двері княжого палацу; його зразу ж провели на другий поверх — у домашній кабінет господаря.
Ступивши на поріг, у мить одну оглянув і високі вікна, наглухо зашторені, у важких темної бронзи шандалах грубі бездимні свічки. Пахло ліками: настій валер'янового кореня впереміш з якимись травами. Так і є: князь нездужав, ось чому запросив до себе, додому. Він здавався жовтим, а можливо, та жовтизна на високому чолі і плоских щоках — від золотистих штор і такого ж кольору килима-, що відливав у світлі свічок ромашкової густоти ворсою. Князь сидів у зручному вольтерівському кріслі, ноги кутав хутряною повстю. Праворуч від крісла на столику світився прозорою порцеляною глечик з якимось питвом і тут же, під рукою, лежала розкрита зеленим оксамитом обшита тека. Почувши кроки, князь підвів голову від теки і, побачивши гостя, кивнув:
— Проходьте і сідайте... Ось сюди, ближче, — вказав на крісло поруч з собою.
Розмова тривала порівняно недовго. Іван Петрович розумів: затримуватись, коли господар почуває' себе не зовсім добре, нетактовно, про це, до речі, говорив і служник, коли вів його коридорами, але тоді не надав значення його словам, не дослухав їх. Вирішив про себе: ніякі свої справи не згадуватиме (а яка ж нагода трапилась), вислухає князя — і попрощається.
Рєпнін закрив теку, відсунув її далі, на самий край столу, якусь хвилину дивився на гостя, ніби вперше бачив. Гість тримався підкреслено стримано, терпляче чекав на слово господаря, нічим не видаючи свого стану. Князь ледь помітно посміхнувся у густі сивуваті вуса:
— Мабуть, думаєте, для чого покликав так несподівано? Поясню: з'явилась думка, що не дочекаюсь я вашого запрошення відвідати театр у день його відкриття. Осмілився нагадати.
Князь іронізував; директор мусив би хоч раз доповісти, як ідуть справи театральні, а він, бач, чекав виклику. Іван Петрович відчув, як кров кинулась в обличчя:
— Винний, ваше сіятельство, але зрозумійте: в ці дні не мав хвилини вільної, весь час, як білка у колесі: то в театрі півдня, потім біжу в пансіон, і там мушу лад дати, хоч з годину побути. Але мав на увазі не пізніше понеділка про все вам доповісти, отож, не карайте, а помилуйте, завжди пам'ятаю ваші милості.
Князь погрався золотим ланцюжком від годинника, усміхнувся:
— Хто вам сказав, що вас збираються карати?.. Ні, думка у нас інша: подякувати вам за вірну службу... Але ж, мосьпане, нам би хотілось знати, коли маєте намір відкрити театр і якою п'єсою?
— Мені здається, ви знаєте п'єсу. Це "Козак-віршотворець", нею гадаємо і відкрити.
— Знаю і автора. Ще в молодості зустрічались, князь Шаховський людина цікава. Це добре, що взяли його. А чули, до речі, скільки цей муж сотворив п'єс?
— Щось біля сотні?
— Мабуть, більше. Місяць — і п'єса, а то і дві, та ще й у віршах... А які рєчі потім збираєтесь ставити?
Котляревський дістав з бокової кишені аркуш цупкого паперу, розгорнув його і поклав перед князем.
— Ось тут, ваше сіятельство, список п'єс, які самі актори назвали.
— Самі актори? А ви ж як?
— Я теж не проти.
Рєпнін присунув до себе аркуш поближче, потім відсунув і придивився.
— Ну що ж, я теж не заперечую... А от що маєте взяти з Крилова? Тут ви пишете — Крилов, а назву не вказали.
— Не вирішили, ваше сіятельство, ще подумаємо. — Подумайте, та як слід, щоб ми, чого доброго, не посварились потім. — Князь говорив без тіні усмішки, і все ж почувалось: він задоволений. Помовчав, перебрав кілька кілець золотого ланцюжка.
— А що актори? Задоволені квартирами?
— О, ваше сіятельство, дуже: зручно, тепло, і поруч з театром, і тим вони мусять бути вдячні лише вам. Ось тільки... — похопився було і прикусив собі язика: адже не мав наміру сьогодні звертатись до правителя з просьбами, та слово сказано. Князь поглянув запитливо, чекав: говори ж, пане майор, коли почав. Довелось пожалітись на міського голову Зелінськрго. Імберх ходив, та даремно; сам теж третього дня був у голови. Мова йде про те, щоб якось замостити Театральну вулицю, бо коли підуть дощі — там не тільки пішки, але й волами не виберешся з багнюки, та й площа мала б бути кращою: як дощі — калюжі стоять, аж поки не висохнуть, нема стічних рівчаків. Обіцяв пан Зелінський щось зробити, та поки що і пальцем не ворухнув.
Після паузи, яка трохи, може, і затяглась, князь присунув до себе теку, щось помітив на аркушику і сказав:
— Зробимо, хоч мушу зауважити: де ж ви були раніше? Вулицю замостити — хіба ж це проста справа?
— Розумію, проґавив. За клопотами світу білого не бачив. Самі репетиції скільки часу забирають.
— Мені вже говорили, що ви по дві репетиції робите в один день. Це добре, але... коли ж від репетицій перейдемо до діла?
— Днів за три-чотири, в середу, думаю, відкриємось.
— Аж у середу? — Князь примружено дивився на опливаючу свічу, а вона ось-ось мала догоріти, лице правителя здалось ще більш жовтим, ніж видалось спочатку, та мигнула свіча вогником, потім друга — і обличчя ожило, рум'янець заграв на щоках.
— Бачите, який я зараз, ноги крутять — на негоду, мабуть. А хочу ж теж побачити театр наш.
— Вам би поїхати на теплі води.
— Поїдемо якось... А тепер, поки можу ходити, покажіть мені театр... Чи не занадто довго займаєтесь репетиціями? П'єса ж готова, її раніше грали, то чого ж баритись? Зробіть ще одну-дві репетиції — і з богом. От хоч би завтра, в неділю.
— Але ж, ваше сіятельство, хотілось ще кілька разів прогнати. Сцена у нас не схожа з харківською, більша трохи, треба і текст завчити як слід.
— Це ж який текст, мосьпане? Хіба актори ще й досі його не знають?
— Знають, але не всі... однаково, — не зовсім впевнено відповів Котляревський. Навіщо князеві знати, що він, директор і режисер, вніс на свій розсуд деякі зміни до тексту?
Рєпнін раптом заговорив про інше:
— Якось ми зустрічались з князем Лобановим-Ростовським, моїм попередником у Полтаві, згадали і вас. І що ж він розповів? Виявляється, ви, мосьпане, колись у дванадцятому році зуміли за сімнадцять днів сформувати кінний козачий полк, а давалось цілий місяць. Вдвічі швидше виконали доручення, та ще яке! Полк сформувати — не жарт. А тут, пробачте мені, якась комедія, і ви не можете її прогнати трохи швидше... Мої Варвари незабаром проїдять мені пліш, і ви будете в цьому винні, бо йдеться про вас, мосьпане, і театр... Невже ж таки не в силі підігнати панів лицедіїв і завтра вже оголосити про відкриття?..
Похиливши голову, Котляревський слухав князя, розмірковував. Звичайно, він зміг би знайти десятки причин, які не дають права відкривати театр на кілька днів раніше. Він міг би сказати, що пан Угаров, ніби навмисне, плутається в кількох фразах, як школяр, не розмовляє на сцені. а виє, як і раніше, і Пряженківська збивається подеколи на "високий штиль", те ж саме і за Городенським водиться, та й Щепкін не зовсім позбавився методи Штейна, хотілось їм ще раз розповісти, як ось він, Котляревський, розуміє гру актора, як він, коли б грав, виходив на кін. говорив, сидів, слухав партнера. Хотілось. Та для цього потрібен не один день — хоч би тиждень якийсь. Але ж — Варвари наполягають, вони хочуть скоріше бачити театр відкритим, мабуть, і князеві нетерпеливиться. Що ж поробиш? Він складе з себе відповідальність за першу виставу, ставитиме її завтра, в неділю, о шостій годині вечора — і хай простять йому глядачі, що у виставі багато дечого залишиться харківського, породженого театром Штейна.
Котляревський підвівся, як це робив завжди, коли мав щось важливе доповісти князеві:
— Ваше сіятельство, — заговорив тихо, але твердо, — завтра о шостій вечора, як ви зволили побажати, наш театр відчиняє двері для відвідувачів. Прошу вас і сім'ю вашу вшанувати театр, всіх акторів і прийти на першу виставу. Все буде готовим.
Князь перестав бавитись ланцюжком, підозріло поглянув на строге обличчя гостя:
— Ви певні? Все буде готовим?
— Зроблю все можливе.
— Ну що ж, іншої відповіді я й не чекав. Впізнаю майора Котляревського... Спасибі! Ви мене врятовуєте від моїх Варвар. Завтра будемо в театрі... В добрий час!
— Дозвольте йти?
— Прощайте!
Котляревський вклонився і чітким кроком, який, правда, глушив килим, пішов до виходу; вже на "порозі, в напіввідчинених дверях, знову повернувся до князя обличчям і ще раз вклонився.
14
Вже більше місяця минуло з часу відкриття театру, а в Полтаві й досі згадували, як це відбувалось, хто був на тому вечорі та що говорилось, багатьом припали до серця слова майора Котляревського — доглядача пансіону для дітей бідних дворян і директора театру. Мало говорив, але ж — як! "Шановні панове, дорогі друзі, полтавці! З святом вас, з відкриттям театру! День цей ніколи не забудеться, в нащадках житиме спогадом, як один з найсвітліших днів нашої історії. Можемо вважати себе щасливими вже по тій одній причині, що стояли біля самої колиски нашого театру..." Слова ці хвилювали, озивались до серця, підносили у власних очах, робили Причетними до справи, яка — це відчувалось у настрої присутніх — справді ставала знаменного і своїм значенням сягала далеко за межі губернського міста, робила честь усій Україні...
У гімназії, де Іван Петрович вважався простим служителем, та ще й не першого ступеня, вчителі Бутков і Рождественський після пам'ятного вечора беззастережно віднесли Котляревського до кращого вітії міста (вони не відали, що "простий служитель" вже й справді обраний вітією місцевої масонської ложі), їх підтримали Єфремов, Вельцин і, звичайно ж, давній приятель і шанувальник доглядача — вчитель малювання і креслення Сплітстессер. Навіть законоучитель підтакнув: авжеж, це так, давно відомо. Отець Георгій мимохіть згадав, як той-таки доглядач, можна тепер вважати, виручив його, старого дурня, з біди, а то ж, за малим богом, потрапив би гімназійний законоучитель на старості літ у таку халепу, що, чого доброго, лишився б і сану, і служби. Ганьба, та й годі! Згадавши розмову з доглядачем, отець Георгій відчув, як несподівано упрів: еге ж, нічого не минає марно, щось та обов'язково залишиться на згадку.