Майже без тексту. Для читання немає нічого. Три слова. Чи йому судилося все життя одержувати тільки надмірно лаконічні телеграми? Найрадісніші і найтрагічніші. Він не міг прочитати. Ковзнув поглядом, очі пойнялися чорним туманом, рука тремтіла, все в ньому здригнулося, він раптом став хаотичним склубоченням болю, відчаю, розпуки. Три слова з телеграфного бланка били йому в серце таранами безпощадності, рвали мозок, перетворювали душу на суцільний стогін. Батьку мій... Чи ж я хотів тобі лиха? Батьку!..
Він безсило жмакав телеграму в пальцях, Юрій спробував тихо забрати її, Карналь не віддав. Не наближаючи до очей, майже не дивлячись на бланк, читав ті три слова, так ніби знав їх спервовіку, ніби написані вони були не на казенному папері мертвим апаратом Морзе, а випалені були чорним вогнем у повітрі, у просторі подібно до тих загадкових трьох слів, над якими вже тисячі років б'ється, неспроможне відгадати їхнє приховане значення, людство. "Приїдь. Помираю. Батько".
Не осягнути цих слів, ні примиритися з їхньою кінечністю. Людина безмежна, і все, що загрожує її безмежності, неминуче має бути тобі вороже, чуже й відворотне. Людина безмежна. Але що вона значить у безмежності?
— Телеграма — коли? — через силу промовив Карналь.
— Сьогодні третій день. Людмила з Олексієм Кириловичем поїхали відразу, і тьотя Галя з ними. До Дніпропетровська літаком, а там обком дав машину. Вже дзвонили звідти. Того ж дня й дзвонили. А я тут... Вас... Хотіли дати телеграму в Париж, але Пронченко відрадив... Щоб вас не хвилювати... Він знав, коли ви повернетеся... Там, у селі, теж знають...
Юрій забув про своє "так зване", намагався все пояснити, говорив квапливо, якось мовби винувато, в запобігливості своїй ставав схожий на Кучмієнка. Він, мабуть, знав, що буває схожий на свого батька, і тому намагався боротися з родинним комплексом пустопорожньої балаканини. Карналь упіймав себе на таких недоречних нині розміркуваннях і сам жахнувся холодові людського розуму... Але холод душі твоєї буде такий великий, що не зігрієшся ні на яких вогнищах натхнення, надії й розпачу. Він ухопився за останні Юрієві слова про те, що в селі знають. Про що знають?
— Про що знають? — голосно перепитає, і Юрій ще більше заметушився, заметався,. Карналеві було неприємно спостерігати цю невластиву для зятя біганину, скривився, сказав.
— Сядь. Маячиш перед очима. Сядь і спокійно...
— Машина,— Юрій ніяковів і губився дедалі більше,— машина у дворі... Треба вже їхати... Я забув... Людмила дзвонила годину тому... Звідти дуже важко додзвонитися. Через три комутатори на сільраду... Вони ждуть... А вже дванадцять годин... Вони сказали: до вечора,..
— Що до вечора? — Карналь ніяк не хотів розуміти, що батька вже немає, що телеграму написано в формі неокресленій уже не батьковою рукою, там було тільки вгадане безпомилково батькове бажання, останнє і єдине в ту останню мить, коли він відчув... Та чи й відчув?..
"Колись він так само прислав мені телеграму,— згадав Карналь.— Зламав три ребра. Написав: може, вмру, то приїдь. Я гнав машину за чотириста кілометрів, перевернув усю районну лікарню, а там кажуть: був дід .Карналь, перев'язали йому груди, дали таблетку, він і втік пішки додому. За дванадцять кілометрів. Я до села, підскакую до двору, а батько сидить на причілку, виглядає, коли син приїде..."
Намагався втішити себе цим спогадом, міг би пригадати ще безліч прикладів невмирущості свого роду, поминаючи навіть власну долю, яка була жорстокою, але й милостивою водночас до нього, в глибинах свідомості вже лежала незрушним тягарем думка про батькову смерть, але він ще не здавався, не хотів згоджуватися з неминучістю, намагався втішити, здавалося, не так самого себе, як цього розгубленого, не схожого на самого себе юнака.
— Коли кажеш, що треба їхати, то їдьмо,— майже бадьоро сказав Карналь, підводячись з стільця.
— Може, хоч чаю, Петре Андрійовичу,— знов заметушився Юрій..
с — Пив у вагоні. Навіть снідав. Можемо їхати. Десь по дорозі, коли треба...
Юрій стояв. В очах мав щось незвичне для нього. Благання, чи що?
— Чого ж ти? — подивувався Карналь.
— Костюм. Даруйте мені, Петре Андрійовичу, але, може б ви... костюм?!.
Карналь глянув на себе. Сірий твідовий костюм. Улюблений. І для роботи, і для подорожувань. Згадав і про свій галстук. Заплутаний малюнок. Червоне, біле, голубе. Такий галстук поліпшує самопочуття. Кому, коли й навіщо?
Юрій уже стояв коло Карналя з плащем на руці. Не знати, коли й де взяв. Плащ теж темний, як і костюм. Хто навчив цього завжди легковажного хлопця такої серйозності? Невже справи кінечні можуть впливати навіть на людей найбезжурні-ших?
— Тобі хтось порадив? Підказав? — мимоволі поспитав Карналь Юрія.
— Що? — не зрозумів той.
— Ну, про костюм...
— Дружина Пронченка дзвонила кілька разів. Турбувалася про вас.
— Веріко Нодарівна?
— Так. Вона мені все... по телефону... Ніколи не говорив з нею, не думав, що є такі чуйні люди на світі...
їм обом було легше говорити не про те, що їх чекало, праг-лося, бодай на коротку хвилину, відступитися від страшного, обидва з вдячністю згадували тепер ту, власне, сторонню для їхньої родини жінку, далеку від їхнього горя, але, виходить, і не далеку...
— То мені — темний костюм? — пошепки спитав Карналь, ще на щось сподіваючись і вже ні на що не сподіваючись.
Юрій мовчки похилив голову.
— Коли це сталося?.
— Тоді, як телеграма.
— Телеграму — вже не він?
— Голова колгоспу Зінаїда Федорівна прислала... Сьогодні мають поховати. Ждали вас три дні. Ждатимуть ще до вечора...
— Іди до машини, я зараз,— сказав Карналь, зриваючи з себе пістрявий галстук.
Вони вирвалися з Києва через міст Патона на Бориспільське шосе,— місто довго не випускало їх зі своїх кам'яних стисків, з вуличних обмежень, з зарегульованих перехресть, і, коли під шинами м'яко застукали бетонні плити Бортницької дороги, коли плакучі верби сумно схилилися до них з узбіч, проводжаючи маленьку несамовиту машину на Переяслав і далі на Золотоношу, Градизьк, Кременчук, коли побачив Карналь високо в небі якесь розкошлане збожеволіле сонце, що мчало їм навпе-реріз, перекреслюючи небо навскіс, недвозначно цілячись упасти зі своєї нетривкої висоти, він забув про все на світі, доторкнувся до Юрієвого плеча, промовив благально:
— Швидше, швидше!
— Вже й так сто двадцять!
— Ще швидше!!!
— Ну!
— Ми повинні встигнути до заходу сонця.
— Вони знають і ждатимуть. Учора з Москви мені подзвонили, що ви вже виїхали, а сьогодні вранці дзвонила Людмила, я сказав. Вони ждуть.
— Сонце не жде. А після заходу сонця ховати не можна.
— Яка різниця — коли!
— Не смій!
— Даруйте, Петре Андрійовичу. Я... не знав... Мабуть, звичай?
— Жени!
Церкви Переяслава, забита машинами з буряками Золотоноша, загадковий Іркліїв, глибочезні балки, глиняні гори, безмежні води Кременчуцького моря, в Градизьку мало не зіткнулися з "Москвичем", який ішов на лівий поворот до придорожнього ресторану й не хотів їх пропускати по прямій, вважаючи, що його ресторан — важливіший за все інше, Кременчук зрізали майже по дотичній, проскочили окраїнами на Полтавську дорогу, через Псло— мостом, що його, здається, поклали сапери для танків ще в сорок третьому році. Сонце падало катастрофічно. Воно вже ледь трималося, ще покошланіше, ще божевільніше, ніж коло Києва, вже давно мовби й не світило зовсім, бо все довкола було сіро-темие, так ніби Карналь дивився на світ крізь закопчене скло. Юрій, блідий, з вигостреним поглядом, схудлий лицем, гнав маленьку машину так, що диво брало, як вона ще не розлетілася на шмаття, як не розбилася, не перевернулася, колеса билися об тверде покриття шосе, і вся машина боляче вдарялася об туге повітря, що ніби стікалося з усіх усюд, збивалося, гускло майже до залізної твердості, так наче якісь злі сили заповзялися перепинити путь цим двом відчає-ним чоловікам, тоді як інші зловорожі сили розшалілими космічними вітрами здимали сонце з неба, гнали його на край неба до сутіні, до ночі.
Карналь уже ніби й забув про те, що батько десь лежить мертвий, він відкинув цю думку, для нього був батько завжди безсмертний, залишався живим, Карналь чув його глухуватий добрий толос, проступали рядки його ..незліченних листів з докладним переліком усього, що сталося в селі з людьми, тваринами, деревами, травами, рядки про сільські народження, радощі, про нещастя й смерті, про нові оселі й старі пісні, які любили ще батьки, й діди, й прадіди... Ой крикнули сірі гуси на ставку в яру...
Ой крикнули...
Зараз для Карналя головне було: встигнути. Приїхати до заходу сонця. Застати батька. Коли побачить його, тоді він житиме для нього завжди. Не може вмерти. Бо батьки не вмирають ніколи — вони живуть у дітях, у своїх синах...
Тільки встигнути!
Карналь майже благав Юрія. Вже не словами, а самим поглядом. Мукою своєю, яку той не знати чи й здатен був усвідомити.
А сонце летіло — страшно було навіть поглянути на небо. 1 темрява падала згори, а їй навстріч піднімалася ще густіша, ще каламутніша знизу, і дві ці такі неоднакові темряви зіштовхнулися високо над землею, і чорні вихори падали на сонце і пхали, пхали його донизу — темно-червоне, розкошлане, знікчемніле.
До села залишалося три кілометри, коли вони звернули з шосе, і Просяниківська гора затулила від них сонце, настала вже мовби й справжня ніч, так що навіть Юрій уперше за всю їхню страшну дорогу стривожено поглянув на Карналя, але тепер уже той був упевнений, що встигнуть, заспокійливо показав очима: жени!
Перескочили через гору, в вулканиих вибухах пилюги влетіли в бічну вуличку Озер, побіля Максима Живодьора, на центральну вулицю, до високого зеленого паркана, до воріт...
Ворота навстіж, від сарая довгі темні тіні — на білі стіни* хати; у дворі літні жінки, якісь усі маленькі, в темних важких хустках, пораються коло столів. Безліч столів посеред двору. Ще нерозставлені, ще в безладній ламаній лінії, але вже вгадуються два довгі ряди. З "круглого столу" інтернаціональних суперечок про долю людства — відразу за ці столи, що їх розставили літні жінки. Столи безнадійно-довгі й вузькі-вузькі, мов кораблі вічності. А жінки коло них — як беззмінні стерничі. Перші приймають нас, коли приходимо в світ, випроводжають теж перші.
Якась із жінок підбігла до Карналя, який, хитаючись, виліз із машини.
— Ой Петрику, дитино! Не застав же батька вдома.