Тільки не скупися... Коли щось попереду буде негоже, то мий одведем, а добре та бажане привернемо...
З деяким забобонним острахом простягла руку Фрося й поклала в неї десятизлотку.
— Ой, щедра ти, моя слічна панно! — мовила циганка, квапливо сховавши монету, й почала пильно роздивлятися вогку й тремтячу руку.—— Пошли тобі, боже, всякого щастя й удачі, щоб тебе любили й не розлюблювали, і щоб сама ти серцем не сохла... Плюнула й розтерла, плюнула й розтерла... Еге-ге-ге! Та ти, панно, вже любила... Прости на слові... А з пісні, в нас кажуть, слова не викинеш...
Фрося геть уся почервоніла, від раптового —збентеження в неї виступили на очах навіть сльози, але вона постаралася зам’яти свій настрій дзвінким сміхом.
— Так, так,— провадила циганка тремтячим від стриманої злості голосом.— В тебе й тепер е коханець... Пай не пан, а, либонь, і всякого пана заткне за пояс... Золота в нього, як тії полови; захоче — то й на вітер пустить його силу-силенну... Ставний, як дуб, а красний, як місяць... Руки в самоцвітах, а ноги в крові.
— Ай! —— скрикнула Фрося, затуливши руками очі.— Я знаю, про кого... невже... і ти...
— І я знаю,— перебила шиплячим голосом ворожка і, вхопивши знову за руку Фросю, здушила її так сильно, що панна вискнула:
— Ой, болить!
— Розкрити треба долошо, пані,— пробурчала циганка, трохи схаменувшись.— Ще не все... ось слухай,— почала вона цідити слово по слову, пронизуючи ненависним поглядом свою нібито суперницю...— Любила ти раніше й крутила багатьом, панно, голови... Був уже одного разу такий випадок, що замалим і своєї голови не збулася.,.
— Не треба, годі,— з жахом прошепотіла Фрося, намагаючись вирвати свою руку з руки циганки.
— Еге? Правда ж? — зловтішно засміялася циганка.— Пережила, видно, такий страх, що й тепер муравки по спині пробігають... тільки знай, що в твого нового коханця є подруга... вона його всієї душею любить... та й він її тея$; з панною тільки бавиться, а ту по-справжньому кохає... і знай ще, панно, що та, друга, така лиха й люта, як стонадцять чортів з копою відьом... і що вона своїй розлучниці не подарує, а оддячить... хоч би вона й вище хмари сиділа або на дні моря лежала, а віддячить так, що й подумати страшно... від самої тільки думки посивіти можна...
— Не треба, годі! — дрижала Фрося, мов лист осики, й старалася заткнути собі пальцями вуха.
— Люба моя, чарівна панно, не турбуйся,— шепотіла й далі циганка, придержуючи за рукав Фросю.— Є в мене всякі способи допомогти тобі... Треба тобі дати привороту... Та добути до нього з-під його п’яти любистку... То тоді тільки про тебе й думку держатиме в голові... А ту свою зацурає... А то можна ще й забутку їй дати... Я все зможу для панни, тільки дозволь прийти.
В цей час гукнули Фросю до вельможної пані, а циганка почала розпитувати покоївку, яка прийшла, про панів, про їхнє життя й про всякі дрібниці, що її цікавили; з розпитувань вона дізналася, що Фрося тільки покоївка й прибула сюди недавно...
"Ага! Вона, вона! — вирішила сама собі Уляна.-— Ворожка правду сказала!"
Тим часом Фрося, бліда, перелякана, ввійшла в будуар пані маршалкової й змушена була обіпертися об одвірок, щоб не впасти.
— Де ти пропадала? Чи передала мій наказ? — накинулася була иа свою покоївку Розалія, але, побачивши, що вона ледве стоїть па ногах, спитала стривожено: — Та що з тобою? Ти сама иа себе не схожа!..
— Пробачте, ясновельможна пані... ворожка...
— Що? Яка ворожка? Де? — здивувалася й стурбувалася ще дужче пані.
— У нас.., он там... циганка... стара відьма...*"— промовила Фрося, важко переводячи дух,— але все знає, як по пальцях... і що було, і що буде... Мені такого наворожила... Ой панно найсвєнтша!-
— Та що, розкажи до пуття!
Фрося переказала все ворожіння, приховуючи минуле; але до теперішнього додала для прикраси й свого багато.
— Та це ж вона казала про Кармелюка! — скрикнула наприкінці розповіді Розалія і теж поблідла.
— А так, ясна пані, так...— ствердно кивнула головою Фрося,— про нього,.. Я й сама подумала.,.
— Виходить, що ця циганка Кармелюка знає, коли говорить і про його коханку!
— А знає досконально... чистісінько все знає.
— Гм! — протягла Розалія й, приклавши прикрашений дорогими перснями палець до своїх губок, задумалася на мить.— Слухай, Фросю,— заговорила вона теля роздуму,— твоя циганка зацікавила мене... вона, мабуть, справжня знахарка й добра ворожка... Клич її сюди... в свою кімнату, нехай вона й мені поворожить... Не кажи тільки, що я пані, побачимо, чи вгадає?
— Зараз служу пані,— відповіла Фрося й проворно кинулася виконувати бажання своєї пані.
Розалія ввійшла до кімнати Фросі, чистенької, прибраної з кокетством, але в якій все ж таки зберігся типовий характер помешкання служниці; туди пані внесла й тонкий аромат пахощів. Накинувши на голову, немовби по-простому, чорну мереживну косинку, що відтінила ще дужче випещену білість її шкіри, пані підперезала якимсь шнурком свій пишний пеньюар і, взявши щітку в руки, стала ждати з деяким хвилюванням циганку-ворожку. Фрося не забарилась її ввести.
LXX
Згорбившись, кульгаючи й стукаючи костуром, циганка з зусиллям увійшла до кімнати й довго стояла, важко дихаючи, ніби від утоми, а тим часом пильно роздивлялася свою клієнтку. З короткої розмови з покоївкою Уляна вже знала риси обличчя пані, колір її волосся, зріст, постать, а до того ще вона випитала в своєї співрозмовниці деякі факти з її життя, наприклад, про друга дому Янчевського, який тут часто розпоряджався на правах пана, і про гаданого нового коханця; крім того, в голові ворожки цвяхом сиділа й розповідь Андрія про графа та його подвиги.
— Ну, поворожи мені, цигаико, тільки скоріше, бо пані ось-ось прокинеться й мені перепаде, якщо я по стоятиму коло дверей,— перервала нарешті мовчанку Розалія.
— Дай руку,— прошепотіла старечим голосом циганка й, нахилившись низько, немов підсліпувата, стала роздивлятися на неї пильно; потім нараз, буцім вражена несподіваним відкриттям, вона здригнулася, прожогом поцілувала руку й випустила її, перелякавшись.
— Ой вельможна пані, гріх обманювати стару каліку,— заговорила вона докірливо й улесливо.— Не покоївка — пані, а над усіма вельможними панями найясновельможніша... Сонце ясне красить небо й гріє землю, а гшшна пані красить світ і гріє людські серця, краще й тепліше, ніж сонечко... Ой, як гріє, декому навіть пече!.. Дай мені свою біленьку рученьку, м;оя найясніша пані, я тобі всю правду й про минувшину, й про будущину скажу...
— Якщо ти така угадниця,— усміхнулась, зашарівшись од циганчиних похвал, Розалія,— то ось рука: поворожи... Тільки без лестощів, а кажи мені правду,— як щось і неприємне має бути попереду, то, краще про те знати, щоб остерегтися.
— Так, так, моя ясочко піднебесная,— казала циганка, знову поцілувавши простягнуту їй запашну руку,— щиру правду, тільки правду... ані вигадок, ні прикрас у мене на язиці немає, покарай мене сила божа! Та й погане коли б я побачила що, то проти всякої погані в мене є й зілля...
Боятися ні мені, ні ясній пані немає чого... Ото тільки якщо вельможна красуня вимагає від мене правди, то нехай не прогнівається, коли в ворожінні випаде якесь негоже слово...
— А боронь боже! — засцокоїла циганку Розалія,— Кажи все, що тобі заманеться, я не ображуся.
— От і добре... То я поворожу на золоті... На золоті, та ще на червоному, найпевніше ворожіння виходить.
Розалія поклала з поблажливою усмішкою на руку червінця. Вдавана циганка подивилася на руку, на золото, взяла червінець і, поплювавши на нього тричі, промовила:
— Ой, хороше золото, добре золото — і під слиною блищить; отак і твоє життя, пані, яснітиме, хоч би й який лиходій намірився на нього плюнути або начхати.,. От тільки оцей дукатик тобі вже не годиться держати при собі... його треба буде закинути...
— Та візьми, візьми собі його,— засміялася Розалія.
— Спасибі, от так спасибі,— зраділа ворожка й скоріше сховала червінця в кишеню.— Будеш щаслива, будеш вродлива... Он за спиною в тебе стоїть багато, багато світлих та радісних днів... Куди ти не ступала своєю ніжкою, доля скрізь перед тобою килими стелила, а все кругом тішилося тобою й не шкодувало себе для твоєї втіхи... Билися за тебе всі, а доскочив тебе найзнатніший, і сіла ти в золотому кріслі вище за інших... Все минуле твоє тягнеться світлою, червоною стрічкою... Тільки ось в одному місці па пій чорніє плямочка... якась досада... і досада, і відрада, і якась чарівна втіха, сердечна розкіш до забуття, а разом і горе до сліз...—останні слова циганка промовила одривчасто, з підкреслюванням, не зводячи з Розалії допитливих очей.
Пані маршалкова слухала мовчки теревені ворожки з недбалою увагою, але останні слова її спантеличили, і вона, боячись розгадати їхній зміст, відчула тривогу, що підступала до її серця. "На що "вона натякає? Невже?" — мигнуло їй у голові й обізвалося легким дрожем по всьому тілі. Розалія мимоволі поблідла, і це не приховалося від очей Уляни.
— Неждано^негадано,— провадила вона далі, підвищуючи голос і карбуючи кожне слово,— залетів колись у палац твій ясний сокіл... А й красунь же був, та пишний, що ні словом сказати, ні пером списати, а й знатний же .був, як ясноосвєцоне панство... Хто б же не задивився на такого красеня, чиє б серденько не затріпотіло па його медову мову?.. А вийшов обман і зрада: замість чистого золота виявилося кров’ю забризкане залізо... замість медової мови виявилась отрута, а замість дяки за ласку — кривда, обман!
Розалія почервоніла по саме волосся, а потім нараз поблідла й одсмикнула руку.
— Годі! Або ти справді, як чортиця, ворожиш, або знаєш більше, ніж слід навіть знахарці,— нервово кинула вона й нахмурила брови.
— Прости, найясніша пані,— забурмотіла стара,— сама ж просила, щоб правду відкрити, то я все, що ввижається, й кажу... І багато ще є попереду... любого тобі, а ти відсмикнула руку.
Розалія простояла якусь хвилину нерухомо, прикусивши губу, а потім знову рішуче простягла руку, промовивши сухо:
— Кінчай! ,
— От тільки не розберу і я, що це за сокіл? — дохитала
головою Уляна, пильно придивляючись до руки.— Наче він уже й не сокіл, а орел білозорець,.. розпустив широкі крила й ширяє понад землею та клекотом збирає орлят...