Цікавою актрисою була і його дружина — Софія. Вона, як зайшла до залу, не зронила і слова, уважно слухала і директора, і колег. У дорозі трохи застудилась і тому, кутаючись у теплу шаль, мовчала, берегла горло.
Барсов згадав минуле трупи, тоді доводилось грати хтозна-що, розбавляли п'єси танцями та піснями, вставляли інтермедії, аби тільки залучити глядача. А глядач, як навмисне, не сприймав хитромудрих прийомів Штейна і в театр ходив мало, от тільки на ярмарках та під час дворянських зібрань глядачі траплялись. Але які глядачі! Приходили здебільшого ті, які після денної біготняви прагнули трохи спочити, випити пляшку горілки з приятелем, побесідувати, не зважаючи на те, що відбувається на сцені. Актор говорив про це з болем, і тепер він радий, що можна вибрати п'єсу, яка стане окрасою театру.
Барсову зразу ж заперечив Угаров. Він твердив, що кожному спектаклю потрібен і танець, і пісня, і тому хто знає чи так уже неправий був колишній антрепренер. Як можна, скажімо, грати тих же Аблесимова, Ніколаєва чи Шаховського без цих невинних додатків? Він особисто за те, щоб і далі у виставах стогнали під черевиками танцюристів підмостки. Потрібен і сміх, обов'язково потрібен. Угаров грав здебільшого комічні ролі і, звичайно ж, вважав, що без комічних сцен театр існувати не може.
Викинув вперед довгу худу руку, вона висунулась із сюртука майже по лікоть, ось-ось зачепить когось, а довгий ніс дзьобом клюне сусіду, який сидів перед ним. Щепкін не витримав, скочив на ноги і мало не закричав; він клекотів, від обурення ковтав слова, та хвилиною пізніше під заспокійливим поглядом директора трохи вгомонився. Він докоряв Угарову за коротку пам'ять, за те, що в нього сім п'ятниць на одному тижні. Як же ж так! Всім відомо, чому вони не вжилися зі Штейном, адже той мав намір перетворити їх, драматичних акторів, у танцюристів. йому потрібен був не театр, а балет, і тільки балет. Звичайно, це не значить, що він, Щепкін, проти музики і пісні, але всюди повинні бути розумні пропорції. Отож, закінчив Щепкін, він згоден з Барсовим, тільки жаль, що колега не назвав жодної п'єси, яку б він хотів грати.
— А ти сам що пропонуєш? — Спитав Барсов.
— Я? Що ж я? — Щепкін розвів руками, мовляв, що ви хочете від нього, але тут просяяв, згадавши щось. — Ні, чого ж, я був би радий зіграти, скажім, у "Недоростку" Фонвізіна яку завгодно роль, хоч і Митрофанушку... І я зовсім не проти "Мельника", "Збитенщика".
— А що скажеш про п'єсу Загоскіна? — спитав Городенський. — Про його "Пана Богатонова, або Провінціала у столиці"?
— Вірно, і цю п'єсу я б узяв...
— А "Ябеду" забули? — озвалась Пряженківська.
— І "Ябеду" можна. Навіть треба!
— Тим більше, що автор, як я чула, тепер наш, — додала Алексеева. — Адже він жив у Полтавській губернії? Чи я помиляюсь?
— Ні, паніматко, ви не помиляєтесь, — кивнув Котляревський. — Тільки чому ж "жив"? Він живе і зараз. Василь Васильович, коли почує, то приїде на виставу. В Полтаві його сини живуть, вони і дадуть йому знати. Цікаві, до речі, молоді люди.
— Ви нас познайомите? — спитала Алексеева і зарожевіла, кругле обличчя її ніби вогнем зайнялось. Запитання вирвалось у неї мимохіть, вона вже й сама не рада була. Деякі з присутніх іронічно зауоміхались, а Пряженківська здивовано звела густі брови:
— Ти що?
— А що? Нічого.
Сонце в цю хвилину нарешті ввірвалось у залу крізь стрільчасті вікна і залило золотом всю підлогу перед столом директора, і його самого, і всіх, хто сидів неподалік — ту ж Алексееву, Пряженківсвку, Щепкіна, Городенського...
— Вони справді хороші хлопці, — сказав Котляревський цілком серйозно. — 3 ними цікаво познайомитись, та вони самі не забаряться прийти до театру, ось тільки відкриємось. — Він помовчав, чекаючи: може, ще хтось що-небудь додасть і, поскільки говорити охочих не було, продовжував: — П'єси, які тут названо, стануть основою нашої роботи на ближчий час. Я б додав ще, якщо ніхто не буде заперечувати, шеріданівську "Школу лихослів'я" і одну із п'єс Крилова, ми ще побачимо, яку саме... А тепер ще одно. Якою п'єсою відкриємось? Вона мусить бути із готових.
— Чого тут думати? — запропонував Городенський, — треба взяти "Козака-віршотворця". Ми ж грали його недавно.
— Вірно, — кивнув Барсов. — Прогонимо на новій сцені кілька разів — і все.
— Згоден. Тільки одно зауваження. Як вам текст п'єси здається? Він нікого не турбує?
— Жахливий текст, — сказав Щепкін.
— Тоді, може... поправимо?
— А ви зможете?
— Спробую.
— Виправляти текст? — хмикнув Угаров. — А хто казав: текст — це закон для актора? Не ти, Щепкін?
— Тут зовсім інша справа, як не розумієш?
— Звичайно, ти все розумієш, а нам, грішним, нічого невтямки.
— Ви, пане Угаров, по-своєму праві, але ж ми від тексту не відступимо, тільки в окремих місцях підправимо, — сказав Котляревський.
— Ваша справа. Тільки... побачимо.
— Ну от і добре... Тепер можна зробити перерву години на дві, до обіду, а по обіді, я думаю, почнемо репетицію, першу нашу репетицію.
— Так зразу? — спитав Павлов.
— Чого ж тягнути? За кілька днів маємо відкрити театр. Час квапить, панове... А поки що — всі вільні.
Актори один за одним полишали зал. Останньою виходила Пряженківська. Вона вже стояка на порозі, роздумувала щось своє, повинна була ступити за поріг і... вернулась.
— Вибачте, прошу, моє дурне запитання. Я винна, це я добре розумію, такий капосний характер.
Котляревський не чекав такого і здивувався: які думки обсіли цю акуратно зачесану голівку? Що її турбує? Він мимохіть замилувався граціозною поставою актриси, легкою, невимушеною, тільки очі, сірі, бездонні, з зеленкуватим відтінком, були засмучені.
— Навпаки, Тетяно Гнатівно, я вдячний вам, бо дали можливість дізнатись, які чутки ходять про нас.
— Інакше кажучи, я збираю ці чутки? Помилуй боже, що ж це виходить?
— Нічого такого не виходить. До слова прийшлось. І — знаєте що — покінчимо з цим. Скажіть краще, чим ви так засмучені? Що з вами?
— Здалось вам.
— Здалось, то й здалось, вибачте. — Помовчав, пройшовся за столом, підійшов до Пряженківської, додав з доброю усмішкою: — Будемо з вами працювати тепер, отож, чи не краще нам дружити?
Актриса теж усміхнулась, злетіла, як луска, зажура:
— А що? Давайте.
— От і добре. Коли що не так, кажіть мені в очі, не бійтесь — ми ж віднині друзі.
— Гаразд. — Пряженківська грайливо повела очима. — Тоді, коли дозволите, скажу вам: не віриться мені, що ми все оте, що сьогодні записали, поставимо. А якби вдалося — була б щаслива.
— Певно, будете... добре завантажені, бо доведеться грати.
— В усіх п'єсах? .Було б забагато для однієї. Хоч би в деяких, і то було б добре.
— Я це і мав на увазі, гратимете в тих п'єсах, де зможете показати себе, свої здібності, свій талант якнайкраще. Вірите?
Пряженківська не могла відвести очей від обличчя директора — тонкого, блідого від хвилювання, і сама не знать чого захвилювалась:
— Вірю... І знаєте що, Іване Петровичу, ось я і Катя Алексеева — моя старша подруга, — ми зовсім не знаємо вашого міста...
Котляревський дивився і слухав. Вона ж, притискуючи до грудей маленькі руки, опанувавши собою, говорила з милою грайливою усмішкою:
— Ви нам покажете місто?.. Кажуть, ніхто краще вас його не знає.
— Хто ж це вам сказав?
— Не має значення, але сказали... Ну то ж як?
— Гаразд. Ось завтра неділя. Зранку і підемо.
— То я скажу Каті, добре?
— Скажіть.
— Спасибі! — Поспіхом, ледь вклонившись, пішла із зали. А він задумливо дивився їй услід, ловив ледь чутний шерхіт шовкової сукні, стукіт легких черевиків.
13
Звичайно ж, не хотів і гадки не мав, а вийшло так, що він не господар слова. Такого, здається, ніколи ще не було, тим більше, що слово дав жінці, та ще такій чарівній, як Пряженківська. В думках уже вів її — звичайно ж, і подругу, Катерину Алексееву — на приворсклянські луки, вже прибрані першим весняним цвітом, понад рікою, горбами, долинками вони б вийшли в Монастирський ліс, що вже одягся в зелене вбрання і, тихий та величний, дивується світом. Можливо, постукались би і в монастирську браму — там зовсім близько, — цікаво ж дивитись на ранкову Полтаву з Монастирської гори, помилуватись розписами в монастирській церкві. А звідти чернечими стежками перебрели б на поле Полтавської битви. Він би показав, де і які полки стояли, звідки з'явився Меншиков на підмогу Петру, з якого місця побігли шведи і їх король, звідки йшли козаки на чолі з Палієм. Потім можна б і додому піти — там рукою подати до квартир, а коли б схотіли, то навідались би у гостині ряди, на Сампсоніївську площу. Після такої мандрівки дівчатам закортіло б чогось попити — зайшли б і до нього додому, посиділи б за склянкою чаю, з матір'ю б їх познайомив, вони б, певне, сподобались матері.
Та все вийшло не так, як гадалось, довелось вибачитись і твердо пообіцяти іншим разом — може, таки в найближчу неділю — піти на прогулянку.
Вислухавши дещо плутане пояснення Івана Петровича, Тетяна — спасибі їй — не образилась, не стала в позу незаслужено скривдженої, а — добра душа — вибачливо посміялась:
— Не давайте дарма обіцянок, бо ще щось трапиться. А скорше... знов злякаєтесь.
— Кого це я мав лякатись?
— Нас з Алексєєвою, двох жінок тобто, — блиснула білозубою усмішкою Пряженківська.
— Он як... Проте на вашому місці і я б, може, подумав так.
— Отож, міркуйте, пане директор, а мені — вибачайте — на репетицію час.
— Біжіть...
Напередодні, в суботу, директора театру несподівано запросив до себе Рєпнін. Не встиг на поріг ступити, не скинув одягу, як постукався княжий кур'єр. Мотря внесла записку. В ній було всього кілька слів, начертаних рукою — це він зразу спостеріг — Новикова: "їх сіятельство запрошують Вас, пане майор, на аудієнцію не пізніше сьомої вечора цього дня. Коли з якоїсь причини прибути не зможете, то повідомте про це через кур'єра, що подав записку". Яка, до біса, причина, коли сам правитель краю кличе? Довелось кидати варене й печене і бігти на прийом: ось-ось мала бути сьома година, запізнюватись, коли мав стати перед очі начальства, не мав звичаю. Та головне не в цьому — хай йому грець з тією точністю, — що мав сказати князь? Для чого так нагальне викликає, та ще додому, а не в канцелярію? Так просто — ні сіло ні пало — він до себе не запрошує.