За тим йшли другі, начеб з великих гармат стріляв. Один вдарив у щоглу галери і розколов її. Тепер пізнав Сагайдачний, чому воно під бурю небезпечно під щоглою стояти.
Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив, заревів страшний вихор і розкидав суднами, мов горіховими лушпинами. На світі цілком потемніло. Ібрагім кричав, щоб усі сходили під поміст.
Тягнув туди і Сагайдачного, та він не пішов.
— Не ялось отаманові скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш, то йди.
Остались обидва на помості, держачись з усієї сили колісця. Вода кілька разів їх заливала. Виття вихру заглушало удари громів, що безвпинно били, інколи кілька відразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказів не можна було давати, коли ніхто не чув свого слова. Тим більше не можна було приказу виконати, бо ніхто його не чув.
— Не журись, отамане, — кричав йому в ухо Ібрагім. — Ми пливемо добре. Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в пригоді, щоб уйти від турецької неволі.
Байдаки і галери гнали стрілою у Дністровий лиман. Де були тоді турецькі кораблі, ніхто не відгадав.
Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морі завелось пекло. Сагайдачному заціпеніли руки, котрими держався колісця. З вихру прочувались йому якісь людські голоси, то знову — звірячий рев. Та не зважаючи на ті страхіття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, і тим дуже турбувався. Він промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в лихорадці.
Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкій праці, невиспаній ночі він попав у памороку, в якийсь півсон, що хвилями забувався, що з ним робиться, Потурнак, держачися колісця, держав зубами Сагайдачного за рукав, коли йому надто рука закостеніла.
Ніхто не вгадав, як довго плили, поки стала вихура меншати; галера менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.
Ібрагім каже:
— Мені здається, що ми вже в лимані, чую менше хвилювання, хоч буря ще гуляє.
Згодом став і вітер меншати, і на світі трохи прояснилося.
— Так воно і буде, — говорив потурнак. — Ми вже, певно, не на морі. Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто уцілів. Я найбільше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о другу, тоді би обидві пішли на дно. Держись цупко колісця, а я піду під палубу галери, та, може, знайду яку ракету...
Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають, по мокрім ковзкім помості, зайшов Ібрагім до перелазу і поліз туди, всередину. Там молились козаки та гребці, яким не було тепер жодної роботи, а Антошко ревів за паном і рвався наверх. Другі його не могли вдержати.
— Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте мені мірило і льотку, мені здається, що ми вже у лимані. Давайте мені ще яке кресиво, щоб ракету підпалити.
Галера стояла на місці і дуже хиталась.
Тривало довго, поки знайшли ракети. Під палубою було темно, мов у льоху.
Ібрагім поліз з тим нагору, роздививсь на секстанті, помірив глубінь. Тепер повиходили і другі. Ібрагім приказував усе іменем отамана. Сагайдачний задеревів і не міг з місця рушитися, його підвели під руки і завели під поміст. Там його треба було передягти у сухе.
Ібрагім закинув якір, бо дністрова вода пхала галеру взад, до моря.
Тепер запалено ракету. Вона стрілила високо вгору, полишаючи за собою огняний слід.
Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю.
Морські хвилі кидали байдаками, мов лушпинкою на всі сторони. Хвиля води позаливала судна. Люде, стоячи у воді, мусили держатись цупко борту, щоб їх вода не змила у море. Про веслування не було мови. Лише деколи керманич справляв кермо так, щоб судно не стало до хвилі боком. Кілька суден розбилося через те, що одно ударило друге. Люде плили по воді, держачись плаваючих дощок, поки не потонули. Нікому було потопаючих рятувати. Кілька суден кинула вода на галеру, і вони теж порозбивались зовсім. Щасливим вважав себе той, кому поталанило добитись цілим судном у лиман.
Побачивши ракету на отаманській галері, усі охнули з радості і стали хреститися та дякувати Богу за врятування з цього пекла від неминучої смерті. Судна, наповнені по край водою, плили з натугою у те місце, де вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдаків чим попало.
На світі ставало щораз ясніше, хоч сонце давно зайшло.
Від моря доходило гудіння б'ючих хвиль. Інколи хвиля порушувала воду аж у лимані, і від цього судна колихались.
Сагайдачний вийшов на палубу галери і приказав плисти далі горі водою. Козаки черпали далі воду і робили веслами, пливучи проти води.
Порушались черепашиним кроком цілу ніч. Судна були тяжкі і неповороткі, бо годі було усю воду з них вичерпати.
Вже стало світати, як добрались до острова, про який говорив потурнак.
Острів забовванів здалека, і козаки добували останніх сил, щоб до нього добратися.
На острові, цілком пустім, щойно пробудилось життя, защебетали птиці, заколихались високі дерева. Судна причалили до острова, і козаки стали виходити на берег. Кожний стрясував з себе воду, а далі пороздягались догола, і пішли з сокирами в ліс за паливом та стали волокти до берега сухі зломи та галуззя. На березі запалали ясні огниська. Повиносили з суден казани, порозвішували на триніжках над огнем і стали варити кашу. Пожива була захована в бочках, і тому вона не замокла. Тепер стали викручувати одежу з води і сушили біля вогню.
Знайшовся на байдаках великий волок, його затягли у воду і набрали стільки риби, що ледве притягли до берега. Козаки йшли у воду з ножами і келепами, щоб побити пійману рибу. Піймали тут сомів, і осетрів, і багато дрібнішої риби. Витягнули кілька човнів на берег, обернули горідном і на цім справляли рибу, мов на столі, рубали на куски і кидали у казани.
За той час походжав Сагайдачний по острову і промишляв, як би тут переждати час, поки буде можна відплисти додому. При ньому держався Антошко і потурнак, котрий все ще боявся, щоб на нього не кинулись бранці, бо вони все ще дивились на нього бісом.
Сагайдачний приказав Жмайлові почислити втрату, оглянути байдаки і поправити, що треба, оглянути муніцію і зброю. Він наставив Марка обозним.
Люде увихалися, мов мурашки, хоч були голодні і знеможені. Щойно, як кухарі зварили їжу, як повиймали з байдаків коритця і всипали вареної страви, тоді в кожного душа вступила.
По обіді поклались на траві відпочити, опісля, як просушилась одежа, і поодягалися. Тоді розпочалось стукотіння коло направи байдаків.
Сагайдачний послав Жмайла з кількома човнами розглянути край моря. Треба було незамітно підглянути, де ділись турецькі судна, чи сторожать лиману, чи, може, пропали в часі бурі.
Жмайло плив, криючись у прибережних очеретах, аж на кінці лиману помітив турецькі галери. Козацькі човни ховалися в очеретах і підпливали далі плесами, які тут були.
Тут побачили, як з одного великого турецького корабля спущено на воду човен, в який залізло двоє гребців і двоє турків. Вони поплили горі водою.
— Ми цих гарненько захопимо, а вони нам вже все скажуть.
Турки минули козаків і плили далі. Тепер за ними стали козаки підкрадатися, все ще ховаючись поміж трощею. Як вже відплили від моря шматок дороги, Жмайло каже:
— Чого нам тепер їх соромитися, ми їм тепер заступимо дорогу і — на аркан.
Козацькі човни виплили на чисту воду і подались за турецьким судном, поспішаючи, щоб його догнати. Турки думали зразу, що це турецьке судно. Лише як наблизилися, пізнали помилку. Вони завернули свій байдак, думаючи втекти. З турецького човна показались два дула рушниць. Та в тій хвилі один весляр підняв весло і вдарив турка по голові, а другого штовхнув веслом в груди так, що він впав через борт у воду враз з рушницею. Веслярі стали кликати до козаків:
— Ануте, брати, до нас! Ми турецькі невольники.
Жмайло кликав до них:
— Витягніть цього з води, щоб не втопився, нам "язика" треба добути...
А турок, що упав у воду, вхопився руками за човен і хотів його вивернути. Гребці не давались, поки надплили до них козаки. Піймали турка за шиворот і витягли до себе. Він був мокрий і дуже задихався, ледве дух переводив.
— Ви пливіть за нами, — каже Жмайло, — а коли б тамтой очуняв, то привезіть його живого теж.
— Що привезли? — питають козаки, як Жмайло приплив до острова.
— Гостинця від султана.
Зв'язаного турка повели перед Сагайдачного. За товмача став Ібрагім. Він став його розпитувати.
А турок — ні словечка. Стоїть і дивиться з погордою і страшною лютістю на козаків.
Треба його було припекти. Сагайдачний обіцяв йому, що коли скаже правду, то його помилують. І турок послухався та розказав таке:
— Про варненський погром донесло одне судно, якому поталанило втекти з пристані до Бургаса. Паша вирядив зараз погоню з двадцяти воєнних кораблів, котрі в пристані були під рукою. Турки думали, що ще застануть козаків у Варні. Але приплили запізно і пустилися здоганяти. І були б, певно, здогнали, бо поставили по дві пари веслярів до одного весла, щоб гребли напереміну. Та їм перебила буря. Чотири кораблі потонуло. Осталось ще шістнадцять, і ті розставились при кінці лиману так, що нікуди козакам перекрастися. На кораблях є гармати. Кораблі стоять на якорях боком з налаштованими гарматами. А щоби пливуча з ріки вода не пообривала якорі, то поприпинано їх збоку, ще й від ріки. Вони там можуть стояти хоч би місяць, бо харчів у них доволі. Паша, висилаючи флот на козаків, загрозив ватажкові, що коли б козаків не розбив і не знищив усе військо, то немає чого вертатися, бо жде його неперемінно смерть. За підмогою послав ватажок до Хаджі-бея і до Очакова, і ні одна козацька голова звідси не втече.
Сагайдачний став тепер перед важким питанням: що йому далі робити, щоб звідсіля видістатися? До цієї пори зробив добре, що потурнака в усьому слухався; коли б не сховалися у лиман, то досьогодні турки були би їх розтрощили. Тепер хіба знову в потурнака ради питати? Ні, треба щось путнього самому видумати. Годі все робити чужою головою, а потім зібрати признання за те, що другі зробили, і стати мальованим отаманом.
Отож перша річ — виплисти на море і або перехитрити турків, або таки в одвертім бою їх поконати, і то раніше, чим наспіє їм підмога з Хаджі-бея.
Одній половині війська сказав спочивати.