Останні орли

Михайло Старицький

Сторінка 100 з 131

Скрізь було видно сліди несамовитої люті гайдамаків: потрощені меблі, побитий посуд... На підлозі стояли калюжі горілки й пива.

Рухля метнулась у пекарню, сподіваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навіть піч була розвалена... А тупіт тим часом уже лунав майже біля самих воріт. Перелякані до смерті, не знаючи, що робити, подорожні знову кинулися в сіни; нараз Рухля помітила драбину, що вела на горище.

— За мною нагору! — крикнула вона й з незвичайною для її років швидкістю полізла по крутій драбині. За нею — Гершко й Ривка.

Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дівчина лишилася внизу одна — безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрічі з гайдамаками. Тепер їй навіть не спадало на думку скористатися з своєї волі й утекти від батька: тікати — означало кинутися назустріч смерті; треба рятуватися, ховатись, але куди?

Лізти на драбину, грюкати й кричати, щоб відчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупіт наближався.

У розпачі, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, і раптом їй впала в око розвалена піч з широким і глибоким підпіччям, звідки виглядала солома й тріски.

Довго не розмірковуючи, дівчина залізла в підпіччя й зарилася в солому.

Вершники, не зупинившись біля корчми, з гучним тупотінням промчали далі, та тільки-но Сара хотіла вилізти з своєї схованки, як тупіт знову посилився .. Ось він уже зовсім близько... І нараз припинився біля самісіньких воріт. Через якусь мить дівчина почула, як хтось сильно рвонув сінешні двері.

Серце в неї завмерло.

— Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стіни й дах залишилися, а нам більше нічого й не треба! Сідаймо на цих барилах.

— То й сідаймо! — відповів другий гблос, і Сара почула, як хтось важко сів. — Ну, Максиме, як справи? — провадив той самий голос.

— Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про наші справи! — відповів той, кого товариш назвав Максимом.

— І чую, і бачу, — сказав сотник. — Тільки достеменно не знаю, бо звістки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамаків виростає сотня, із сотні — тисяча. Скільки зібралося, друже, справжнього війська?

— Справжнього війська з гайдамаків, козаків і запорожців сорок тисяч, а в запасі весь народ український.

— Гаразд! Такого війська вже давно не бачила Україна... Що думаєте робити далі, полковнику?

— Відвоювати свою вітчизну. Київщина уже вся наша!

— Уся, та не зовсім!

— Правда, зосталася ще Умань, а коли візьмемо і її, тоді в ляхів не лишиться жодного містечка на Київщині, а далі вся Україна, Поділля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тільки Умань і непокоїть: все-таки дві тисячі війська... та ще козацького, надійного... Може затримати, а треба кувати залізо, поки гаряче.

Сотник відкашлявся і п омовив, як здалося Сарі, трохи зніяковіло:

— Гм... ну, припустімо, що ви візьмете й Умань, тоді що?

— Тоді? Тоді поставимо тут своїх сотників, полковників та інших начальників і рушимо далі через Україну на Польщу, до самої Варшави.

— Ех, Максиме, Максиме! — сотник важко зітхнув. — Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхів немає війська, що вони не встигнуть зібрати його, а коли й зберуть, то всі розлетяться перед вами, як осіннє листя від пориву бурі, — але ж за Польщею стежать тепер три держави, і вони не дозволять вам знищити її. Пам'ятай, Максиме, король польський — ставленик російської цариці.

— Знаю, знаю... А чому цариця поставила саме його, а не когось іншого, чи знаєш ти, пане Гонто?

Полковник на мить замовк, а далі провадив сповненим презирства й глузування голосом:

— Тому, що цей король лише лялька в королівському вбранні. Ге, якби він був людина з залізною волею, ще й тепер міг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобі, друже, а про те, що сусіди Польщі чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тільки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це діло хтось сторонній. І от вибір упав на нас!

— Що?

— Вибір упав на нас; ми дзвонимо відхідну старій Польщі. Найстрашніший сусід її, Росія, віддає на наш суд всю землю польську.

— Що ти кажеш? — вигукнув сотник. — Звідки тобі відомо це?

— Ось звідки! Читай сам!

Сара почула шелестіння паперу. Якийсь час тривала мовчанка... Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого — дівчина запам'ятала — звали Гонтою.

— Хто тобі дав цей папір? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?

— Його дав мені превелебний отець ігумен мотронинський! — урочисто відповів полковник. — Йому вручили грамоту, коли він був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому війську з'явилися тисячі запорожців, а хіба випустили б їх, якби наше повстання'не було на руку Росії!

— Так, так, — схвильовано відповів сотник.

Сара почула грюкіт відсунутого барила й енергійні кроки — один із співрозмовників ходив по кімнаті. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник:

— Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас і при поділі здобичі нам віддадуть кращий кусень Польщі? Ех, Максиме, Максиме...

— Ти гадаєш, це пусті обіцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурні. Навчили нас добрі друзі розуму. Сядь, брате, і послухай, що переказав орел наш білозорець пан кошовий.

Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розібрати, про що він говорив; до неї долітали лише окремі слова: "Туреччина... війна... більше волі... поповнити реєстри... кошовий... Запорожжя... обидва береги Дніпра..." Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дівчина не могла зрозуміти тих слів.

Полковник говорив довго й палко Його мову іноді переривали тільки захоплені вигуки співбесідника.

— Ну, друже, все одно, — пролунав нарешті рішучий голос сотника, — чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всім — ось вам моя рука: Іван Гонта у важкий час не залишить вітчизни. Ось вам моя рука, і серце, і шабля, а разом з нею і шаблі всіх уманських надвірних козаків. Ми всі ладні життя віддати, й ніякі принади світу цього не відвернуть нас од братів. Пан або пропав — усе одно! Змучилася душа в неволі. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч і смерть! Коли не захоче господь дати Україні долі, то хоч не вкриє соромом нас, її дітей!

— Я так і знав, я вірив у тебе, друже! — вигукнув полковник, і Сара почула звук міцних козацьких поцілунків,

— Стягай же всі загони під Умань! — заговорив знову сотник. — Ви її візьмете без бою, а там — там уже вирішимо, куди і як рушати далі. Ходімо ж, чого нам сидіти тут поночі, адже тепер не страшно розмовляти і в полі. Але до часу, брате Максиме, про це — нічичирк... Розумієш?

— Не турбуйся!

Сара почула, як козаки підвелись і, грюкнувши дверима, вийшли у двір.

Через кілька хвилин пролунав кінський тупіт і невдовзі завмер удалині.

Якийсь час Сара ще сиділа в своїй засідці, потім розгребла солому і обережно вилізла з-під печі

Від задухи й тч радісного хвилювання серце дівчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печі. "Господь почув її молитву і в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок . Тепер козаки зберуть в Умань усі загони, і. якщо тільки їй вдасться щасливо добрэтися до того міста, вона нарешті зустрінеться з Петром!"

У цей час почувся боязкий шепіт Рухлі:

— Саро, дитино моя, де ти?

— Тут! Тут! — радісно вигукнула дівчина. — Виходьте, не бійтеся, гайдамаків уже немає.

XXI

Напад на переодягнену Дарину за ворітьми Лебединського монастиря був такий несподіваний і блискавичний, що вона не встигла отямитись, як відчула, що міцні руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невідомо куди, — кричати було марно, чинити опір неможливо... Дівчина задихалася в киреї і почувала, що це прийшла її остання година.

— Нащо нам тарганити цього ляшка? — почула Дарина крізь шум в ушах чийсь грубий голос.

— А що? Він не важкий, — відповів другий голос м'якшого баритонального тембру.

— Та на якого біса? — рикнув бас. — Прикінчити — й квит!

— An справді, — мовив баритон і зупинився. Дарину не вельми делікатно кинули на землю.

— Тільки ось що, — після деякої паузи заговорив баритон знову. — Прикінчити завжди встигнемо, а нам язик потрібний... Поляки, як видно з усього, вже у монастирі, то треба розпитати, скільки їх, що і як?..

— Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо дві пасів виріжемо... У мене, до речі, є для присипки й ріжок з табакою, і дрібна сіль...

— Ні, ліпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, — відказав баритон. — Він сам любить допитувати... та й хвилина гаряча, треба поспішати!

— Гайда! — гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги і швидко понесли, мов куль соломи.

Під час короткої зупинки вона все ж устигла відгорнути трохи кирею, дихати стало легше... У голові в дівчини зринали й плуталися неясні думки й фатальні запитання: хто схопив її — свої чи поляки? Коли поляки — вона загинула... Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи... а втім, хто його знає? Але якщо диякон — то свої... Від цієї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дівчина знову похолола від страху...

А її все несли й несли.

"А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? — знову постало перед дівчиною запитання. — І як до цього поставиться свавільна, зачерствіла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Ні, нізащо в світі!"

У цей час ті, що несли її, зупинились і спустили свою ношу на землю.

— Ну, розімнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипів бас.

— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кіскою козак, очевидячки — ватажок загону.

— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебія, — відповів молодший з тих двох, що схопили Дарину.

То був справді Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.

Тільки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дівчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крізь їхнє переплетене гілля де-не-де світлими пляма —й пробивався світанок; навколо ж іще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постаті людей, що лежали на землі.